"Добрий вечір, щедрий вечір…"Пам'ятаю й зараз, як колись на хуторі ми з хлопцями ходили колядувати, а також показували призабуту міні-виставу "Цар Ірод". Треба було вивчити напам'ять текст, але вдавалося це не кожному. Я добре вивчив кожне слово, і хлопці одностайно погодилися, що царем бути тільки мені.
Ходили з хати в хату. Було дуже цікаво не лише господарям, а й дітям. Давали нам на подяку пироги з квасолею, картоплею. У ті холодні і голодні 1946-1947 р. р. ми й цьому були раді.
А ще, пам'ятаю, свято "заходило" в хату з початком приготування куті. Воду, в якій споліскували пшеницю, виливали під дерево. Саме дерево перев'язували перевеслом. Все це робилося для того, щоб воно краще родило. При цьому приказували: "Якщо родиш, то роди, або з городу йди".
Не можу забути, як у мороз, долаючи кучугури снігу, я вибігав з хати і швидко обв'язував кожне дерево. І ніби відчував, як зі мною "говорять" яблуні, старі груші. Але до того у це солом'яне перевесло мати спочатку обтирала руки від тіста, а вже потім обв'язували ним дерево, щоб плоди обліпили його так, як тісто перевесло.
Увечері в хату вносили сніп з першого ужинку. Частину зерен з нього витереблювали для приготування куті.
В хаті стояла тиша, і здавалось, що в цю мить у нашу оселю увійде щось святе, незбагненне. Сніп, пам'ятаю, називали "дідухом", дехто - "колядником", а то й просто "колядою".
Стелили під сніп пахуче сіно, яке батько відбирав ще з літа. Воно пахло духмяним лугом, терпкою лозою і ще чимось приємним та радісним. Тоді я відчував себе, наче на зеленій луці. Стелили сіно і під скатертину, а після Коляди згодовували худобі. "Шана сіну на столі тому, що на ньому в яслах народився Ісус Христос", – пояснювала мені мама.
Ставили ми "колядники" на почесному місці – покутті. Біля нього розміщали горщик з кутею, який міг там залишатися до ранку. Це було наче запрошенням на гостину духів предків. Вони, за уявленням членів нашої родини, вечеряли тоді, коли в хаті всі лягали спати.
Вночі я з цікавістю прислухався, як будуть їсти свою вечерю святі духи. Але, не дочекавшись "гостей", засинав. Наступного дня мати кутю розігрівала і її їли всією родиною. Кутя, залишена "небіжчикам", була недоторканною і зберігалась на покутті протягом трьох днів.
Зі столу на Коляду мама не прибирала. Залишала й горщик з-під куті.
А ще пригадую "багату вечерю" напередодні старого Нового року на хуторі, де ми жили. Зберігався ритуал кликання мороза. Як правило, його кликали на "щедруху". В нас гукали: "Морозе, морозе, ходи до нас вечеряти! Як не йдеш тепер, то не йди николи до самого Миколи".
З розповіді моєї мами знаю, що був ще один звичай: кликати на "Маланку" вовка. Очевидно, тому, що образ вовка втілював в собі родове начало і колись звір вважався потаємним предком людей. Недаремно є перекази про вовкулак, які жили у лісі.
На "щедрівку" кожен, хто з'явився увечері на вулиці, крім самих щедрувальників, міг опинитися в полі їх активної уваги. Як пригадують, людину натирали снігом, щоб була здоровою, брали за руки й за ноги і кидали в найбільшу кучугуру, щоб не мерзла цілу зиму.
Щедрування під вікнами нашої хати – це невимовна радість і втіха для нас. Наче зараз, чую голос:
"Щедрик-ведрик,
Дай вареник,
Мате казали,
Щоб дали сала,
Батько сварився,
Щоб не барився…".
Або ще:
"Ой чи є в дома сам пан господар?
Святий вечір, сам пан господар.
Нимає вдома, – відчини ворота,
Бо до тебе йдуть три гости з неба…".
На "щедруху" бажаючих потрапити на роль щедрувальників було мало. Того вечора усі намагалися сидіти вдома. Молодь же між щедрівками міняла вози чи ворота у сусідів, які ворогували між собою. Хлопці зав'язували двері, затикали комини та робили іншу шкоду.
Наче сьогодні бачу, як ми, хутірські хлопці, ходимо від хати до хати й колядуємо. І хоч тоді був голод, але люди виносили нам із теплої оселі свіжі, пахучі пиріжки. Смак їх відчуваю досі.
Степан СКОКЛЮК, Заслужений журналіст України.
Залишити коментар