Він + Вона
Той день Валя запам’ятала на усе життя. Він став для неї найстрашнішим і… найщасливішим у житті.
Її важко хворий чоловік лежав у лікарні вже давненько, бо хвороба міцно тримала його у своїх кліщах. В черговий раз Валентина Степанівна відпросилась на годину раніше з роботи, щоб швидше побігти в лікарню до чоловіка.
Забігши до магазину за продуктами, вона вузенькими вуличками прошкувала до лікарні. В голові прокручувала своє життя-буття, яке так швидко минає і нічого втішного їй не дало: чоловік постійно хворів, вона мусила сама працювати і ставити на ноги доньку, та й житла свого теж не мали, а винаймали у «хрущовці» однокімнатку.
…Ось і лікарня. Вузенькими східцями жвава жіночка миттю опинилася на другому поверсі кардіологічного відділення. Зайшла в палату, де на неї чекав чоловік: блідий і худий. Його вуста щось незрозуміло шептали. Валя зрозуміла: чоловікові стало гірше, і побігла кликати лікаря. Зробили укол, чоловік заснув, а їй порадили йти додому, бо немає потреби тут сидіти. Але у Валі були свої плани. Думала: нагодую доньку, повчу з нею уроки і знову прибіжу в лікарню до чоловіка. Ноги не йшли, а бігли додому, бо ж треба встигнути ще багато чого зробити.
Пройшовши декілька багатоповерхових будинків, у великій дощовій калюжі побачила чоловіка. Він лежав і не подавав ніяких ознак життя.
– Понапиваються і валяються, як свині, – чулися нарікання від перехожих. –Сорому зовсім не мають.
Ніхто не звертав на лежачого ніякої уваги – всі йшли собі кожен своєю дорогою. У Валентини від побаченого стиснулося серце. Вона нахилилась над незнайомцем, щоб запитати, що з ним трапилось. Запаху алкоголю не було чути. Жіночка зрозуміла: тут потрібна термінова допомога, і викликала «швидку». Перехожі здивовано дивилися, що відбувається, і знизували плечима.
У кареті «швидкої» разом з незнайомцем поїхала і Валя – не лишати ж його самого. На носилках хворого занесли у приймальне відділення: він мав проблеми із серцем. А жінка подумала: раз знову в лікарні, то забіжу в палату до чоловіка – як він там. Зайшовши у коридор кардіологічного відділення, зустрілася з черговою медсестрою:
– А, ви вже тут? Вам сповістили?..
– Хто сповістив? Що сповістив? – перелякано запитала Валя. Вона миттю вбігла в палату: білим простирадлом з ніг до голови був накритий її Віктор. Вона не плакала, вона кричала на усю лікарню, приказуючи: «Ой, нема… нема!..».
Медсестри з приймального відділення втішали згорьовану жінку: «Та живий ваш чоловік, ось ми зробити укол і йому стало краще. Можете зайти до нього в першу палату». Вони не знали, що Валя не мала ніякого відношення до того хворого чоловіка, якого привезла «швидка». Вони – зовсім чужі люди.
Але якесь невидиме почуття зачепило струну її серця, і Валя, вся заплакана та розгублена, тихенько відчинила двері палати, де лежав чоловік, якого вона “знайшла” в калюжі.
–Що трапилось? Чому ви плачете? – тихенько спитав незнайомець.
–В мене помер чоловік,– ледве вимовила Валя.
–Прийміть мої співчуття. Мене звуть Леонідом, я вам щиро дякую, що врятували моє життя. Якби не ви… Тримайтеся!
…Після похорону чоловіка Валентина щодня знову ходила в лікарню. Тільки вже до… чужого чоловіка. Носила йому їсти, бо він нікого не мав з рідні. Два роки тому загинула його дружина від нещасного випадку, а дітей у них не було. І Льоня був сам, як палець, на білому світі у своєму великому будинку на околиці міста.
Згодом вони познайомилися ближче, і дві біди об’єднали в одну радість – створили сім’ю. І Валя, залишивши «хрущовку», через рік після смерті чоловіка перебралась з донькою жити до Леоніда.
…І не вірте нікому, що в калюжі буває лише брудна вода.
Бувають і хороші чоловіки.
Галина ОЛІФЕРЧУК.
Залишити коментар