Коли серця б’ються в унісон...Шановна редакціє!
Я, Павлючик Оксана Сергіївна (на знімку), народилась в мальовничому селищі Люблинці. Закінчила школу з медаллю. І, звичайно, як кожен випускник, хочу навчатися у вищому навчальному закладі. У майбутньому мрію стати журналістом.
Якось на уроці світової літератури наш вчитель Олена Лук'янівна Прадійчук запропонувала написати етюд. В такому жанрі я нічого раніше не писала, тому було цікаво спробувати. Твір вийшов гарний. Мені сподобалось.
Через певний час написала вже інший етюд і присвятила його своєму хорошому другові. Ця форма написання цікава тим, що через звичайні буденні і нібито банальні речі ми можемо побачити почуття і переживання головного героя. Всім читачам хочу побажати море взаємного кохання і, найголовніше, — мирного неба над головою!
Уже шістнадцята година…З нетерпінням чекаю зустрічі з Ним. Ось сімнадцята і вісімнадцята. О, нарешті довгоочікуваний вечір!.. Скільки радості на серці і печалі…
Іду засніженим тротуаром самотня, з надією, що там, куди їду, — чекають. Маршрутка... Люди поспішають. Останні крісла. Стільки спогадів… Все.
Маршрутка рушає. Я дістаю з кишені телефон. Дзвінок. І рідний голос ніжно запитує, чи скоро я приїду?
Сиджу, і з нетерпінням чекаю зустрічі з Ним. Перша зупинка, друга, третя… А за вікном — сніг. О, це так сумно, як в Тичини: нерозділене кохання... Ну, досить про погане. Скоро зупинка. Ось і вона, зупинка, яка поєднує серця.
Червоний шарф, усмішка, і твої очі…Ті, які я ніколи не забуду…Так урочисто і піднесено пролунало з вуст твоїх: "Добрий вечір!". І все на світі забуваєш… Тільки кохаєш, просто кохаєш…
О, улюблене місце де зустрілись двоє споріднених сердець! О, парк, улюблений наш парк,ти скоро станеш місцем загублених юнацьких мрій і сподівань… Ні, не має бути зараз сумно… Ми удвох. Гуляємо. Незважаючи на погану погоду, ми щасливі... Ніжний дотик, погляд… Мої вуста тремтять: чи то від холоду, чи то від переживання…
Доріжка… Ліхтарики… Щасливі миті…
Вже двадцять перша година… Час додому… Дуже замерзли, але наші гарячі серця б'ються в унісон. "Рука в руці… Постійно очі в очі", — все, як Аполлінер писав…
Зупинка. Прощання. Засмучені очі… І знову — самотність. Чекання. Надія…
Оксана ПАВЛЮЧИК.
Фото з архіву автора.
Залишити коментар