"Дубова – село моє сонячне"
– Які нові аспекти історії населеного пункту відкрили для себе в процесі роботи?
– У ході збору відомостей про село я заново відкривала для себе "америку". Без перебільшення. І зрозуміла, що дуже мало знала про минуле Дубової. Про те, що наприкінці лютого сорок четвертого фашисти спалили усі будинки, за винятком декількох, розповідала бабуся, тітка, вчитель історії. Але, виявляється, село наше і до того горіло не раз – і під час визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького, і в роки Першої світової війни. Однак дубівчани поверталися на згарища, знову і знову відбудовували оселі, оживляли свою Дубову.
Цікаво було знайомитися з документами про столипінську реформу, яка проходила в Дубовій на початку ХХ століття, про комасацію (помір) у тридцятих роках, про грошову компенсацію селянам за землю, яка відійшла під залізницю Ковель-Брест у 1871 році, та іншими. Чимало дубівчан у пошуках кращої долі виїхали за океан у 1937 році, а частина селян у 1932 році переселилася у Торчин, що поблизу Луцька.
Туди, у колонію, або Ліса-Кулю (нині село Дубичанське), перебралися чотири брати моєї бабусі, але лише кілька років тому мене зацікавило, як і чому вони там опинилися. Виявляється, частину земель (180 гектарів) польська влада вилучила у дубівчан для облаштування військового плацу, а їм виділила 140 гектарів поблизу Торчина. У 2012 році мешканці села Дубичанське (вихідці з Дубової) святкували 80-річчя історичного переселення і народження свого невеликого села.
Не всі дубівчани знають, як не знала цього і я, що територія від вербського переїзду і до нашого села була колись дубівською. Носила вона назву Мокрі Нивки, і діти з цього поселення ходили до школи в Дубову. Але у 1933 році міністр внутрішніх справ Польщі видав розпорядження про зміну меж міста Ковеля, і з громади села Дубової вилучили землі, які перебували під військовим управлінням (53 гектари) і 23 ділянки землі, які перебували у власності приватних осіб, загальною площею 5 гектарів вздовж шосе Ковель – Брест, починаючи від дороги Ковель – Несухоїже. Я навіть книгу хотіла назвати "Від Мокрих Нивок до Калдубів" (межі колишнього села з півдня на північ).
Хотілося зберегти для нащадків усі назви сільських кутків і урочищ, бо вже про деякі і старожили не пам'ятають, назви колишніх хуторів, а також хоча б трішки написати про людей, які там жили.
– Чи чули Ви вже відгуки про свою книгу?
– Так. Дубівчани чекали на книгу про своє село, а тому і добре її сприйняли. У когось відгуки досить хороші, хтось, можливо, ображається, що не згадала про нього чи про його батьків. Повірте, охопити абсолютно все і всіх просто неможливо. Тим більше, що над дослідженням працювала сама, щось, звичайно, упустила, про щось просто забула. Якщо відверто, то можна ще продовжувати збирати, досліджувати, писати, бо робота над історією села – безкінечна.
– Де можна знайти видання? Кому Ви подарували свою книгу?
– Книги, наскільки я знаю, знаходяться в будинку культури, де їх усі, хто побажає, можуть придбати за ціною видавництва. Можна взяти прочитати в сільській бібліотеці. Обсяг її – 703 сторінки плюс 32 сторінки фотоілюстрацій. Знаю, що книги як подарунок вже поїхали в різні куточки України, в Білорусь, Росію, Німеччину, Італію і навіть за океан – доля розкидала дубівчан по всьому світу.
Насамперед подарувала книги своїм внукам на згадку про бабусю, друзям, родичам, моїм інформаторам, а також у ратнівську центральну районну бібліотеку, в редакцію. Дарує книги сільська рада. До речі, саме завдяки сільському голові Павлу Безеці та депутатам сільської ради видання побачило світ, і я вдячна їм за розуміння та підтримку.
– Якою була презентація?
– З 1 квітня я стала “домашньою” пенсіонеркою, отож мала можливість весь вільний час присвятити роботі над книгою, закінчити її і здати у видавництво, а в першу неділю жовтня відбулася презентація у сільському будинку культури. Чесно зізнаюся: не сподівалася, що вона збере так багато людей – майже весь просторий зал був заповнений. Щиро вдячна моїм землякам за їхні добрі і теплі слова про мою книгу. Скажу, що працювала я над нею з величезним задоволенням, бо дуже люблю своє рідне село, як, мабуть, і кожен, хто в ньому народився і виріс.
Дубова – його історична назва, яку легким розчерком пера котрийсь із чиновників змінив на теперішню офіційну – Дубове. Під час презентації я запропонувала, аби дубівська громада дала завдання сільському голові подбати про те, щоб повернути селу його історичну назву, і односельці схвальними оплесками мене підтримали. Знаю, що це не так просто, але треба постаратися.
Якщо книга зацікавила дубівчан, якщо вона пригодиться студентам, якщо її читатимуть, прагнучи знати історію рідного села, школярі, буду дуже рада.
Розмову вела
Світлана ЛЯШУК.
