Повідомлення в номер / Контрасти Незалежності

"Непохитно надіюсь на Господа".

(Псалом 39-1).

Історична місія часу – кінець 80-х та початок 90-х років ХХ століття. Вітер свободи зірвався над великою імперією. Він шматував червоний від людської крові комуно-репресивний прапор. Натомість замайорів  романтичний, з юнацьким запалом синьо-жовтий стяг.

Цей вітер розвіяв страхи перед грізним монстром НКВС-КДБ. Запеклі більшовицькі ортодокси заховалися "в окопи". Керівників старого режиму, з ознаками казнокрадства, активісти Руху ставили на щит критики, ганьби і кримінальної відповідальності.

Вітер все дужчав і дужчав. Він зривав символ комуно-атеїстичної ідеології і змінював їх  на національні українські та духовні християнські. Розкривав дах державної  неефективної бюрократичної системи, оголюючи її  недоліки. Розвіював комуністичні гасла з проросійським відтінком і сміливо вносив в маси нові революційні: "Геть від Москви!", "Слава Україні!" тощо.

Народним многоголосим  залунало колись заборонене: "Ще не вмерла України" та оптимістичне: "А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу, славну Україну, гей, гей розвеселимо". Ейфорія  мрій потоками свіжого духу летіла над Україною та цілим світом.

Хто ті сміливці – першопрохідці, що кинули виклик грізному хижому імперському звіру? З пам'яті виринають імена і прізвища тих, хто на Ковельщині запалив смолоскип на шляху Свободи і Незалежності.  Багато з них із  засвітів спостерігають за нами. Це – Адам Поляк, Ігор Лучко, Віктор Стрижеус, Марія Хотинська, Микола Олексюк, Віктор Семенюк, Олександр Козак, отець Петро Левочко, Георгій Остапюк, Пилип Турчин та багато інших. Вічна їм слава!

Це була жорстока боротьба, пов'язана з ризиком потрапити на сибірський лісоповал, втратити кар'єрні можливості і стати "білою вороною" в суспільстві.

Тимчасово затаїлись  сторожові комунізму. Надіялись на перемогу ГКЧП і відновлення СРСР. Та колесо історії назад не повернеш і не зупиниш.

В Ковелі вирував національно-демократичний рух на всіх напрямках боротьби за Незалежність. Демократична депутатська меншість, підтримана більшістю населення міста, перемогла прокомуністичну більшість. В результаті одними з перших на Волині були прийняті рішення про український національний прапор, Гімн, Герб та інші важливі питання державотворення.

Ейфорія боротьби підносила Рух на крилах. Тріпотіли маленькі синьо-жовті прапорці, наповнені енергією свободи, на автівках. Простягся живий ланцюг від Львова до Києва, де теж були ковельчани.

Та не зникло зло у тих, хто не любив Україну або втратив посади. На одній із сесій депутати голосували за дозвіл на провадження кримінальної справи на депутата, який був затриманий міліцією за дрібну крадіжку. Через кілька років він свою образу висловив  зверхньо і цинічно: мовляв, дивіться, скільки померло тих, хто голосував "за". На всіх чекає кара.

"Не суди, і судим не будеш. Хто проклинає, той сам себе карає", – сказав тоді я.

Таких ображених було немало. Вони готові були до помсти. Ніхто не помічав, що саме від них передавалася "естафета" у наш сучасний світ із таких негативів, як нахабна корупція, казнокрадство, бандитизм та зневага до власного народу. 

Злегковажили Незалежність! Не зчулися, як був  втрачений Крим, як була розпочата операція "Новоросія", як розпочалася війна на Сході України. Країна впала у бідність, хаос і зневіру.

l

Відомий правозахисник Семен Глузман, який за своє вільнодумство 10 років відсидів у психлікарні та  концтаборах, на запитання журналіста, чи повторив би він свій шлях, знаючи яким буде сьогодення, відповів: "Ні... Мабуть, ні".

