Повідомлення в номер / Клич білих журавлів

Воронки й окопи давно

 заросли полинами, 

А в мене ще й досі не гоїться

 болю клубок…

Ці спомини – немов клич білих журавлів, що відлітають у вирій. Він тужливий, бо не впевнені птахи, чи повернуться назад. На жаль, ті, що відлетіли у 1943, вже ніколи не повернуться.

Але живі хочуть їхньої реабілітації хоч би знаком символічним, для нагадування, що для доброї душі війна – це жах.

l

Багато писала преса про зруйновані єврейські кладовища у Ковелі.  І наміри справедливі й обґрунтовані – встановити символічний знак на місці невинно  убієнних мирних людей.

Але чомусь тужлива пісня, образно кажучи, прозвучала тільки на івриті. Забули ковельські українці, що в  тому жалібливому журавлиному ключі було місце і для наших рідних та близьких.

До мене звернулася мешканка села Дольська Турійського району, ветеран освіти Надія Свігун, щоб розказати про жахливі події, які відбулися під час "полювання" на євреїв  у роки війни.

Так сталося, що до хати дольчанки Євгенії Кулик (яка мешкала у Ковелі) прибігла знайома молода єврейка із двома дітьми і попросила пересидіти в їхньому льоху до ночі.

Як відмовити? Хоч добре знала, що за переховування євреїв – розстріл. Як це в нас  іноді буває, хтось із сусідів повідомив у поліцію. Реакція була блискавичною – дім оточили.  В помешканні на ту хвилину ще був дев'ятилітній прийомний син (колись молода дівуля, не наважуюсь сказати мати, підкинула під двері хлопчика, а сім'я й  усиновила).

Та біда не ходить одна. Саме в цей час, нічого не підозрюючи, до тітки Євгенії приїхала п'ятнадцятирічна племінниця Марійка (сестра Надії Свігун). Побачила біду і попросила поліцая, щоб її впустили до тітки.  Той дозволив, хоч знав, що прирікає дівчину на вірну смерть. Тітка Євгенія просила відпустити дітей, та марно.

Ув'язнених  протримали три дні голодними у якомусь льоху і потім разом з іншими розстріляли. Очевидці бачили, як за кладовище  (вул. Володимирська в районі палацу ім. Тараса Шевченка) під'їхало  три вантажівки.  Фургони були повні людей, яких згодом розстріляли. Потому всіх повкидали у три великі ями і засипали землею. Так примирилися в одній братській могилі євреї і українці.

Пані Надія повідала продовження цієї історії, яка межує з містикою. Батькові прийшов уночі сон чи то видіння, що його Марійка переодягається і в білосніжній сорочці летить на небо. Не на місці душа. Щось сталося?

Запряг коней – і до Ковеля. Застав тільки свіжовириті і засипані могили. Стояв на колінах і молився, хоч і не знав, у якій ямі його рідні поховані. 

Так сталося, що і його Друга світова забрала – в останній день війни пан Дем'ян загинув в Угорщині. Його свідчення залишилися в пам'яті доньки Надії.  Ця подія також відтворена у книзі Н. Свігун "Гріє душу село" (на знімку).

– Може, не доживу, але якщо будуть ставити пам'ятний знак, то внесіть туди і наших невинно убієнних,– із сльозами на очах попросила при зустрічі Надія Дем'янівна.

Як бачимо, Голокост вогнем обпік не лише євреїв, але й українців.  В ті часи нацисти розстріляли багато й наших земляків. Це я знаю з особистого досвіду.  Мій дядько Семенюк Вікентій, батько Віктора Семенюка – начальника дільниці водоканалізації (у цьому році відійшов у засвіти), був розстріляний німцями у 1942 році і десь захоронений – ймовірно, разом із євреями.  Де – на Бахівській горі чи в районі вул. Володимирської – досі невідомо.  Так чи інакше ковельчани і разом із тим влада мають на рівні із єврейськими общинами подбати про відродження пам'яті.

Місце розстрілу євреїв та українців встановлене – у березовому гайку поблизу Ковельського промислово-економічного коледжу ЛНТУ.  Це місце потребує не тільки оновлення, але й повної реконструкції – словом, надання йому нового символічного звучання, яке випливає із вищевказаного.  Мають бути прокладені доріжки, посаджені кущі, дерева, проведений благоустрій.  Так у свій час  зробив  теперішній начальник "Ковельводоканалу" Юрій Рибачок на території управління газового господарства, де також поховані жертви терору.

"Людина живе доти, доки її пам'ятають!" – часто кажемо ми. Тож наш священний обов'язок перед Богом і власною совістю – зробити так, щоб це були не лише слова, а й конкретні справи.

