Повідомлення в номер / Село – і серце відпочине...

Нас привітали пишні вічнозелені   ялини, що потопали в малих і великих кучугурах снігу, який знову  порадував люд  (особливо малечу).   Наскрізь пронизаний морозяним повітрям день  пахнув  зимовою свіжістю, даруючи бадьору прохолоду всім і всьому.  Засніжені вулиці втікали попереду нас  широкими й вузькими доріжками, ховаючись у сільських провулках.

Тож  мандрівка селом стартувала.  Нас супроводжувала очільниця тутешньої громади  Ольга Лисюк, яка заради журналістів  на деякий час приєдналася до екскурсії рідним селом. За рекомендацією Ольги Василівни,  ми спочатку попрямували до місцевої знаменитості  –  довгожительки  Євдокії Якимівни Смусь. Справжня хатина-мазанка  дивилася  на дорогу маленькими вікнами. 

Саме тут, в цій невеличкій  «шевченківській оселі»,   зустріла не один десяток літ героїня нашої розповіді. Мешкає жінка сама, чоловік вісім років тому відійшов у Вічність. Але отчий дім часто навідують діти, онуки й правнуки, бо знають, що сімейне гніздо – це святе. Нерідко заходять в гості   до Євдокії Якимівни односельчани, бо звикли, що щира душею господиня завжди рада усім.

Скажу відверто, забігаючи наперед: такої колоритної,  цікавої,  з гарним почуттям гумору співрозмовниці я ще не бачила і не чула.  Виходить, що недаремно ми навідались сюди.

На порозі дому, де стеля трохи вища, ніж господиня, стояла знана  на все село «баба Дунька» (так її всі називають), яку ще можна охрестити «щебетухою».  Її вік видавали хіба що зморшкувате обличчя  й працьовиті  руки. А голос? Він у неї  був бадьорим й молодим.  Здавалось, що  років бабусі  набагато менше – аж ніяк не  90!  Бабця радо запросила  нас до господи.  Посадила  гостей  в теплому місці,  біля печі, а ще – на новій пофарбованій лавці. 

На  охайно застеленому ліжку тулилися одна до одної вишиті подушки, які вабили око розмаїттям квіткових орнаментів. На стіні теж красувалися вишиті рушники і картини. 

«Шо там нового,  «головихо»,    у  нас в селі? Хто родився, хто вмер?»  –  відразу цікавиться сільськими справами допитлива старенька, звертаючись до Ольги Василівни.  Почувши відповіді на свої запитання, увагу приділяє нам.

«Я, дітки, неграмотна. За Польщі в школу не ходила.  Було, що й голодувала.  А бульба з лушпинами тоді була за щастя.  Тож довелось з малих літ замість ручки серпа в руки брати»,  –  почала розповідь про  нелегке життя жінка, котра  й не думала, що, як каже сама, доживе до таких літ. 

Бабця сиділа на стільці посеред кімнати і завзято  переповідала нам одну  за одною свої історії, які вписувала в книгу життєвого шляху її величність – доля. 

«Четверо дітей Бог послав, а онуків й правнуків – то й не злічити», – з гордістю говорить.

Так, Рая, Люба і Петро мешкають в Ковелі, тож вони найбільше радують найріднішу в світі людину своїми візитами. На ці зустрічі старенька ненька чекає з особливим трепетом в душі.  Микола живе в Сокалі. 

«Він заступником міського голови був. Тепер на дошці пошани його портрет красується, – хвалиться успіхами сина мати. Он і на вихідних  приїздив, просить мене, аби до них  йшла жити. Але мені тут найліпше, не хочу від рідного місця нікуди йти. В селі буду доживати віку», – мудро каже бабця.

А ще Євдокія Якимівна наголошує на тому, що чоловік й жінка повинні жити в мирі та злагоді, поважати один одного.  Тому щиро радіє, що родини її дітей і живуть за такими сімейними традиціями, яким навчили батьки.

Довгожителька в розмові з нами зауважила, що ніколи з невісткою не мала суперечок. «Валька в мене хороша. І попрати допоможе, і хату побілити», – мовить пенсіонерка.  Ще  додає  про те, що в чужу сім’ю не потрібно втручатись, мовляв, самі розберуться між собою. 

«Я так все життя робила. От і добре всім: і мені, і дітям», – говорить.

Як не дивно, але героїня нашої розповіді, незважаючи на свій солідний вік, ще сама старається,  в міру можливостей, справлятися з хатніми обов’язками.  «Торік я «тяпочкою» (мається на увазі сапка - авт.)   ще навіть  грядку бурячків обробляла. А  цеї  зими   тико сніг довелось поодкидати», – з посмішкою  додає жвава співрозмовниця.