Такі думки непоодинокі, і вони  народжуються на хиткій основі нерозуміння того, чому так відбувається. Багато хто Незалежну Україну звинувачує у своїй бідності, нестабільності, зрештою, у всіх негараздах власного життя.

– Стоп! – вигукую я тим, хто так думає. – Маємо зрозуміти, що існує підміна понять. З висоти філософського бачення Україна – це символ, святість. Україна – це я, ми, квітуча земля, повітря, вода, багатющі надра. Україна – це земля обітована. І хочеться чи ні, ці речі не паплюжать і не зневажають.

Інша справа – олігархічна влада, система управління державою і низький рівень свідомості й принциповості членів суспільства створюють дисбаланс у розподілі прибутків від наявних багатств країни і породжують неналежні, на рівні приматів, умови виживання.

Крім ейфорії мрій (часто віртуальних) та звинувачень: "А ви бачите…", крім вірусу байдужості, існує Віра та її носії. Впевнений, що Левко Лук'яненко, після знущань кадебістів і судівської сваволі, скаже: "Якби мені запропонували знову пройти цей шлях, я його пройшов би".

У рідному Ковелі є когорта патріотів-активістів, тих, хто творив героїку дев'яностих. Вони не "пускають сльозу" за втраченими ілюзіями, а своїм голосом, духом утверджують здобуту Незалежність, борються проти негативних проявів сьогодення, які, немов бур'яни, проростають на нашому вільному полі.

Це – Володимир Осіюк, Яків Лавренко, Геннадій Сарапін, Юрій Музичук, Микола Волянюк, Богдан Бачук, Алла Полякова, Валентина та Григорій Олійники, Оксана Мулярчук та інші.

На зміну старшим, мудрим стають у стрій нові покоління з сучасним баченням нової України в Європейській сім'ї єдиній.

l

Опонент дорікне: "Україна в руїні і продовжує занепадати, просвітку цьому не видно".

Вірю, що навернемось  до істин загальнолюдських. Святе письмо наставляє: "Спіши творити добро". І хай там олігархи ще якийсь час потопчуться по Україні. Нехай байдужі не бачать світла. Нехай песимісти пророкують кінець світу, завжди будуть ті воїни Світла, які серцем чують слово "любов" від Пресвятої Богородиці і Господа нашого Ісуса Христа. Саме вони на цій руїні засіють квіти Відродження.

Так, сьогодні Росія хижими пазурами двоголового орла роздирає тіло молодої держави. Європа – наша надія, мов невірний Хома, хоче торкнутися наших ран, щоб пересвідчитися, що ми живі.

Попри все, ми живі, сильні і незалежні. Нашу Незалежність на своїх плечах несуть воїни АТО. Нашу Незалежність формують нові патріоти. Ми не змінюємо свій вибір – Україна, як і матір, одна-єдина. Тут наші смуток, горе, радість і надія. Це наше свято!

Хто вірить, ставайте у єдиний стрій!

Свіжий, життєдайний і животворний вітер летить над просторами землі обітованої під назвою Україна. Це вітер очищення. Вітрильник надій із напнутими парусами борозднить широкий океан – він знайде щастя. Все в нас буде добре!

…Злетів птах Незалежності над рідною країною. Хвилюються в неспокої ліси, степи й моря. Бо ж не усе в нас склалося, не завжди йдемо правильною стежиною. Спаси, направ, Ісусе! Не згасни, мрії вічної зоря!

Бо ж Незалежність наша – 

то соловей співучий,

І пісня, й мова, й доля, 

і синьо-жовтий стяг. 

Вона – в душі і серці, в часи щасливі

 й злючі,

 Вона вінком заплетена з поразок

 і звитяг.

Б'є джерело історії, не мулиться

 криниця.

Одвіку і донині – свята батьківська 

земля.

