Повідомлення в номер / Залежність від корупції

Чи задумувався ти, шановний читачу, над проблемою залежності людського єства від різноманітних чинників та впливів? Є, наприклад, залежність від алкоголю, паління, наркотиків, комп'ютера, телевізора і… корупції. Мій добрий друг Євген, який все життя намагається жити чесно, сьогодні заявляє: "В "старі" часи соромно було давати і брати хабарі, сьогодні соромно їх не давати і не брати".

"Боротьба" з корупцією, яку  ми спостерігаємо на телеекранах, – це звичайнісінькі шоу, піар-акції, які мають відволікти нас від проблем насущних. Ці шоу і на піввідсотка не наближають нас до перебудови суспільних стосунків з моральними чеснотами, справедливістю та гідністю. 

Спробуємо поглянути на анатомію "тіла" корупції. Мій співрозмовник – Іван Павлович, колишній працівник правоохоронних органів. 

l

– Іване Павловичу, що робити?  Гине наша незалежна держава. Потопає в болоті корупції. Чому можновладці свідомо "вирощують квіти" на могилу молодої країни? Пропадемо ж!

– Воно-то так, але  питання не просте. На мою думку, корупція – явище у нас всенародне. Воно проростало на полях бюрократичної радянської системи, а  свого розквіту досягло при нашій демократичній вольності.  Буття формує свідомість.

– Ви такі речі промовляєте, що страх огортає душу.

– Який там страх! Це спосіб виживання. Посудіть самі: лікар з вищою освітою отримує 2-3 тисячі гривень зарплати. За такі гроші сім'ю не утримаєш, автівки до смерті не будеш мати. А він же вважає себе інтелігентом-європейцем. Ото ж, покладені в кишеню халата 100-200 гривень, а деколи й "зелених", з одного боку, – це винагорода за надану послугу (така собі "премія" за хорошу роботу), з іншого – компенсація за недооплату державою його професійної діяльності. Скажіть, як оцю мікрокорупцію можна відносити до злочину?

А подібні речі, мов метастази  раку, проникли у всі сфери життєдіяльності: до чиновництва у владі, вчителів, правоохоронців, митників, прикордонників та інших.

– Побійтесь Бога! Ви вважаєте, що корупція – це запорука виживання? Але ж погляньте: одні жирують, гасають на небачених досі позашляховиках, будують розкішні палаци і ніжаться на найкращих курортах світу, а інші бідують. На хліб та молоко власних статків ледве вистачає.

– Кожному своє – такий світ. Умови виживання спонукають до пошуку. При бурях в океані виживає сильніший. Там не діє моральний Закон, християнські чесноти та справедливість.

– Але ж коли не діє Закон, немає держави. Суспільство, народ по похилій скочуються не просто до моральної і матеріальної бідності, а в безодню, звідки повернення немає. Хіба може існувати система, у якій маленькі гвинтики та шестерні не змащені, а великі – тиснуть на них силою і нищать загальний рух? Бог і природа у всьому створили гармонію, а хтось її руйнує.

А погляньте на вибірковість Закону.  Бідняк взяв мішок зерна і по "справедливості" отримав п'ять років в'язниці. Той, що привласнив мільйон, не тільки не буває покараним, а стає для декого своєрідним прикладом для наслідування в сірих хмарах теперішнього буття.

Що не кажіть, а при "совєтах" такого не було.

– Було, ще й як! Можливо, не такі масштаби, а суть та ж сама. Хіба забули, що генсек компартії Брежнєв мав автопарк “іномарок”? Таксисти своєю виручкою ділилися з начальством, а те підкріпляло "збіднілих" вищестоящих.

Мікрокорупція існувала і у вищих навчальних закладах.

– Не переконаєте – ладу в тій системі було більше. Та й  стражі порядку були чеснішими, відповідальнішими і честь мали.

– І сьогодні,  і вчора, і позавчора в суспільстві уживалися і злочинні елементи, і зразки беззавітного служіння народу та державі. Немає сенсу захищати ту чи іншу систему. Існує закономірність: бідність, рабство, лібералізм у законодавстві народжують великі та малі зловживання.

Як зароджується вірус корупції, знаю із власного житейського досвіду. У 80-их роках ХХ століття я вступив до інституту на заочну форму навчання. Відомо, що ця форма навчання не передбачає глибоких знань, але дає можливість здобути диплом про вищу освіту.

