Повідомлення в номер / Пам’ять стукає в наші серця

Проходять роки, десятиліття, але пам’ять про минулу війну, біль старих ран залишаються. На території нашого краю можемо знайти не одне свідчення перебування тут німецьких загарбників, а сотні тисяч людей живуть надією дізнатися про долю своїх рідних більше, ніж у казенній жорсткій формулі – «пропав безвісти» чи то «подальша доля невідома».

Всієї правди про будь-яку війну не знає ніхто. Ні учасники, ні жертви, ні дослідники ніколи не складуть єдиної і повної картини подій. Для всіх нас війна – вічна у незгасній пам’яті. Адже пам’ять – частина духовного життя народу, його найсвятіша істина. Народ, осяяний історичною пам’яттю, – нездоланний. Той, хто пам’ятає, завжди сильніший, бо озброєний досвідом минулого.

22 червня 1941 року з нападом Німеччини на Радянський Союз вся Україна була втягнута в Другу світову війну. Нацистський окупаційний режим  був тут особливо жорстоким. Але найгіршим було становище євреїв і циган, яких чекало поголовне знищення. 

Знищення єврейського, в тому числі і українського єврейства у роки Другої світової війни прийнято позначати кількома термінами. Пріоритетними у науковій літературі є термін  “Голокост” (у перекладі з давньогрецької – «жертвоприношення», «всеспалення»).

З 2 по 4 липня 1942 р. всі мешканці з другого гетто м. Ковеля були вивезені за межі міста і знищені. З раннього ранку приречених шеренгами вели до залізничного вокзалу, садовили на поїзди і відвозили до Бахова, де їх розстрілювали у колишніх польських піщаних кар’єрах. 9 серпня 1942 р. окупаційна влада почала знищення мешканців з першого гетто. Схема вбивства євреїв була проста і цинічна: їх вантажили в автомашини, везли на станцію Вербка, а звідти невеликим малопотужним потягом доправляли в кар’єр до Бахівської гори. Людей розстрілювали з автоматів і гвинтівок.

“По закінченню кривавої акції трупи сяк-так присипали, що земля рухалась”, – згадувало подружжя Цьомиків з Бахова. 

Останні мешканці гетто були знищені 6 жовтня 1942 року. Після ліквідації гетто юденрати та “жовта” міліція розшукували євреїв, що втікли з гетто або врятувалися. Така доля спіткала Іцхака Зальцмана, його сестер та ще близько 200 мешканців міста Ковеля. До зими 1943 р. вони переховувалися на горищах, у підвальних приміщеннях напіврозвалених помешкань ковельчан, але були виявлені і приречені до розстрілу на єврейському кладовищі. 

Перед вироком чоловіків примусили копати яму, до якої підводили приречених на розстріл. І. Зальцмана разом з товаришем залишили її зарити. Поки поліцаї курили, мужні хлопці-євреї накинулися на них з лопатами і зникли. 

Назавжди в пам’яті жителя с. Городельця С. Мелещука закарбувалась мить розстрілу приречених євреїв м. Ковеля у жовтні 1943 р., що здійснювався на єврейському цвинтарі.   Останні поодинокі розстріли євреїв, які переховувались у застінках Великої синагоги, німці здійснили у 1943 році. Серед них була комсомолка Рейчел Фогельман. 

Серед тих, хто брав активну участь у створенні гетто, транспортуванні євреїв у бахівські піщані кар’єри, супроводжував колони приречених до місця розстрілу, привласнював собі майно розстріляних та виїжджав для участі в розстрілах євреїв м. Ратне, сіл Озеряни і Сушібаби Турійського району та с. Поворськ, були й деякі колишні поліцейські Ковельського щуцманшафт-батальйону.

Яків Абрамчук у своїй книжці описує страшну картину розстрілу у с. Тойкуті. Людей приганяли невеликими партіями по 10–15 чоловік. Есесівці стріляли з явною насолодою. Для вищої арійської раси, як пише автор, це була уявна розвага. На них не діяли ні плач, ні молитви, ні прокляття. «Вони стояли біля ями – один в одному кінці, другий – в другому, безжальні і жорстокі, в чорних мундирах, як живе втілення смерті».

За даними «Історії Голокосту в Україні», на території України було знищено 1 821 748 євреїв, з них 109000 – на теренах Волині та 18000 – на території м. Ковеля. У роки війни знищено 53% населення міста, 45% становили євреї. Про страшну катастрофу нагадує світлина старого єврея у ритуальному вбранні, який обіймає стовп, що міститься у історичному музеї міста Ковеля. На ньому видніється цифра 18000. Саме стільки євреїв знищено у місті Ковелі під час війни.

