Воїн із душею хліборобаЗустріч у військкоматі
І хоч Ігор Васильович не любить надмірної публічності, ми спільними силами вмовили його на (хоч і невеличку, бо поспішав) розповідь. Переді мною в камуфляжній формі — високий статний військовослужбовець, капітан Ігор Грицюк, 1971 року народження, із Гончого Броду.
Нещодавно за активну участь у розбудові Збройних Сил України наш земляк отримав "Знак пошани" Міністерства оборони України.
Забігаючи наперед, мушу сказати, що на рідний Волині, в одному із невеличких сіл, у власності агронома за спеціальністю — чималеньке фермерське господарство під назвою "Арго", якому треба давати лад і толк. Це — худоба, техніка, земля та інше.
Із трьох синів-орлів, які виховали батьки Марта Адамівна та Василь Андрійович, Ігор найбільше прикипів серцем до землі-годувальниці.
Після здобуття агрономічної науки у Львівському сільськогосподарському інституті працював агрономом в колгоспі, пройшов стажування у Німеччині. А далі почав вже свою справу, хоч і нелегко спочатку було. Вистояв.
Одним словом, хазяїн на всі руки. Та й людям у селі (і не тільки) щирий за вдачею Ігор скрізь та у всьому завше допомагав, активно відгукуючись на потреби кожного.
Того дня до міського військового об'єднаного комісаріату, аби знятися із обліку, чоловік прибув із найріднішими для нього людьми — дружиною Тетяною та сином Ярославом, а ще невдовзі мала підійти татусева улюблениця — донька Юля, яка навчається в Ковельському медичному коледжі.
Далеко від рідного дому
Попереду — дорога: Луцьк, а далі — Миколаїв, Первомайськ, Маріуполь (до речі, проїзд за власні кошти).
"Там на мене після відпустки з нетерпінням чекають хлопці. Не кривлячи душею, повинен сказати: я звик до них, потоваришувався, майже повністю пристосувався до того життя, яке там. Хоча серце й душа постійно болять за рідних, які тут", — зауважує він.
"Ігор в "команді" — сьомий. Ми також щиро пишаємося нашими хлопцями, які доповнюють славну когорту. Серед них — Сергій Гузовський, Віктор Савіцький, Микола Трубій, Олег Сахарук, Василь Прус, Іван Бас. Є вояки і першого призову — Олег Оніщук, Василь Клімук, Анатолій Москвічов і Тарас Рудик. Це — наша гордість", — каже про своїх односельчан очільниця Дрозднівської громади Ніна Колочун.
Ніна Павлівна про кожного із військовослужбовців говорить, мов про своїх синів, не приховує сліз та хвилювань. Адже її материнське серце розуміє все — недоспані ночі коханих, рідних, друзів, знайомих, які щоночі молять Бога про спасіння їх Героїв там, на Сході.
"Для наших вояків ми декілька разів збирали продукти харчування, випікали хліб (аж 120 запашних буханців, головне — із дому), громада до хорошого почину долучалася і матеріально", — продовжує далі сільський голова.
Під час розмови наш співбесідник час від часу жартує. В його очах яскраво жевріє іскорка доброти та людяності (не дивлячись на те, що довелось побачити й пережити). Мабуть, недаремно він так притягує до себе оточуючих, натомість сповна ділиться із ними позитивною енергетикою, яка завше тримає його в тонусі.
Так склалося, що рік тому Ігор Грицюк був мобілізованим до Збройних Сил України в зону проведення антитерористичної операції. Чоловік нітрохи не вагався, пішов одразу, а не так, як чинить дехто, всіляко намагаючись ухилитися від виконання свого громадянського обов'язку.
Дружина — ветфельдшер. Роботи вистачає і вдень, і вночі. Тож практично всі чоловічі господарські клопоти взяв на себе сповна молодий господар в сім'ї — син Ярослав, котрий закінчив Ковельський промислово-економічний коледж Луцького НТУ.
"Те, чому вчив батько раніше, доводиться тепер застосовувати на практиці”, — розказує в розмові юнак.
"А я, чим можу (фізично і морально) допомагаю синові. Підтримую його, даю поради, як вчинити в тій чи іншій ситуації", — доповнює хазяйка дому.
Оксана МОРОЗ.
(Продовження у наступному повідомленні)
Залишити коментар