У кого віра в серці і дух міцний, 

як криця,

До того із піднебесся тисячолітня

 Україна промовля:

"Шикуйся в новий стрій, оголюй

 шаблю праведну.

Гуркочуть громовиці, летить 

крізь бурі птах.

Стихія боротьби змете потворні

 лиця,

І засіяє в славі мого народу шлях".

Ідуть в похід за волю твої вірні сини,

Співають величальну тополі 

й ясени!

Анатолій СЕМЕНЮК.

"Непохитно надіюсь на Господа".

(Псалом 39-1).

Історична місія часу – кінець 80-х та початок 90-х років ХХ століття. Вітер свободи зірвався над великою імперією. Він шматував червоний від людської крові комуно-репресивний прапор. Натомість замайорів  романтичний, з юнацьким запалом синьо-жовтий стяг.

Цей вітер розвіяв страхи перед грізним монстром НКВС-КДБ. Запеклі більшовицькі ортодокси заховалися "в окопи". Керівників старого режиму, з ознаками казнокрадства, активісти Руху ставили на щит критики, ганьби і кримінальної відповідальності.

Вітер все дужчав і дужчав. Він зривав символ комуно-атеїстичної ідеології і змінював їх  на національні українські та духовні християнські. Розкривав дах державної  неефективної бюрократичної системи, оголюючи її  недоліки. Розвіював комуністичні гасла з проросійським відтінком і сміливо вносив в маси нові революційні: "Геть від Москви!", "Слава Україні!" тощо.

Народним многоголосим  залунало колись заборонене: "Ще не вмерла України" та оптимістичне: "А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу, славну Україну, гей, гей розвеселимо". Ейфорія  мрій потоками свіжого духу летіла над Україною та цілим світом.

Хто ті сміливці – першопрохідці, що кинули виклик грізному хижому імперському звіру? З пам'яті виринають імена і прізвища тих, хто на Ковельщині запалив смолоскип на шляху Свободи і Незалежності.  Багато з них із  засвітів спостерігають за нами. Це – Адам Поляк, Ігор Лучко, Віктор Стрижеус, Марія Хотинська, Микола Олексюк, Віктор Семенюк, Олександр Козак, отець Петро Левочко, Георгій Остапюк, Пилип Турчин та багато інших. Вічна їм слава!

Це була жорстока боротьба, пов'язана з ризиком потрапити на сибірський лісоповал, втратити кар'єрні можливості і стати "білою вороною" в суспільстві.

Тимчасово затаїлись  сторожові комунізму. Надіялись на перемогу ГКЧП і відновлення СРСР. Та колесо історії назад не повернеш і не зупиниш.

В Ковелі вирував національно-демократичний рух на всіх напрямках боротьби за Незалежність. Демократична депутатська меншість, підтримана більшістю населення міста, перемогла прокомуністичну більшість. В результаті одними з перших на Волині були прийняті рішення про український національний прапор, Гімн, Герб та інші важливі питання державотворення.

Ейфорія боротьби підносила Рух на крилах. Тріпотіли маленькі синьо-жовті прапорці, наповнені енергією свободи, на автівках. Простягся живий ланцюг від Львова до Києва, де теж були ковельчани.

Та не зникло зло у тих, хто не любив Україну або втратив посади. На одній із сесій депутати голосували за дозвіл на провадження кримінальної справи на депутата, який був затриманий міліцією за дрібну крадіжку. Через кілька років він свою образу висловив  зверхньо і цинічно: мовляв, дивіться, скільки померло тих, хто голосував "за". На всіх чекає кара.

"Не суди, і судим не будеш. Хто проклинає, той сам себе карає", – сказав тоді я.

Таких ображених було немало. Вони готові були до помсти. Ніхто не помічав, що саме від них передавалася "естафета" у наш сучасний світ із таких негативів, як нахабна корупція, казнокрадство, бандитизм та зневага до власного народу. 

