Повідомлення в номер / В пошуках кращої долі, або Яке воно, заробітчанське “щастя”

Вже давно запримітила для себе той факт, що, їдучи в маршрутному таксі, можу начутися і набачитися багато  "невигаданих" історій із  реального життя. Ось останні з них.

Жіночка пенсійного віку помилково сіла не в "соціальний" автобус, а в звичайний. Водій вимагав заплатити за проїзд, оскільки  один "пільговий" пасажир в нього вже був. Тож бабця почала шукати гроші. Поки  знайшла  гривні, їй, так би мовити, "пощастило". 

За літню пасажирку заплатили молода ковельчанка. Пенсіонерка, із повними очами сліз, вдячно глянула на добродійницю. Її погляд був водночас радісним і сумним. Здавалося, що за бабцю заплатили не три гривні, а набагато більше. Бо для літньої місцевої жительки кожна копійка дорога.

Інша історія. В "маршрутці" розмовляли два молодики. Один жалівся іншому на матеріальну скруту. Мовляв, тимчасові  заробітки  стають все мізернішими, а знайти високооплачувану  роботу в наш час ой, як нелегко. 

Товариш порадив знайомому їхати, як це багато хто робить, в сусідню Польщу. "Якщо справи будить кепськими й надалі, то, мабуть, так і зроблю", – відповів той.

Добре, що молодий чоловік, піклуючись про добробут своєї родини, шукає вихід із складної ситуації в пошуках інших заробітків. А що ж робити тій пенсіонерці (можливо, одинокій), яка змушена виживати за  невелику  пенсію? 

Хто б і що не казав, але на заробітки за кордон люди їдуть не від хорошого життя. Адже всі ми добре знаємо, що причиною цього є скрутне матеріальне становище в родині і  державі загалом. Тоді й виходить: іншого виходу просто немає, хіба що – робота за кордоном.

Аби забезпечити безбідне життя для своїх дітей та онуків, їх батьки, дідусі й бабусі змінюють життя в Україні на роки перебування (звичайно, із непоганою грошовою оплатою за їх працю) в Італії, Португалії чи інших країнах.

Не  секретом є й те, що внаслідок цього розпадається немало сімей, псуються стосунки в родині (бо чоловік чи дружина там, на чужині, знайшли іншу "половинку", їх стосунки "вбила" відстань). Та що вдієш? Такі гіркі реалії життя…

Хоча, коли б в нашій державі була  стабільна фінансова ситуація, люди не їхали б шукати кращого життя на чужину.

ххх

Разючий факт: за останні два роки кількість трудових мігрантів з України до Польщі зросла удвічі. Про це повідомляють засоби масової інформації, посилаючись на дослідження Національного банку Польщі. 

"Значно більшу частину складають чоловіки (57,9% проти 32,9%), переважають молоді люди (середній вік 32,8 років проти 42,8 років у більш ранній хвилі міграції). Крім того,  тепер більше мігрує людей зі Східної частини України", – йдеться у повідомленні.

Як наголошується,  до Польщі здебільшого виїжджають українці з вищою освітою. Попри все, вони не конкурують з поляками на ринку праці.

З 2014 року спостерігається постійне, динамічне зростання кількості запрошень від польських працедавців для українців. Рекордним у цьому відношенні був 2015 рік, коли було зареєстровано 760 тисяч заяв від громадян України. Ця цифра більш,  як  вдвічі вища у порівнянні з 2014 роком.

Як повідомляється, здебільшого українці працюють 54 години на тиждень, тобто набагато більше, ніж поляки (близько 41 години). Середня місячна зарплата українців складає близько 2,1 тисяч злотих (приблизно 12 тисяч  гривень).

"Працюють українці,  в основному,  в домашніх господарствах (37,6%), будівництві та в галузі ремонтно-оздоблювальних робіт (23,6%) і сільському господарстві (19,3%)", – наголошується у дослідженні Національного банку Польщі.

l

Тепер  –  більше "практики" про заробітки за кордоном.

Пані Надія – майже пенсіонерка. До Італії поїхала  16 років тому.  Жінка вже має тамтешнє громадянство.  До роботи далеко за межами рідної України її змусило життя, точніше життєва ситуація.

Донька й син в ті роки були старшокласниками. Чоловікової і її зарплатні на прожиття не вистачало. Тож, аби заробити дітям на здобуття вищої освіти та  на інше,  мати і зважилась на такий  нелегкий крок, який довго обговорювали злі язики.

"Хоч багато хто (навіть з рідних) не підтримував мого рішення, я таки настояла на своєму – поїхала. Та про недоспані ночі, заплакані очі та материнські переживання знаю тільки я", – говорить тепер вона.

Жінка приїжджає додому раз на рік, проте часто надсилає передачі дітям та онукам. На роботу за кордоном не жаліється. Каже, що працюється їй добре. Декілька разів на тиждень ходить, аби прибрати в домі, наварити їсти та закупити продуктів до одинокої сеньйори. 

Зауважує, що її господиня зовсім невибаглива, а головне – просто хороша людина, яка за цей час стала майже рідною.

"Тепер я анітрохи не жалію про те, що вирішила тоді поїхати, адже знаю, що мої діти та онуки  нині забезпечені всім, чим треба (а то й  дещо більше)", – додає.

Інша героїня розповіді Світлана декілька років тому втратила чоловіка. Діти вже дорослі, онуки є. Розрахувавшись з роботи, де працювала немало, вирішила ризикнути. 

… В Польщі трудилася  на фабриці. Старанну і відповідальну українку, яка до того ж  досить гарно виглядала на свій вік,   відразу ж запримітила її колега. Тож  згодом познайомила її із своїм братом. Синьоока волинянка (як співається в одній із пісень) відразу сподобалась поляку. Незабаром "новоспечені молодята" святкуватимуть весілля.

Майже польською пані стала і ще одна колишня ковельчанка. В свої майже 30 років Ірина із двома дітками залишилась сама (донька тоді була ще зовсім крихіткою). Чоловік, на жаль, трагічно загинув.

Коли маленька трохи підросла, молода мама, яка виросла в селі і не цуралась ніякої роботи, вперше поїхала збирати малину до наших сусідів-поляків. Перед тим із заробітків повернулася її подруга, яка й загітувала свою товаришку на поїздку.

Через місяць Ірина із немалою  сумою злотих повернулася додому. Навезла гостинців і дітлахам, і батькам. А ще повідомила, що наступного  року поїде знову, бо тут, мовляв, таких грошей не заробиш.

Як виявилось згодом, Ірину ще тоді, коли була в Польщі вперше, вподобав син хазяїна – молодий поляк. Тож тепер Ірина їздить туди вже  не заробляти гроші, а навідувати свого коханого чоловіка, який з нетерпінням чекає на  дружину з України.

ххх

Про кожного із заробітчан можна писати  окрему історію, адже у всіх вона –  різна. Хтось знаходить за кордоном для себе матеріальне збагачення, а хтось  свою долю, як це часто буває. Дехто підриває собі здоров'я, яке потім важко  знову повернути, а хтось, чесно кажучи, їде додому практично ні з чим.

Останнім часом почастішали випадки, коли наших довірливих українських трудяг стали нахабно і відверто обдурювати роботодавці іноземних країн. Обіцяють одне, а платять – інше ( а то й взагалі відправляють додому без грошей). Дехто радіє навіть тому, що хоч живим повернувся на Батьківщину.

Відомо лиш одне: українці, які звикли працювати в нас за мізерну зарплатню, працюватимуть на пана і далі, хоч він платитиме набагато менше, ніж платив раніше. Бо куди податись далі? Несолодко зараз практично скрізь…