НА ЗНІМКАХ: автор книги "Дубова – село моє сонячне" Лідія СИНЕНКО; обкладинка книги.
Фото з домашнього архіву.
Довідково:
Лідія Йосипівна Синенко (Безейчук) народилася в селі Дубовому Ковельського району на Волині, де закінчила восьмирічку, потім – середню школу № 3 м. Ковеля. У 1973-1978 роках – студентка факультету журналістики Львівського державного університету імені І. Франка.
Направлення отримала в Ратне, що на Волині, в якому мала відпрацювати три роки, але благодатна ратнівська земля настільки причарувала, а нові друзі виявилися такими щирими, що відпало будь-яке бажання виїжджати з древнього селища на березі тихоплинної Прип'яті.
У редакції районної газети починала кореспондентом, була завідуючою відділом листів, заступником редактора і протягом 16 років – редактором газети та керівником редакційно-видавничого комплексу "Ратнівщина".
Член Національної спілки журналістів України. Нагороджена Золотою медаллю журналістики, пам'ятною відзнакою "200 років з дня народження Т. Г. Шевченка". Заслужений журналіст України.
– Які нові аспекти історії населеного пункту відкрили для себе в процесі роботи?
– У ході збору відомостей про село я заново відкривала для себе "америку". Без перебільшення. І зрозуміла, що дуже мало знала про минуле Дубової. Про те, що наприкінці лютого сорок четвертого фашисти спалили усі будинки, за винятком декількох, розповідала бабуся, тітка, вчитель історії. Але, виявляється, село наше і до того горіло не раз – і під час визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького, і в роки Першої світової війни. Однак дубівчани поверталися на згарища, знову і знову відбудовували оселі, оживляли свою Дубову.
Цікаво було знайомитися з документами про столипінську реформу, яка проходила в Дубовій на початку ХХ століття, про комасацію (помір) у тридцятих роках, про грошову компенсацію селянам за землю, яка відійшла під залізницю Ковель-Брест у 1871 році, та іншими. Чимало дубівчан у пошуках кращої долі виїхали за океан у 1937 році, а частина селян у 1932 році переселилася у Торчин, що поблизу Луцька.
Туди, у колонію, або Ліса-Кулю (нині село Дубичанське), перебралися чотири брати моєї бабусі, але лише кілька років тому мене зацікавило, як і чому вони там опинилися. Виявляється, частину земель (180 гектарів) польська влада вилучила у дубівчан для облаштування військового плацу, а їм виділила 140 гектарів поблизу Торчина. У 2012 році мешканці села Дубичанське (вихідці з Дубової) святкували 80-річчя історичного переселення і народження свого невеликого села.
Не всі дубівчани знають, як не знала цього і я, що територія від вербського переїзду і до нашого села була колись дубівською. Носила вона назву Мокрі Нивки, і діти з цього поселення ходили до школи в Дубову. Але у 1933 році міністр внутрішніх справ Польщі видав розпорядження про зміну меж міста Ковеля, і з громади села Дубової вилучили землі, які перебували під військовим управлінням (53 гектари) і 23 ділянки землі, які перебували у власності приватних осіб, загальною площею 5 гектарів вздовж шосе Ковель – Брест, починаючи від дороги Ковель – Несухоїже. Я навіть книгу хотіла назвати "Від Мокрих Нивок до Калдубів" (межі колишнього села з півдня на північ).
Хотілося зберегти для нащадків усі назви сільських кутків і урочищ, бо вже про деякі і старожили не пам'ятають, назви колишніх хуторів, а також хоча б трішки написати про людей, які там жили.
– Чи чули Ви вже відгуки про свою книгу?
– Так. Дубівчани чекали на книгу про своє село, а тому і добре її сприйняли. У когось відгуки досить хороші, хтось, можливо, ображається, що не згадала про нього чи про його батьків. Повірте, охопити абсолютно все і всіх просто неможливо. Тим більше, що над дослідженням працювала сама, щось, звичайно, упустила, про щось просто забула. Якщо відверто, то можна ще продовжувати збирати, досліджувати, писати, бо робота над історією села – безкінечна.
– Де можна знайти видання? Кому Ви подарували свою книгу?
– Книги, наскільки я знаю, знаходяться в будинку культури, де їх усі, хто побажає, можуть придбати за ціною видавництва. Можна взяти прочитати в сільській бібліотеці. Обсяг її – 703 сторінки плюс 32 сторінки фотоілюстрацій. Знаю, що книги як подарунок вже поїхали в різні куточки України, в Білорусь, Росію, Німеччину, Італію і навіть за океан – доля розкидала дубівчан по всьому світу.
Насамперед подарувала книги своїм внукам на згадку про бабусю, друзям, родичам, моїм інформаторам, а також у ратнівську центральну районну бібліотеку, в редакцію. Дарує книги сільська рада. До речі, саме завдяки сільському голові Павлу Безеці та депутатам сільської ради видання побачило світ, і я вдячна їм за розуміння та підтримку.
– Якою була презентація?
– З 1 квітня я стала “домашньою” пенсіонеркою, отож мала можливість весь вільний час присвятити роботі над
"Дубова – село моє сонячне"
Залишити коментар