Будучи, відповідно до Закону причетним до категорії «дітей війни», я якось по-особливому ставлюся до їхньої долі. Справді: ця доля «замішана» на осколках жорстокої війни, на напівголодному існуванні, на пошуку можливостей виживання, у відчутті щастя в скибці чорного хліба.
Усвідомлена свобода в дитячій голові знаходила свої цінності, свої радісні миті і щасливий вихід в інше життя.
Чи можна вважати вихід Мойсея із Єгипту (довжиною 40 літ) свободою і щастям?
У «дітей війни» теж був вихід із пекельного горнила смертей, каліцтв і окупації. Вони його переживали, не вдаючись у високопарні судження. Просто лишилися спогади реального буття у ті страшні повоєнні роки.
У них не було, як у Мойсея, скрижалів з Божими заповідями – вони діяли інтуїтивно, під тиском тодішньої Системи.
ххх
Микола Миронович Кравчук теж мав свій вихід до свободи і до свого людського кращого існування.
Він народився в селі милозвучною назвою Квітневе, що в Рожищенському районі, у далекому від нас 1937 році. Народився, якщо вірити нумерології, під знаком удачі.
Поглянь, шановний читачу, на ці цифри: 7.07.1937 – три сімки і, до того сума, цифр – теж сімка.
Я далекий від того, що співпадіння цифр у долі Миколи Мироновича є головним. Щоб та чи інша нумерологія принесла удачу, потрібно успішно вчитись, мати достатньо знань, корисно працювати, а до того ж, мати стійкий, цілеспрямований, щедрий на добрі справи, характер.
Юний Микола успішно закінчив у 1952 році сім класів місцевої школи. Спробував смак важко заробленого колгоспного хліба. За рік напрацював 205 трудо-днів і на них отримав 4 центнери зерна і ще 400 карбованців. Це були його перша радість і удача, яка спонукала юнака вчитись. Із своїм другом дитинства вступає до Ковельського медичного училища.
У 1956 році молодий спеціаліст (за фахом – фельдшер) їде за направленням на роботу у віддалене від міста село Підріжжя. Територія медичного обслуговування, закріплена за Миколою Кравчуком, включала в себе навколишні села з населенням дві тисячі чоловік. В сферу його діяльності входили 2 школи, 2 дитячі садочки, пологовий будинок та інші соціальні заклади. Здавалося, дай, Боже, осягнути, але йому цього мало. Він викладає в школі біологію та історію, а ще стає депутатом місцевої ради.
Коли енергія б’є через край, то необхідно дати їй вихід. У 1972 році Миколу Мироновича призначають заступником голови колгоспу у Старих Кошарах. Керівники району іноді казали: «Миколо, твій шлях до Ковеля лежить через Старі Кошари». І як у воду дивилися. Через 4 роки інтенсивної і плідної праці його прийняли на роботу інструктором Ковельського райвиконкому.
І знову нагадаємо про закономірності: потрапив у течію кар’єри – пливи по ній і здобувай на її хвилях нові перемоги. У 1978 році М. Кравчуку пропонують очолити Ковельський сирзавод. Відмовлявся. Були сумніви, чи справиться.
Врешті-решт, погодився. Коли прийняв завод, жахнувся. Територію підприємства підтоплює, обладнання, конструкції металеві вкрилися іржею.
Робив все, щоб змінити роботу заводу на краще. Разом з тим розумів: необхідна повна реконструкція виробництва. Пошук виходу із кризової ситуації увінчався успіхом. Завдяки тісним діловим зв’язкам із керівництвом облвиконкому та галузевого міністерства вдалося «вибити» 16 мільйонів карбованців на омріяну реконструкцію (на той час це були «великі» гроші).
Та в житті бувають і злети, і падіння. У 1983 році компартію і країну очолив авторитарний лідер Юрій Андропов. Він спрямував «союз непорушний» у русло жорстокої диктатури. Микола Кравчук вимушений був піти у відставку.
Потому були відділ кадрів «Ковельсільмашу», відділ збуту «Ковельбудіндустрії», нарешті, – посада директора в міському парку.
Заслужений відпочинок? Як би не так! Миколу Мироновича обирають головою садівничого масиву «Білий налив», де відпрацював дев’ять з половиною років.
Сьогодні Микола Миронович Кравчук – ювіляр. Космічний метроном відстукав йому 80! Що не кажи, а вік поважний, хоч з першого погляду йому стільки літ не даси.
– Миколо Мироновичу, яке воно, життя-буття сьогодні? – запитую.
– Та що там – самі бачите. Душа молода, а тіло за нею уже не поспіває (усміхається).
– Сімейним життям задоволені?
– Я пліч-о-пліч пройшов усе життя зі своєю вірною дружиною. У нас вже дорослі онуки. А ще дочекалися правнука. Артурові 11 років – школяр. Чим не щастя?
– Ви бачите теперішнє дитинство правнука, бачили, як виростали і діти, й онуки. Можна щось порівняти з вашим, тим далеким, повоєнним?
– Яке там! У 7 років пас худобу і ходив до школи. Сядеш під копицею сіна, візьмеш підручник і вичитуєш задані уроки.
По війні голодомору на Волині не було, але вижити ой, як важко було. Посудіть самі: у п’ятдесятих збирали по 6-7 центнерів зерна з гектара.
Щоб вижити, в 14 років ходив за хлібом до Луцька. Хліб давали поштучно і на вагу. Отак кілька раз пройдеш чергу по колу, набереш півмішка і – додому. До Кременця попутною автівкою, а далі 20 кілометрів з мішком на плечах пішки до рідного Квітневого.
– Всім болить сьогодні війна. Україна виживе? Мир настане?
– Без віри і надії жити не можна. Я впевнений, що Україна виживе. І намагання Президента Петра Порошенка мусять привести до миру, хоч буде нелегко.
– Секрет Вашого довголіття в активності, в русі?
– Можливо. Сьогодні в мене активні прогулянки по міському парку з Віталієм Лихобицьким та Леонідом Федорковичем. На жаль, відійшов у засвіти Гнат Ольхович. Ті прогулянки – це і рух, і здорове дихання, а найголовніше – спілкування про все і всіх.
У характері Миколи Кравчука є позитивна риса – скромність. Він ніде себе не «афішує», хоч має багато нагород за доброчинні справи.
В домашньому «архіві» виблискує золотом медаль «За доблесну працю», є Почесні грамоти та Подяки від влади. А ще має звання «Відмінник охорони здоров’я» та «Почесний донор України».
Більше сорока разів Микола Миронович ділився своєю кров’ю заради порятунку життя інших.
Що ж, молодечої, при здоров’ї, енергії Вам до 100 літ, миру, всіма омріяної Господньої благодаті!
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКАХ: щасливі і пам’ятні миті життя Миколи Кравчука.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар