Благодать Божа над тобою, Катрусю!Шановний мій співрозмовнику! А чи не з'являлося в тебе іноді відчуття провини за те, що колись не подякував за чиюсь доброту? Ми ж з тобою добре знаємо, що за день, який вранці настав, потрібно дякувати Богу. Так само маємо віддячувати людям, які нам допомагають.
Повір: так сталося, що я нічим не віддячив Катерині Миронюк, відомій в Україні оперній співачці і бандуристці, за те, що вона виступала на презентації моєї книги "Паломництво до Цариці Миру". В суєті щоденній якось призабулося.
І раптом, як грім з неба, звістка: пані Катерина потрапила в автокатастрофу. Два з половиною місяці реабілітації! Рівне, Краків, Київ – і весь цей час, кожної хвилини не відходив від неї отець Леонід Григоренко. Муки і страждання Катерини і самопожертва о. Леоніда в ім'я спасіння ближнього зворушили мене до глибини душі й змусили взятися за перо.
Неспокійно на душі. Кортить дізнатися, а як почувається ця мила, тендітна українка світової слави? Прошу о. Леоніда розповісти все, що він знає про стан здоров'я і духу Катерини Миронюк.
Розповідає о. Леонід:
“Катруся народилася тридцять три роки тому в м. Івано-Франківську. Батьки Ярослава та Василь, ці щирі українські інтелігенти, виховували дівчину в християнсько-патріотичному дусі.
Ще дитиною Катруся мріяла, що стане однією із найкращих виконавиць національної української пісні. До того ж, серцем полюбила бандуру.
Батько хотів бачити у дочках щирих патріоток, які б стали носіями великого багатства української культури: фольклору, класики, етнографії. Його милі доньки мали довести світові невмирущі істини незламності християнського патріотизму, високі цінності української мови та пісні.
Пам'ятаєте, як писала Олена Пчілка: "В дітей перелити душу і думку"?
Християнське виховання юної Катрусі проходило у двох парафіях "Христа Царя" отців Василіан та "Неустанної Божої помочі" отців редемптористів.
Після закінчення школи та музичного училища Катерина стала студенткою Київської державної консерваторії. Раділа: мрія здійснилася. А до одного щастя й інше пригорнулося – познайомилася і закохалася у свого майбутнього чоловіка Тараса Миронюка.
Тарас теж переймався високою ідеєю знань. Він, як і Катруся, мріяв за допомогою пісні та музики утверджувати українство на світовій арені.
Вони побралися і стали гарною християнською парою на українському вишитому рушнику.
Мудрість гласить: "Дорогу здолає той, хто йде".
Виступи в столиці, а згодом – за океаном у Вашингтоні, Лос-Анджелесі, Нью-Йорку та інших містах Америки і Європи принесли подружжю славу світового рівня.
Тарасу, як співдиригенту українсько-канадійського симфонічного оркестру, разом з диригентом Роджером та 120 артистами довелося дати більше 500 концертів у Сполучених Штатах.
Відомі диригенти світу запрошували Катерину Миронюк до виступів з їхніми оркестрами.
Наділена Божим даром, вільно володіючи англійською мовою, вона подорожувала по містах Америки, де не тільки співала та грала, але й особистим прикладом підтверджувала, що Україна – прекрасна країна, щира, талановита і велична. Душа України – це її пісня і бандура.
Внутрішній світ патріотично налаштованої людини – це дзеркало нації і розвинутого суспільства.
Коли загули дзвони Київського золотоверхого Свято-Михайлівського собору, сім'я Миронюків, яка вже виховувала Василька, Івасика, Степанчика, пішла на Майдан. Стали в стрій поруч із київським студентством та викладачами університету Бориса Грінченка. Черпали духовну підтримку від Ніни Матвієнко, Ліни Костенко, Дмитра Степовика, Євгена Нищука та багатьох інших патріотів України, які є їхніми близькими друзями.
Вони ризикували найдорожчим – життям. Опікувалися священиками-"майданівцями" та сестрами-черницями. В години та дні кривавого лютого 2014 року Катерина одягла білий халат медсестри і під кулями снайперів перев'язувала поранених.
О, зболіле і співчутливе материнське серце – тут, на Грушевського, молоді підстрілені соколи, а вдома – троє рідних соколят-діток!
Дух героїчної та національно патріотичної стихії кликав на передову, в зону АТО.
Та людина планує, а Боже провидіння визначає. З хором "Дзвони Подолу" Катруся із Тарасом вирушили до Польщі, щоб зібрати кошти, побутові речі, необхідні для фронту.
Весняним струмком переливалися українська бандура, соловейком дзвенів голос солістки Катерини Миронюк у найбільших містах сусідньої Польщі. Аплодувала вибаглива польська публіка. За два тижні – 26 концертів! Успіх неперевершений. Втомлені, але задоволені і щасливі, поверталися додому.
Та існує зла закономірність: там, де відкрита і щира душа, там, де благодійне і чисте серце, завжди чатує сатана.
17 січня 2015 року на автостраді Львів-Київ, біля міста Дубна підступна ожеледиця зробила свою чорну справу: автівку Тараса раптом занесло і два рази перекинуло. Головний удар прийняла на себе тендітна Катруся”.
Зі слів Катерини Миронюк:
"У мене все було перебите. Звідусіль текла кров.
Я не могла збагнути, де рот, а де ніс. Кров лилася струмком. Я ледве могла дихати, але і той невеличкий отвір заливало кров'ю. Я не знала, як бути. Повітря не вистачало.
Це все відбувалося у "швидкій", яка мчала від Дубна до Рівного. "Можливо, це моя жертва в ім'я Божої Матері?" – молилося серце.
Чому так сталося? Я ж усе життя хотіла для Богородиці щось гарне зробити, чимось пожертвувати.
"Прости мене, Господи!" – німим голосом каялася я. В голові мимоволі пульсувала думка: це все, кінець. Дивний спокій оволодів мною. Я відчувала, що помираю. І раптом якийсь таємничий голос долинув, мов крізь сон: "Не зараз…".
А повітря не вистачало. Знову почала задихатись. Медсестричка, юне, миле дитя, була налякана і не знала, що робити.
Молитовно, майже нечутним голосом, я прошепотіла: "Господи, якщо я тобі потрібна на цьому світі, – допоможи".
І раптом настала мить просвітління. Не знаю, де взялися сили, але долаючи біль, зірвала пов'язку з обличчя і рота і вдихнула цілющий ковток повітря".
Розповідає о. Леонід:
"Рівненська міська лікарня. Лікарі реанімації та хірургії всіма наявними засобами, апаратурою, ліками, нарешті своїми професійними здібностями повертали Катерину Миронюк до життя. Вони робили все можливе і неможливе, але для повної реабілітації цього було недостатньо.
Рішення лікарів, родини, друзів було одностайним: щелепно-лицеву операцію необхідно провести у військовому госпіталі Кракова Республіки Польща.
У цьому благодійному польському медичному закладі пройшли курс реабілітації 9 наших українських "майданівців", серед яких – ковельчанин Володимир Мовчан.
Складна операція під керівництвом досвідченого лікаря Кшиштофа Кухти пройшла успішно, наскільки це було можливо. Велику Божу любов і співчуття ми постійно відчували від наших польських друзів, лікарів, медсестер. Нами опікувалися, наче рідними і близькими. Тим самим медики передавали безмежну і ніжну опіку Божої Матері.
(Продовження у наступному повідомленні).
Залишити коментар