Вже на перших курсах на окремих предметах я спіткнувся і нахватався "хвостиків". Мрія про диплом поступово здавалася нездійсненною. В голові крутилася "думка": я не здатен осилити технічні предмети. "Не журись", – заспокоювали мене досвідчені заочники. – Все буде добре – прорвемося".

В системі навчання  є завжди слабкі місця, пов'язані з людським фактором. Тобто, були викладачі, які за матеріальне заохочення готові в залікову книжку поставити таке необхідне "задовільно". З допомогою новоявлених "наставників" мої спроби виявилися вдалими – я подолав заборгованість.

Не подумайте, що схилити викладача до отих незаконних "преміальних" легко. Потрібно знати його психологію, мати уявлення, що любить: гроші, коньяк чи відпочинок в ресторані. Обов'язково познайомитись із посередниками, яким він довіряє.

Мій друг Михайло, львів'янин, студент-вечірник, в тих справах був віртуозом. У мутній водичці хабарів плавав, як риба. Я поплив за ним і… потрапив на "гачок".

На одному з технічних предметів ми спіткнулися - викладач був чесним і вимагав чесних знань від студентів. Більше того, Михайло необачно пішов напролом – тобто в квартиру викладача із своїми "дарунками" і був видворений  звідти, а разом з тим на довгий час з інституту.

"Ми підемо іншим шляхом", – вирішив я. – Глибока розвідка показала, що викладач Аркадій Петрович (до речі, ковельчанин), ветеран війни, добропорядна людина, відпочиває влітку в Ковелі і там має старих друзів-побратимів.

Прорахувавши все – і психологію, і тактику, і стратегію, я, мов новоявлений Остап Бендер, навантажений наливками та закусками, в супроводі двох сивочолих ветеранів переможно крокував "в гості" до мого викладача.

Нас зустріли привітно і радісно. Розмова точилася мирна і довірлива, але ні про що – так собі: спомини та розповіді про життя-буття.

І раптом, коли всі "розігрілися", Аркадій Петрович по-батьківському звернувся до мене: "Вийдемо, юначе, на свіже повітря". Серце моє затріпотіло, як у пташки, що потрапила до рук птахолова. Я чекав суворого вердикту не на свою користь.

Аркадій Петрович, усміхаючись, сказав: "Я знаю, чому ти тут. Хочеш, щоб я поставив без перевірки знань позитивну оцінку. Не вийде! Невже ти такий дурний, що не можеш вивчити предмет хоч "на трійку"? У вересні чекаю на перездачу".

Оте "невже ти такий дурний" раптом перевернуло мій внутрішній світ. Воно запало у свідомість і поселилося там. Подіяло, як чарівний, гіпнотичний наказ екстрасенса.

З того часу я ні один предмет не "викуповував", а осягав знання, які здобував студіюванням тих чи інших дисциплін. Страх, викликаний невпевненістю і думкою, що "я не вмію, я не можу, я не осягну" – вивітрився назавжди. Залікову книжку перед захистом дипломної в секретаріат факультету я здавав другим! Це була перемога.

Так, завдяки випадку я вилікувався від вірусу корупції. На жаль, багато хто впевнений, що по кривій швидше дійдеш до заповітної мети.

– Ось бачите, Іване Павловичу, щоб краще жити, потрібно змінювати систему взаємостосунків у суспільстві.  І це можливо. Майдан Гідності стукає у наші серця.

– Майдан – це революція. А всі революції на своїй хвилі на берег нових формувань приносили більше сміття, ніж блага.

До влади подекуди прийшли не чесність, гідність і справедливість, а нахабство, брехня, корупція. Сьогодні модно у всьому звинувачувати Президента, Верховну Раду, Кабмін, місцеву владу. Але ж це – наш вибір. Їздимо до Європи, бачимо їхні порядки і разом з тим платимо на митницях хабарі. Тому не Майдан вирішує наші проблеми, а сумлінна праця, сувора дисципліна, які, піднімаючи на своїх плечах соціально-економічний та культурно-моральний рівень, покажуть не тільки убогість корупції, а головне – змінять нашу свідомість.

Ми ж "не дурніші" Європи, а де в чому і кращі. Надія живе, і світло близько…  

Анатолій  Семенюк.