Чекаючи на мученицьку смерть, євреї залишали свої передсмертні записи рідним, знайомим близьким та всім людям доброї волі, які здатні оцінити всі звірства нацизму на стінах Великої синагоги. Вони писали олівцями, пальцями, вмоченими у кров, були вишкрябані шпильками та нігтями на різних мовах: на ідиш, польській та російській. 

Таких передсмертних записок, знайдених і в гетто, і в інших місцях міста, було багато. Ці та інші свідчення страшної трагедії вміщені у ритуальній книзі «Ковель».

Про жорстокість нацистів свідчать спогади  Шер Бен- Ціона, який пережив жах гетто м. Ковеля. Наявні архівні матеріали дозволяють підтвердити факт розстрілу євреїв Ковельського гетто біля с. Бахів у піщаному кар’єрі. Це, зокрема, документи Надзвичайної Державної комісії (НДК) з встановлення злодіянь німецько-фашистських загарбників. Працювала після відновлення радянської влади у 1944 р. Метою Комісії було встановлення людських втрат та економічних збитків, завданих німецькими окупантами (Акт від 22 липня 1944 р., складений членами Ковельської міської НДК).

Останні в’язні ковельського гетто були вбиті 6 жовтня 1942 р. на католицькому цвинтарі в Ковелі, де після вигнання німців були знайдені могили з приблизно 2000 тіл загиблих людей. В. Наконечний в книзі «По місцях трагедії і пам’яті» на конкретних прикладах описує, як євреї боролися проти німців. Ті, що зуміли втекти з гетто і з міста, йшли в ліс, а там – вливалися в партизанські загони. Багато євреїв воювали у загонах В. Бегми, О. Федорова, С. Ковпака. У поліських лісах успішно діяло з’єднання А. Беренштейна.

Доречним буде згадати про партизанку Фріду, корінну ковельчанку, яка поневірялася у Ковельській, Луцькій та Бригідській в’язницях. У лютому 1942 р. вона зустрілася  з  партизанським загоном, де стала санінструктором, і до кінця війни воювала проти гітлерівців. За мужність і відвагу Фріда нагороджена кількома орденами і медалями.

Коли радянські війська знову ввійшли до Ковеля, в місто повернулися близько 40 євреїв. За підрахунками радянських органів обліку населення, станом на 1 вересня 1944 р. в усій Волинській області залишалося лише 594 євреї від загальної кількості населення у 573 474 осіб, у тому числі в місті Ковелі – 22 євреї, а в Ковельському районі – усього 5 євреїв. За висновком радянської Надзвичайної Державної комісії зі встановлення злодіянь німецько-фашистських загарбників, усього в Ковелі було розстріляно 18 000 євреїв з міста та навколишніх сіл.

Тих, хто залишився живим, було надто замало для відродження єврейського общинного життя. Але вони прагнули принаймні вшанувати пам’ять їхніх родичів, які загинули. З ініціативи тих євреїв, хто залишився в живих, у листопаді 1944 р. місце розстрілу було огороджене дротом та встановлений дерев’яний стовп з цифрою 18 000.

30 червня 2015 р. на місці розстрілу євреїв, що знаходиться у піщаному кар’єрі с. Бахова,  було відкрито меморіальний комплекс за європейським зразком. 

Не забувають про цю трагедію учні Голоб. 2 жовтня 2017 року вихованці ООЗ  НВК «ЗОШ І – ІІІ ст. – гімназія» смт Голоб» разом з автором цих рядків провели урок пам’яті та здійснили прибирання навколишньої території.

Сьогодні у світі немає держави, де б жили представники тільки одного народу. Так само в Україні живуть багато етносів і народів. Отже,  історія і культура України – це історія і культура всіх народів, які її населяють. Трагічна загибель українських євреїв у роки нацистської окупації нашої землі – це не лише сторінка історії єврейського народу, а й частина історії України XX століття. Ці люди передчасно пішли з життя неприродним шляхом тільки через те, що вони були євреями. І, щоб не повторилася ця страшна сторінка історії, потрібно пам’ятати про ті жахіття. 

Олена Оришкевич, учитель історії ООЗ  НВК «ЗОШ І – ІІІ ст. – гімназія» смт Голоб», керівник шкільного музею, депутат районної ради.