Злегковажили Незалежність! Не зчулися, як був  втрачений Крим, як була розпочата операція "Новоросія", як розпочалася війна на Сході України. Країна впала у бідність, хаос і зневіру.

l

Відомий правозахисник Семен Глузман, який за своє вільнодумство 10 років відсидів у психлікарні та  концтаборах, на запитання журналіста, чи повторив би він свій шлях, знаючи яким буде сьогодення, відповів: "Ні... Мабуть, ні".

Такі думки непоодинокі, і вони  народжуються на хиткій основі нерозуміння того, чому так відбувається. Багато хто Незалежну Україну звинувачує у своїй бідності, нестабільності, зрештою, у всіх негараздах власного життя.

– Стоп! – вигукую я тим, хто так думає. – Маємо зрозуміти, що існує підміна понять. З висоти філософського бачення Україна – це символ, святість. Україна – це я, ми, квітуча земля, повітря, вода, багатющі надра. Україна – це земля обітована. І хочеться чи ні, ці речі не паплюжать і не зневажають.

Інша справа – олігархічна влада, система управління державою і низький рівень свідомості й принциповості членів суспільства створюють дисбаланс у розподілі прибутків від наявних багатств країни і породжують неналежні, на рівні приматів, умови виживання.

Крім ейфорії мрій (часто віртуальних) та звинувачень: "А ви бачите…", крім вірусу байдужості, існує Віра та її носії. Впевнений, що Левко Лук'яненко, після знущань кадебістів і судівської сваволі, скаже: "Якби мені запропонували знову пройти цей шлях, я його пройшов би".

У рідному Ковелі є когорта патріотів-активістів, тих, хто творив героїку дев'яностих. Вони не "пускають сльозу" за втраченими ілюзіями, а своїм голосом, духом утверджують здобуту Незалежність, борються проти негативних проявів сьогодення, які, немов бур'яни, проростають на нашому вільному полі.

Це – Володимир Осіюк, Яків Лавренко, Геннадій Сарапін, Юрій Музичук, Микола Волянюк, Богдан Бачук, Алла Полякова, Валентина та Григорій Олійники, Оксана Мулярчук та інші.

На зміну старшим, мудрим стають у стрій нові покоління з сучасним баченням нової України в Європейській сім'ї єдиній.

l

Опонент дорікне: "Україна в руїні і продовжує занепадати, просвітку цьому не видно".

Вірю, що навернемось  до істин загальнолюдських. Святе письмо наставляє: "Спіши творити добро". І хай там олігархи ще якийсь час потопчуться по Україні. Нехай байдужі не бачать світла. Нехай песимісти пророкують кінець світу, завжди будуть ті воїни Світла, які серцем чують слово "любов" від Пресвятої Богородиці і Господа нашого Ісуса Христа. Саме вони на цій руїні засіють квіти Відродження.

Так, сьогодні Росія хижими пазурами двоголового орла роздирає тіло молодої держави. Європа – наша надія, мов невірний Хома, хоче торкнутися наших ран, щоб пересвідчитися, що ми живі.

Попри все, ми живі, сильні і незалежні. Нашу Незалежність на своїх плечах несуть воїни АТО. Нашу Незалежність формують нові патріоти. Ми не змінюємо свій вибір – Україна, як і матір, одна-єдина. Тут наші смуток, горе, радість і надія. Це наше свято!

Хто вірить, ставайте у єдиний стрій!

Свіжий, життєдайний і животворний вітер летить над просторами землі обітованої під назвою Україна. Це вітер очищення. Вітрильник надій із напнутими парусами борозднить широкий океан – він знайде щастя. Все в нас буде добре!

…Злетів птах Незалежності над рідною країною. Хвилюються в неспокої ліси, степи й моря. Бо ж не усе в нас склалося, не завжди йдемо правильною стежиною. Спаси, направ, Ісусе! Не згасни, мрії вічної зоря!