Але найбільше зігріває душу творчість юних. Тому й хочу запросити тебе, шановний читачу, до творчої колиски юної поетеси Валерії Мозгової, учениці міської гімназії (на знімку).
Насамперед, запитаю, мій друже: "Ти пробував написати портрет людини, якої не знаєш, а тільки читаєш написане нею?”. Ні? Тож давай спробуємо. Вслухайся:
Дощик, дощик, перестань,
Бо іду я пішки.
Дощик, дощик, зачекай,
Бо промокнуть ніжки.
Парасольки я не маю
І від тебе я втікаю.
Кап-кап-кап, кап-кап-кап,
Бо промокнуть ніжки.
Відчуваєш грайливу, трішки пустотливу і разом з тим радісну душу? І самому хочеться під той теплий дощик разом з Валерією плигати через калюжі, щоб не намочити ніжки.
Але це тільки одна – весела – частинка душі авторки. Поруч – інша, співчутлива:
Солдате, я тебе не знаю.
Та вдячна за життя,
Що в подарунок маю.
Дарунок, за який
Кров ти проливаєш…
Ти знай, що я молюся
За тебе й Україну.
Ти знай: я не боюся –
Країна не загине.
В цих словах є розуміння того, що робить воїн. Його боротьба – то дарунок нам під назвою "мир".
Є у Валерії й філософський погляд на життя:
Настирливо годинник б'є,
Людей до руху підганяє.
А ті біжать, спішать, летять,
Нічого навкруги не
помічають.
Не розуміють,
Що багатств всіх не
здобути,
Й роки назад не повернеш…
Ці б слова – на розум олігархам та тим, хто світ бачить тільки крізь призму грошей і химерних багатств… Валерії ж по-дорослому болить серце, що “упала цінність тих речей, які безцінні”.
Юна поетеса старається словом передати свої почуття:
Дощить. І ти сумний.
Може, то плаче твоя душа?
Дивишся у вікно,
Ніби когось шукаєш…
Візьму тебе за руку,
І ми полетимо
З понурих поверхів
В обійми дощу!
Краплі змиють із облич
Усі маски.
Стане легко та приємно,
І ти усміхнешся,
Підхопиш мене,
І ми почнемо танцювати
В такт з дощем,
І будемо щасливими.
Після такої прелюдії до потаємного – крок. Знаю, що хочеться почути про кохання:
Я пам'ятаю перший
поцілунок –
Такий незграбний, та
назавжди наш.
Ти – долі мій найбільший
подарунок,
Моя любов, мій кат і мій
міраж.
Я пам'ятаю всі букети квітів,
Як вперше ти освідчився
мені.
Щасливі ми тоді були, як
діти,
Страждання не чекали від
брехні.
Я пам'ятаю кожну мить
з тобою…
Така вона – чиста, довірлива сповідь юного кохання. Читаю, і здається, що сам повернувся у той далекий неповторний світ незбагненних почуттів.
Знову і знову перечитую поезію юнки. Насолоджуюсь весняним подихом думок і образів. Десь спотикаюся об недосконалість і подумки кажу: "Валеріє, не переживай! Це – скороминуще. Над поетичним словом треба працювати усе життя. І знай: якщо твоє поетичне слово поселиться в чиїйсь душі, то в ньому щось є".
І ще раз повертаюся до філософії поетичного слова Валерії:
За душу твою земну
В небесах ведуть війну.
Кличе світлом доброта,
В тьмі ж – оманлива краса.
А ще вірші дівчини мають пісенні крила. На них і ми полетимо до весни світла та добра:
Я тільки – "за", я тільки – "за":
За синє небо, ясне Сонце.
Я тільки – "за", я тільки – "за":
За кущ калини під віконцем.
Я тільки – "за", я тільки – "за",
Щоб пісня радісно лунала.
Я тільки проти, проти зла,
Я тільки проти, проти зла!
Злітає пташина над Волинню. Щасливого лету у наше мирне європейське майбутнє!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Для Вас і про Вас, жінки й дівчата
Залишити коментар