Спочатку пам'ять виколихує нас на героїчних подвигах минулого. Потім плин часу стирає все і відправляє у забуття. Тому так важливо своєчасно зафіксувати ті чи інші події на папері.
Ми – у гостях в учасника бойових дій минулої війни Івана Григоровича Шворака. Він пройшов те братовбивче пекло ХХ століття і вижив! У жовтні цього року йому виповниться 102 роки(!).
Перед нами – сильна, вольова і кремезна постать. На жаль, підводять ноги, слух і той головний "комп'ютер" пам'яті, в якому є багато цікавого й повчального.
– Іване Григоровичу, де Ви воювали? – запитую.
– Перший Білоруський фронт. Призвали до армії у 1944 році з Каменя-Каширського. А ви, часом, не ті бандити, що шматок України хочуть відібрати від нас? – раптом промовляє він.
Ошелешені таким запитанням, ми хочемо відповісти заспокійливо.
– Ми Україну нікому не віддамо. Нас ніхто не переможе! – перебиває нашу розгубленість ветеран війни.
Всі радісно усміхаються.
А в мене промайнула думка, що даремно і безпідставно ветеранів війни деякі політики відносять не до патріотів, а до тих, хто відстоював комуно-більшовизм. Так, окремі стали жертвою посткомуністичної ідеології. Але в переважній більшості в серці ветерана-бійця завжди палав і палає невгасимий вогонь українства. Їх вбивали, ранили, шматували, але в бій ішли за наше майбутнє життя, за рідну землю, а не "За Сталіна!".
Ковельщину визволяли війська І Білоруського фронту. Викарбувані імена на обелісках слави в місті Ковелі і селах району. А скільки безіменних лежить в сирій землі! В Черкаському лісі у 2012 році створено меморіальне кладовище. Тут перезахоронені віднайдені останки бійців, які загинули під час боїв за визволення Ковеля.
Скажу по правді, мене неприємно вразила символіка на надгробках загиблих безіменних солдатів – дерев'яні тумбочки з червоною зіркою. А над тим усім – високий хрест.
Чому так легковажимо із символікою? Хто сказав, що ці воїни загинули із символом червоної зірки, радянського прапора чи Сталіна у серці? Вони звільняли від фашистів рідний край і батьківську землю з вірою у Бога й Україну. І ніколи, повторюю — ніколи — символом нашої української землі не була зірка чи двоголовий орел. Хай би були краще хрести…
Але повернемося до нашого героя із села Ломачанки. Біля нього з непоказною любов'ю зворушливо метушаться доня Ганна, онук Микола і правнучка – красуня Галина. Вони стараються підтримати свого батька, дідуся і прадідуся, чимось заспокоїти та догодити йому.
Знаючи, що ветерану важко говорити, навперебій самі розказують історію, без перебільшення, героїчного життя.
У роки Другої світової війни він пройшов фронтовими дорогами України, Білорусі, Польщі та Німеччини. Призабулася назва німецького міста, де був поранений, але рідні добре знають, що біля Івана Григоровича завжди знаходився ангел-охоронець.
– Батько ніби тричі народився, – мовить дочка Ганна. – Був артилеристом. В одному із жорстоких боїв авіаційна бомба впала поруч. Гармату знищило, а батька відкинуло і накрило землею. Отак, заживо похоронений, пролежав 2 дні. Знайшли! Вижив! Хіба не диво?!
Інший випадок теж не піддається логічному осмисленню. Над селом закружляла німецька "рама". Почувши гуркіт, ми з батьком вибігли з хати і хотіли заховатися в якесь укриття. Та над нами раптом щось засвистіло, зашуміло і згодом поруч глухо гупнуло. Біля нас впала бомба, скинута із літака, яка дивом не розірвалася. Ось вам і не вір в Бога і його ангелів, які рятують нас, грішних.
А ще батько був на межі смерті після війни. Це трапилося в п'ятдесятих роках. Пішов батько якось до сестри в Радошинку, та й забарився – ніч застала. Вмовляли, щоб переночував, а вдень вже йшов до своєї Карпилівки. Та де там! Так посеред ночі він опинився в Карасині (неподалік від свого села). В центрі побачив двох озброєних грабіжників, які виносили товари з магазину і вантажили на віз.
Як і подобає чесному солдату, громадянину, батько кинувся на грабіжників. Не встиг застерегти одного, як другий вдарив прикладом по голові. Впав.
– Пристрель його! – наказав старший.
– Не треба. Я знаю Івана – він добра людина.
Так втретє "добра людина!" Іван Шворак залишився живим.
З тієї короткої оповіді рідних вимальовується портрет патріота-українця, ветерана і героя війни.
У колгоспі працював зав. фермою, і його люди поважали. В шістдесяті роки возив на продаж кваасолю в Ригу, а назад привозив бляху на дахи для односельців. По наших мірках, він став "бізнесменом" ще за “совєтів”. Колишній солдат – і столяр, і тесля, адже будував церкву в селі Карасині Камінь-Каширського району. Їздив до церкви у сусідні села. Гарно співав, любив українські пісні.
Був принциповим, не боявся ані німців, ані “совєтів”. Коли забирали у нього коня, то міліцію та "активістів" колгоспу виганяв із двору. Його прив'язали мотузками до огорожі і забрали не тільки коня, але й борони, плуга, воза та весь реманент. Отакою була "шана" ветеранам війни.
Іван Григорович нагороджений бойовими орденами та медалями, серед яких – орден "Великої Вітчизняної війни", медаль "За мужність" та ін.
Збереглись посвідчення. А ордени?.. Не за ордени та славу воював! Це сьогодні – побував раз чи два на Майдані, а марнославства – на всю планету. Він живе життям земним, природним і Божим.
– А про що Ви мрієте? – цікавлюся.
– Хочу додому! (в Карпилівку, де народився і зріс – А. С.). Ось вам магніт рідної землі.
Прожив немарно. І діти, і онуки, і правнуки поважні й достойні люди.
Онук Микола – господар вправний, депутат сільської ради, активіст громадського життя. І нині теж при ділі. Правнучка Галя в Ковелі у торгівлі пробує свої сили. Дочка Ганна щоденно піклується про батька – живе неподалік.
Справді: про Івана Григоровича Шворака і його славну сім'ю не нарис, а книгу потрібно писати.
102 роки! Спасибі тобі, Господи, що Ковельщина має такого Героя і патріота рідної землі! Благослови Івана Шворака на довгі і благії роки життя, міцне здоров'я.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Залишити коментар