Знай, хто в домі хазяїн!Баба Феська часто чіплялася до чоловіка. Все її в ньому дратувало.
Їсть Адам – упали крихти.
– Роззява! Їж акуратно!
Мовчить Адам.
Ніс відро води до хати, на порозі спіткнувся і розхлюпав.
– Що, вже ноги не носять?! Розлив, а я мушу витирати?!
Приніс кошик картоплі до кухні і поставив не там, де хотіла Феська.
– Де поставив, перший раз хіба?!
Адам мовчки переставив кошик.
Знімав якось сіно для кролів і натрусив на подвір'ї.
– За тобою треба слідом ходити і прибирати, – бурчить Феська. – Бери он віник і підмітай!
– А то я не знаю.
– Якби знав, то не насмітив би! - "пиляє". – На столі в кухні лежать гроші, піди в магазин і купи хліба, – командує жінка, сидячи під хатою за лущенням квасолі.
Пішов чоловік у хату. До столу треба було по килимку пройти, а роззуватися довго, бо черевики на шнурівках: поки ж то з ними впораєшся. Хитріший би загорнув килимок і спокійно пройшов по ті гроші. Адам же уклякнув на коліна і поповз, щоб не наслідити, зачепивши по дорозі відро, яке щойно на ослінчик поставив. Відро перекинулося, заторохтіло, вода полилася на нього, потім на килим і розлилася по всій підлозі.
– Що там уже накоїв?! – вбігла Феська. – Ой, лишенько! Застав дурня поклони бити, то він і лоба поб'є! Так! Я сама піду в магазин, а ти перевдягайся, витягни килимок на сонце, а заодно і попери його. Свій мокрий одяг теж розвісь на паркані та повитирай підлогу! – дала вказівки і побігла з хати.
Мовчить Адам, бо нашкодив.
А коли він закінчував прибирати кухню, зайшла якраз сусідка по щось. Побачила, як той старається, спитала, де хазяйка, й собі чкурнула до магазину.
– Ой, Фесько, – почала з порога, – який же в тебе чоловік золотий! Так порається, так порається! Як би то до себе його переманити…
– Забирай хоч сьогодні, – кинула Феська сердито і вийшла.
А вдома знову накинулася на свого діда, бо з того всього забув випустити корову на пашу. Тепер треба аж на пасовисько її гнати!
Мовчки погнав Адам свою худібку.
І так Феська за що-небудь: то невчасно скосив конюшину і її дощ намочив, то не тоді, як люди, садить і викопує картоплю, то не так бурячиння нарізав свиням. Що б не робилося, – починалося із сварки та крику.
Тож якось увечері склав Адам свої речі в торбу, перекинув через плече і рушив до дверей.
– А то куди вже намилився? – баба до нього.
– Та й сам не знаю. Може, хто прийме, а то, що не зроблю – все тобі не так. Тільки кричиш на мене. Видно, дратую тебе. Казала сусідка: "Мені б такого хазяїна, то я б з нього пилинки здувала". Навідаюсь до неї. А як тобі щось треба буде допомогти – покличеш.
Остовпіла жінка.
– Ти що, Адаме, здурів? Скільки літ прожили, а це на тобі: надумав!
– Знаєш, вже терпець урвався, хоч довго мовчав.
– Вернися, чоловіче, не сміши людей! Тепер я буду мовчати.
– Вернусь, але ставлю умову.
– Яку? Все виконаю, тільки вернись.
– Слухай уважно. Як тобі захочеться на мене накричати, то ти співай. І тобі буде весело, і я все нишком зроблю.
– Який ти в мене розумний, Адамчику, і хи-и-итрий! Але тоді мені доведеться день і ніч співати…
– То й хай! Люди подумають, що тобі так добре живеться, бо як кричала на мене, напевно, думали, що в тебе дурний чоловік.
Відтоді баба Феська й стала співати, а як слова якої пісні забувала, то щось мугикала. Але на діда свого більше не кричала.
Отак провчив дід бабу.
Валентина ОСТАПЧУК.
Залишити коментар