НА ЗНІМКАХ: учні  Голобської школи-гімназії під час уроку пам’яті і прибирання території меморіального комплексу поблизу с. Бахова.

Фото з архіву автора.

Проходять роки, десятиліття, але пам’ять про минулу війну, біль старих ран залишаються. На території нашого краю можемо знайти не одне свідчення перебування тут німецьких загарбників, а сотні тисяч людей живуть надією дізнатися про долю своїх рідних більше, ніж у казенній жорсткій формулі – «пропав безвісти» чи то «подальша доля невідома».

Всієї правди про будь-яку війну не знає ніхто. Ні учасники, ні жертви, ні дослідники ніколи не складуть єдиної і повної картини подій. Для всіх нас війна – вічна у незгасній пам’яті. Адже пам’ять – частина духовного життя народу, його найсвятіша істина. Народ, осяяний історичною пам’яттю, – нездоланний. Той, хто пам’ятає, завжди сильніший, бо озброєний досвідом минулого.

22 червня 1941 року з нападом Німеччини на Радянський Союз вся Україна була втягнута в Другу світову війну. Нацистський окупаційний режим  був тут особливо жорстоким. Але найгіршим було становище євреїв і циган, яких чекало поголовне знищення. 

Знищення єврейського, в тому числі і українського єврейства у роки Другої світової війни прийнято позначати кількома термінами. Пріоритетними у науковій літературі є термін  “Голокост” (у перекладі з давньогрецької – «жертвоприношення», «всеспалення»).

З 2 по 4 липня 1942 р. всі мешканці з другого гетто м. Ковеля були вивезені за межі міста і знищені. З раннього ранку приречених шеренгами вели до залізничного вокзалу, садовили на поїзди і відвозили до Бахова, де їх розстрілювали у колишніх польських піщаних кар’єрах. 9 серпня 1942 р. окупаційна влада почала знищення мешканців з першого гетто. Схема вбивства євреїв була проста і цинічна: їх вантажили в автомашини, везли на станцію Вербка, а звідти невеликим малопотужним потягом доправляли в кар’єр до Бахівської гори. Людей розстрілювали з автоматів і гвинтівок.

“По закінченню кривавої акції трупи сяк-так присипали, що земля рухалась”, – згадувало подружжя Цьомиків з Бахова. 

Останні мешканці гетто були знищені 6 жовтня 1942 року. Після ліквідації гетто юденрати та “жовта” міліція розшукували євреїв, що втікли з гетто або врятувалися. Така доля спіткала Іцхака Зальцмана, його сестер та ще близько 200 мешканців міста Ковеля. До зими 1943 р. вони переховувалися на горищах, у підвальних приміщеннях напіврозвалених помешкань ковельчан, але були виявлені і приречені до розстрілу на єврейському кладовищі. 

Перед вироком чоловіків примусили копати яму, до якої підводили приречених на розстріл. І. Зальцмана разом з товаришем залишили її зарити. Поки поліцаї курили, мужні хлопці-євреї накинулися на них з лопатами і зникли. 

Назавжди в пам’яті жителя с. Городельця С. Мелещука закарбувалась мить розстрілу приречених євреїв м. Ковеля у жовтні 1943 р., що здійснювався на єврейському цвинтарі.   Останні поодинокі розстріли євреїв, які переховувались у застінках Великої синагоги, німці здійснили у 1943 році. Серед них була комсомолка Рейчел Фогельман. 

Серед тих, хто брав активну участь у створенні гетто, транспортуванні євреїв у бахівські піщані кар’єри, супроводжував колони приречених до місця розстрілу, привласнював собі майно розстріляних та виїжджав для участі в розстрілах євреїв м. Ратне, сіл Озеряни і Сушібаби Турійського району та с. Поворськ, були й деякі колишні поліцейські Ковельського щуцманшафт-батальйону.

Яків Абрамчук у своїй книжці описує страшну картину розстрілу у с. Тойкуті. Людей приганяли невеликими партіями по 10–15 чоловік. Есесівці стріляли з явною насолодою. Для вищої арійської раси, як пише автор, це була уявна розвага. На них не діяли ні плач, ні молитви, ні прокляття. «Вони стояли біля ями – один в одному кінці, другий – в другому, безжальні і жорстокі, в чорних мундирах, як живе втілення смерті».

За даними «Історії Голокосту в Україні», на території України було знищено 1 821 748 євреїв, з них 109000 – на теренах Волині та 18000 – на території м. Ковеля. У роки війни знищено 53% населення міста, 45% становили євреї. Про страшну катастрофу нагадує світлина старого єврея у ритуальному вбранні, який обіймає стовп, що міститься у історичному музеї міста Ковеля. На ньому видніється цифра 18000. Саме стільки євреїв знищено у місті Ковелі під час війни.

