Сльози щастя
Хто з нас не спотикався і не падав? Здавалося: перетерпи, вставай і йди.
Але є такі, що після першого падіння не встають, а в багнюку сповзають. А там, в болоті, і гадюччя сатанинське до себе пригортає підступно. Сатана шепоче: "Тут – твоя доля!".
Ось так спіткнувся Захар. Замість того, щоб покаятися, ступив на шлях агресії і помсти. При цьому своє зло зганяв на рідних і близьких. Гроші, які були в батьків, він вкрав. Матір став зневажати, брата жорстоко побив, сестру словесно обезчестив. Батько згаряча виніс жорстокий вирок: "Немає у мене сина".
І сталося те, що мало статися – Захар потрапив за грати… Відомо, що тих, хто виправляється, там мало.
Душа Захара рухалася, мов маятник. З одного боку, "зеки" тягнули у свої обійми. З іншого, розгорялася Божа іскра, яка заставляла каятися і переосмислювати своє життя. Не раз і не два приходило просвітління, і тоді він згадував матір, бачив її образ і гіркі сльози. "А батько? В чому він винен? Адже так хотів, щоб син став достойною людиною. А я похоронив його надії”.
Не раз ховався у якомусь куточку і плакав. Молився: "Спаси мене, Господи! Простіть, мої рідні!".
Сповідь і каяття все більше очищали і змінювали його єство.
"Брати" по в'язниці застерігали: "Ти вже приречений бути з нами. Повернення звідси не буває. На волі тебе ніхто не чекає. Кому потрібен той, хто весь у злочинному бруді? Ми – твої друзі і опора".
Але коли той душевний маятник повертався у своє початкове місце, Захар знову чув мамине слово: "Синку, як ти там?" Звідкілясь доносилось щебетання рідної сестри і навіть прощення брата.
І ось нарешті – воля! Куди їхати? Додому? А чи приймуть?
Написав листа: "Мої мамо і тату, та всі рідні! Я покаявся. Їду додому. Не знаю, чи мене простили і чи пустите на поріг. Я все розумію. Але якщо простили, то прошу: на яблуньку, що край саду, пов'яжіть голубу хустину. Я з вікна вагона буду бачити. А якщо на гілках яблуні не буде хустини, я проїду біля хати, вклонюся і попрямую світ за очі".
Всю довгу дорогу одна думка черв'яком точила серце: "Чи простили?". Чим ближче, тим більше калаталося серце. Здавалося, воно готове було вирватися і полетіти, щоб першому побачити яблуньку.
І ось воно, рідне село, батьківська хата і …о, Боже, яблунька!.. Ота яблунька на краю саду, вся уквітчана синіми, червоними, білими, зеленими і жовтими хустинами.
"Простили!!!" – заплакав, не соромлячись ні себе, ні пасажирів. Це були сльози щастя…
Анатолій СЕМЕНЮК.
Хто з нас не спотикався і не падав? Здавалося: перетерпи, вставай і йди.
Але є такі, що після першого падіння не встають, а в багнюку сповзають. А там, в болоті, і гадюччя сатанинське до себе пригортає підступно. Сатана шепоче: "Тут – твоя доля!".
Ось так спіткнувся Захар. Замість того, щоб покаятися, ступив на шлях агресії і помсти. При цьому своє зло зганяв на рідних і близьких. Гроші, які були в батьків, він вкрав. Матір став зневажати, брата жорстоко побив, сестру словесно обезчестив. Батько згаряча виніс жорстокий вирок: "Немає у мене сина".
І сталося те, що мало статися – Захар потрапив за грати… Відомо, що тих, хто виправляється, там мало.
Душа Захара рухалася, мов маятник. З одного боку, "зеки" тягнули у свої обійми. З іншого, розгорялася Божа іскра, яка заставляла каятися і переосмислювати своє життя. Не раз і не два приходило просвітління, і тоді він згадував матір, бачив її образ і гіркі сльози. "А батько? В чому він винен? Адже так хотів, щоб син став достойною людиною. А я похоронив його надії”.
Не раз ховався у якомусь куточку і плакав. Молився: "Спаси мене, Господи! Простіть, мої рідні!".
Сповідь і каяття все більше очищали і змінювали його єство.
"Брати" по в'язниці застерігали: "Ти вже приречений бути з нами. Повернення звідси не буває. На волі тебе ніхто не чекає. Кому потрібен той, хто весь у злочинному бруді? Ми – твої друзі і опора".
Але коли той душевний маятник повертався у своє початкове місце, Захар знову чув мамине слово: "Синку, як ти там?" Звідкілясь доносилось щебетання рідної сестри і навіть прощення брата.
І ось нарешті – воля! Куди їхати? Додому? А чи приймуть?
Написав листа: "Мої мамо і тату, та всі рідні! Я покаявся. Їду додому. Не знаю, чи мене простили і чи пустите на поріг. Я все розумію. Але якщо простили, то прошу: на яблуньку, що край саду, пов'яжіть голубу хустину. Я з вікна вагона буду бачити. А якщо на гілках яблуні не буде хустини, я проїду біля хати, вклонюся і попрямую світ за очі".
Всю довгу дорогу одна думка черв'яком точила серце: "Чи простили?". Чим ближче, тим більше калаталося серце. Здавалося, воно готове було вирватися і полетіти, щоб першому побачити яблуньку.
І ось воно, рідне село, батьківська хата і …о, Боже, яблунька!.. Ота яблунька на краю саду, вся уквітчана синіми, червоними, білими, зеленими і жовтими хустинами.
"Простили!!!" – заплакав, не соромлячись ні себе, ні пасажирів. Це були сльози щастя…
Анатолій СЕМЕНЮК.
Залишити коментар