Анатолій СЕМЕНЮК, голова Ковельської міськрайорганізації Національної спілки краєзнавців України. 

Ці спомини – немов клич білих журавлів, що відлітають у вирій. Він тужливий, бо не впевнені птахи, чи повернуться назад. На жаль, ті, що відлетіли у 1943, вже ніколи не повернуться.

Але живі хочуть їхньої реабілітації хоч би знаком символічним, для нагадування, що для доброї душі війна – це жах.

ххх

Багато писала преса про зруйновані єврейські кладовища у Ковелі.  І наміри справедливі й обґрунтовані – встановити символічний знак на місці невинно  убієнних мирних людей.

Але чомусь тужлива пісня, образно кажучи, прозвучала тільки на івриті. Забули ковельські українці, що в  тому жалібливому журавлиному ключі було місце і для наших рідних та близьких.

До мене звернулася мешканка села Дольська Турійського району, ветеран освіти Надія Свігун, щоб розказати про жахливі події, які відбулися під час "полювання" на євреїв  у роки війни.

Так сталося, що до хати дольчанки Євгенії Кулик (яка мешкала у Ковелі) прибігла знайома молода єврейка із двома дітьми і попросила пересидіти в їхньому льоху до ночі.

Як відмовити? Хоч добре знала, що за переховування євреїв – розстріл. Як це в нас  іноді буває, хтось із сусідів повідомив у поліцію. Реакція була блискавичною – дім оточили.  В помешканні на ту хвилину ще був дев'ятилітній прийомний син (колись молода дівуля, не наважуюсь сказати мати, підкинула під двері хлопчика, а сім'я й  усиновила).

Та біда не ходить одна. Саме в цей час, нічого не підозрюючи, до тітки Євгенії приїхала п'ятнадцятирічна племінниця Марійка (сестра Надії Свігун). Побачила біду і попросила поліцая, щоб її впустили до тітки.  Той дозволив, хоч знав, що прирікає дівчину на вірну смерть. Тітка Євгенія просила відпустити дітей, та марно.

Ув'язнених  протримали три дні голодними у якомусь льоху і потім разом з іншими розстріляли. Очевидці бачили, як за кладовище  (вул. Володимирська в районі палацу ім. Тараса Шевченка) під'їхало  три вантажівки.  Фургони були повні людей, яких згодом розстріляли. Потому всіх повкидали у три великі ями і засипали землею. Так примирилися в одній братській могилі євреї і українці.

Пані Надія повідала продовження цієї історії, яка межує з містикою. Батькові прийшов уночі сон чи то видіння, що його Марійка переодягається і в білосніжній сорочці летить на небо. Не на місці душа. Щось сталося?

Запряг коней – і до Ковеля. Застав тільки свіжовириті і засипані могили. Стояв на колінах і молився, хоч і не знав, у якій ямі його рідні поховані. 

Так сталося, що і його Друга світова забрала – в останній день війни пан Дем'ян загинув в Угорщині. Його свідчення залишилися в пам'яті доньки Надії.  Ця подія також відтворена у книзі Н. Свігун "Гріє душу село" (на знімку).

– Може, не доживу, але якщо будуть ставити пам'ятний знак, то внесіть туди і наших невинно убієнних,– із сльозами на очах попросила при зустрічі Надія Дем'янівна.

Як бачимо, Голокост вогнем обпік не лише євреїв, але й українців.  В ті часи нацисти розстріляли багато й наших земляків. Це я знаю з особистого досвіду.  Мій дядько Семенюк Вікентій, батько Віктора Семенюка – начальника дільниці водоканалізації (у цьому році відійшов у засвіти), був розстріляний німцями у 1942 році і десь захоронений – ймовірно, разом із євреями.  Де – на Бахівській горі чи в районі вул. Володимирської – досі невідомо.  Так чи інакше ковельчани і разом із тим влада мають на рівні із єврейськими общинами подбати про відродження пам'яті.

Місце розстрілу євреїв та українців встановлене – у березовому гайку поблизу Ковельського промислово-економічного коледжу ЛНТУ.  Це місце потребує не тільки оновлення, але й повної реконструкції – словом, надання йому нового символічного звучання, яке випливає із вищевказаного.  Мають бути прокладені доріжки, посаджені кущі, дерева, проведений благоустрій.  Так у свій час  зробив  теперішній начальник "Ковельводоканалу" Юрій Рибачок на території управління газового господарства, де також поховані жертви терору.

"Людина живе доти, доки її пам'ятають!" – часто кажемо ми. Тож наш священний обов'язок перед Богом і власною совістю – зробити так, щоб це були не лише слова, а й конкретні справи.