Чекаючи на мученицьку смерть, євреї залишали свої передсмертні записи рідним, знайомим близьким та всім людям доброї волі, які здатні оцінити всі звірства нацизму на стінах Великої синагоги. Вони писали олівцями, пальцями, вмоченими у кров, були вишкрябані шпильками та нігтями на різних мовах: на ідиш, польській та російській. 

Таких передсмертних записок, знайдених і в гетто, і в інших місцях міста, було багато. Ці та інші свідчення страшної трагедії вміщені у ритуальній книзі «Ковель».

Про жорстокість нацистів свідчать спогади  Шер Бен- Ціона, який пережив жах гетто м. Ковеля. Наявні архівні матеріали дозволяють підтвердити факт розстрілу євреїв Ковельського гетто біля с. Бахів у піщаному кар’єрі. Це, зокрема, документи Надзвичайної Державної комісії (НДК) з встановлення злодіянь німецько-фашистських загарбників. Працювала після відновлення радянської влади у 1944 р. Метою Комісії було встановлення людських втрат та економічних збитків, завданих німецькими окупантами (Акт від 22 липня 1944 р., складений членами Ковельської міської НДК).

Останні в’язні ковельського гетто були вбиті 6 жовтня 1942 р. на католицькому цвинтарі в Ковелі, де після вигнання німців були знайдені могили з приблизно 2000 тіл загиблих людей. В. Наконечний в книзі «По місцях трагедії і пам’яті» на конкретних прикладах описує, як євреї боролися проти німців. Ті, що зуміли втекти з гетто і з міста, йшли в ліс, а там – вливалися в партизанські загони. Багато євреїв воювали у загонах В. Бегми, О. Федорова, С. Ковпака. У поліських лісах успішно діяло з’єднання А. Беренштейна.

Доречним буде згадати про партизанку Фріду, корінну ковельчанку, яка поневірялася у Ковельській, Луцькій та Бригідській в’язницях. У лютому 1942 р. вона зустрілася  з  партизанським загоном, де стала санінструктором, і до кінця війни воювала проти гітлерівців. За мужність і відвагу Фріда нагороджена кількома орденами і медалями.

Коли радянські війська знову ввійшли до Ковеля, в місто повернулися близько 40 євреїв. За підрахунками радянських органів обліку населення, станом на 1 вересня 1944 р. в усій Волинській області залишалося лише 594 євреї від загальної кількості населення у 573 474 осіб, у тому числі в місті Ковелі – 22 євреї, а в Ковельському районі – усього 5 євреїв. За висновком радянської Надзвичайної Державної комісії зі встановлення злодіянь німецько-фашистських загарбників, усього в Ковелі було розстріляно 18 000 євреїв з міста та навколишніх сіл.

Тих, хто залишився живим, було надто замало для відродження єврейського общинного життя. Але вони прагнули принаймні вшанувати пам’ять їхніх родичів, які загинули. З ініціативи тих євреїв, хто залишився в живих, у листопаді 1944 р. місце розстрілу було огороджене дротом та встановлений дерев’яний стовп з цифрою 18 000.

30 червня 2015 р. на місці розстрілу євреїв, що знаходиться у піщаному кар’єрі с. Бахова,  було відкрито меморіальний комплекс за європейським зразком. 

Не забувають про цю трагедію учні Голоб. 2 жовтня 2017 року вихованці ООЗ  НВК «ЗОШ І – ІІІ ст. – гімназія» смт Голоб» разом з автором цих рядків провели урок пам’яті та здійснили прибирання навколишньої території.

Сьогодні у світі немає держави, де б жили представники тільки одного народу. Так само в Україні живуть багато етносів і народів. Отже,  історія і культура України – це історія і культура всіх народів, які її населяють. Трагічна загибель українських євреїв у роки нацистської окупації нашої землі – це не лише сторінка історії єврейського народу, а й частина історії України XX століття. Ці люди передчасно пішли з життя неприродним шляхом тільки через те, що вони були євреями. І, щоб не повторилася ця страшна сторінка історії, потрібно пам’ятати про ті жахіття. 

НА ЗНІМКАХ: учні  Голобської школи-гімназії під час уроку пам’яті і прибирання території меморіального комплексу поблизу с. Бахова.

Фото з архіву автора.