Чи задумувався ти, шановний читачу, над проблемою залежності людського єства від різноманітних чинників та впливів? Є, наприклад, залежність від алкоголю, паління, наркотиків, комп'ютера, телевізора і… корупції. Мій добрий друг Євген, який все життя намагається жити чесно, сьогодні заявляє: "В "старі" часи соромно було давати і брати хабарі, сьогодні соромно їх не давати і не брати".

"Боротьба" з корупцією, яку  ми спостерігаємо на телеекранах, – це звичайнісінькі шоу, піар-акції, які мають відволікти нас від проблем насущних. Ці шоу і на піввідсотка не наближають нас до перебудови суспільних стосунків з моральними чеснотами, справедливістю та гідністю. 

Спробуємо поглянути на анатомію "тіла" корупції. Мій співрозмовник – Іван Павлович, колишній працівник правоохоронних органів. 

ххх

– Іване Павловичу, що робити?  Гине наша незалежна держава. Потопає в болоті корупції. Чому можновладці свідомо "вирощують квіти" на могилу молодої країни? Пропадемо ж!

– Воно-то так, але  питання не просте. На мою думку, корупція – явище у нас всенародне. Воно проростало на полях бюрократичної радянської системи, а  свого розквіту досягло при нашій демократичній вольності.  Буття формує свідомість.

– Ви такі речі промовляєте, що страх огортає душу.

– Який там страх! Це спосіб виживання. Посудіть самі: лікар з вищою освітою отримує 2-3 тисячі гривень зарплати. За такі гроші сім'ю не утримаєш, автівки до смерті не будеш мати. А він же вважає себе інтелігентом-європейцем. Ото ж, покладені в кишеню халата 100-200 гривень, а деколи й "зелених", з одного боку, – це винагорода за надану послугу (така собі "премія" за хорошу роботу), з іншого – компенсація за недооплату державою його професійної діяльності. Скажіть, як оцю мікрокорупцію можна відносити до злочину?

А подібні речі, мов метастази  раку, проникли у всі сфери життєдіяльності: до чиновництва у владі, вчителів, правоохоронців, митників, прикордонників та інших.

– Побійтесь Бога! Ви вважаєте, що корупція – це запорука виживання? Але ж погляньте: одні жирують, гасають на небачених досі позашляховиках, будують розкішні палаци і ніжаться на найкращих курортах світу, а інші бідують. На хліб та молоко власних статків ледве вистачає.

– Кожному своє – такий світ. Умови виживання спонукають до пошуку. При бурях в океані виживає сильніший. Там не діє моральний Закон, християнські чесноти та справедливість.

– Але ж коли не діє Закон, немає держави. Суспільство, народ по похилій скочуються не просто до моральної і матеріальної бідності, а в безодню, звідки повернення немає. Хіба може існувати система, у якій маленькі гвинтики та шестерні не змащені, а великі – тиснуть на них силою і нищать загальний рух? Бог і природа у всьому створили гармонію, а хтось її руйнує.

А погляньте на вибірковість Закону.  Бідняк взяв мішок зерна і по "справедливості" отримав п'ять років в'язниці. Той, що привласнив мільйон, не тільки не буває покараним, а стає для декого своєрідним прикладом для наслідування в сірих хмарах теперішнього буття.

Що не кажіть, а при "совєтах" такого не було.

– Було, ще й як! Можливо, не такі масштаби, а суть та ж сама. Хіба забули, що генсек компартії Брежнєв мав автопарк “іномарок”? Таксисти своєю виручкою ділилися з начальством, а те підкріпляло "збіднілих" вищестоящих.

Мікрокорупція існувала і у вищих навчальних закладах.

– Не переконаєте – ладу в тій системі було більше. Та й  стражі порядку були чеснішими, відповідальнішими і честь мали.

– І сьогодні,  і вчора, і позавчора в суспільстві уживалися і злочинні елементи, і зразки беззавітного служіння народу та державі. Немає сенсу захищати ту чи іншу систему. Існує закономірність: бідність, рабство, лібералізм у законодавстві народжують великі та малі зловживання.

Як зароджується вірус корупції, знаю із власного житейського досвіду. У 80-их роках ХХ століття я вступив до інституту на заочну форму навчання. Відомо, що ця форма навчання не передбачає глибоких знань, але дає можливість здобути диплом про вищу освіту.

Вже на перших курсах на окремих предметах я спіткнувся і нахватався "хвостиків". Мрія про диплом поступово здавалася нездійсненною. В голові крутилася "думка": я не здатен осилити технічні предмети. "Не журись", – заспокоювали мене досвідчені заочники. – Все буде добре – прорвемося".

В системі навчання  є завжди слабкі місця, пов'язані з людським фактором. Тобто, були викладачі, які за матеріальне заохочення готові в залікову книжку поставити таке необхідне "задовільно". З допомогою новоявлених "наставників" мої спроби виявилися вдалими – я подолав заборгованість.

Не подумайте, що схилити викладача до отих незаконних "преміальних" легко. Потрібно знати його психологію, мати уявлення, що любить: гроші, коньяк чи відпочинок в ресторані. Обов'язково познайомитись із посередниками, яким він довіряє.

Мій друг Михайло, львів'янин, студент-вечірник, в тих справах був віртуозом. У мутній водичці хабарів плавав, як риба. Я поплив за ним і… потрапив на "гачок".

На одному з технічних предметів ми спіткнулися - викладач був чесним і вимагав чесних знань від студентів. Більше того, Михайло необачно пішов напролом – тобто в квартиру викладача із своїми "дарунками" і був видворений  звідти, а разом з тим на довгий час з інституту.

"Ми підемо іншим шляхом", – вирішив я. – Глибока розвідка показала, що викладач Аркадій Петрович (до речі, ковельчанин), ветеран війни, добропорядна людина, відпочиває влітку в Ковелі і там має старих друзів-побратимів.

Прорахувавши все – і психологію, і тактику, і стратегію, я, мов новоявлений Остап Бендер, навантажений наливками та закусками, в супроводі двох сивочолих ветеранів переможно крокував "в гості" до мого викладача.

Нас зустріли привітно і радісно. Розмова точилася мирна і довірлива, але ні про що – так собі: спомини та розповіді про життя-буття.

І раптом, коли всі "розігрілися", Аркадій Петрович по-батьківському звернувся до мене: "Вийдемо, юначе, на свіже повітря". Серце моє затріпотіло, як у пташки, що потрапила до рук птахолова. Я чекав суворого вердикту не на свою користь.

Аркадій Петрович, усміхаючись, сказав: "Я знаю, чому ти тут. Хочеш, щоб я поставив без перевірки знань позитивну оцінку. Не вийде! Невже ти такий дурний, що не можеш вивчити предмет хоч "на трійку"? У вересні чекаю на перездачу".

Оте "невже ти такий дурний" раптом перевернуло мій внутрішній світ. Воно запало у свідомість і поселилося там. Подіяло, як чарівний, гіпнотичний наказ екстрасенса.

З того часу я ні один предмет не "викуповував", а осягав знання, які здобував студіюванням тих чи інших дисциплін. Страх, викликаний невпевненістю і думкою, що "я не вмію, я не можу, я не осягну" – вивітрився назавжди. Залікову книжку перед захистом дипломної в секретаріат факультету я здавав другим! Це була перемога.

Так, завдяки випадку я вилікувався від вірусу корупції. На жаль, багато хто впевнений, що по кривій швидше дійдеш до заповітної мети.

– Ось бачите, Іване Павловичу, щоб краще жити, потрібно змінювати систему взаємостосунків у суспільстві.  І це можливо. Майдан Гідності стукає у наші серця.

– Майдан – це революція. А всі революції на своїй хвилі на берег нових формувань приносили більше сміття, ніж блага.

До влади подекуди прийшли не чесність, гідність і справедливість, а нахабство, брехня, корупція. Сьогодні модно у всьому звинувачувати Президента, Верховну Раду, Кабмін, місцеву владу. Але ж це – наш вибір. Їздимо до Європи, бачимо їхні порядки і разом з тим платимо на митницях хабарі. Тому не Майдан вирішує наші проблеми, а сумлінна праця, сувора дисципліна, які, піднімаючи на своїх плечах соціально-економічний та культурно-моральний рівень, покажуть не тільки убогість корупції, а головне – змінять нашу свідомість.

Ми ж "не дурніші" Європи, а де в чому і кращі. Надія живе, і світло близько…