«Зараз добре жити, не так, як раніше. Тепер всього вдосталь: і їсти, і пити. Аби лиш грошей вистачало. Колись в мене пенсія 800 гривень була, а тепер 1500  отримую», – розповідає Євдокія Якимівна. 

«Головне, щоб здоров’я не гіршало, добре, що хоч якусь  силу маю, а не «спаразована» (спаралізована), як дехто», –доповнює змістовну розповідь про життя-буття невгамовна «бабуся Дунька».

А вже зовсім на завершення говірка білинка наголошує на мудрих  настановах, яких дотримується сама. «Бережіть своє здоров’я і вірте в Бога», – по-філософськи  повчає  Євдокія Смусь.

ххх

Білинці щиро вдячні  владі за нову школу, тож   вірять,  що незабаром матимуть, нарешті,  і довгоочікуваний й такий омріяний дитячий садок. 

Так,  в позаминулому році на радість усім двері відчинив новенький храм науки, якому радіють і учні, й вчителі.  Тож того дня ми побували там і  особисто пересвідчились, що з відкриттям нової шкільної  установи життя малих і дорослих жителів змінилося на краще.

В школі, де  подомашньому затишно й тепло, якраз була велика перерва.  Кожен займався своїми справами: дітвора грала  в сніжки на  подвір'ї, їх менші друзі обідали в шкільній їдальні, педагоги радились в учительській.

"Ми не можемо натішитись,  що маємо  можливість навчатися в новому просторому приміщенні, де  для учнівського  і педагогічного колективів створені  найкращі умови для проведення навчально-виховного процесу",  – наголосила  в розмові з нами директор Світлана Степанюк. 

Тут вчитель початкових класів Олена Журавель  разом із учнями молодшого шкільного віку люб'язно погодились сфотографуватись на згадку.  Віримо, що в школі буде ще багато гарних подій, про які наша газета із задоволенням напише. 

Щиро вболіває за проблеми сільської громади, по-материнськи   переживає за  кожного її члена і  Білинський сільський голова  Ольга Лисюк. 

"Старе приміщення школи звільнилось  під дитячий садочок.  Адже потреба в цьому неабияка! Більше 200 дітей дошкільного віку маємо в селі, а подіти малечу  – нема куди. Тож батьки змушені возити дітлахів  в  дитячі садки Ковеля, що створює їм неабиякі незручності. 

Це – згаяний час, проблеми з  доїздом (все ж не на місці).   Та справа, як кажуть, трохи  зрушила з місця, бо проектно-кошторисну документацію вже виготовлено, далі потрібно зробити реконструкцію приміщення під  дитячий садочок. 

А для цього, звичайно, потрібні немалі кошти.  Та ми надіємось, що хороший почин підтримають", – зазначає Ольга Василівна.

ххх

Нещодавно відсвяткувала своє 80-ліття  ще одна жителька солідного віку Лідія Зосимівна Потапчук.  4 грудня минулого року її хата повнилася гостями: і рідними, і друзями, і односельцями, які з щирими віншуваннями  та задушевними піснями прийшли вітати ювілярку.

Жінка все своє трудове життя працювала в колгоспі, навіть після виходу на пенсію. Тож не дивно, що в селі вона – на гарномурахунку.

Тепер  тішиться 13 онуками та 11 правнуками, які не забувають про свою бабусю, приїздять допомогти чи просто поділитись гарними новинами.

Тут, серед мальовничої сільської природи, де напрочуд чисте повітря, де найсмачніша вода із колодязя, де в хаті повно  майористих тканих полотен, всі вони почуваються по-особливому добре, хочуть знову і знову приїздити сюди.

Славиться село і народними умільцями. Одним із них є Петро Наконечний – різьбяр по дереву.  Відомо, що це захоплююче заняття – для справжніх чоловіків, яке потребує неабиякої вправності, а інколи – й сили. 

В руках  майстра вироби, здається, оживають, наповнюються глибоким змістом.  Певно, край, багатий на ліси, де блукали Мавка з Лукашем, заклав у гени пана Петра неабияку любов до нього. 

Робота з деревом  – не просто ремесло. Це – покликання душі.  Образи, "намальовані" в уяві митця, згодом втілюються у його вироби, що мають особливу енергетику, адже народний умілець  вкладає в їх створення частинку свого серця.

ххх

Отаке воно, українське село Білин.  Тут є все: і минуле, і сучасне, яке гармонійно поєднується в одне ціле.  Та найбільш відрадно те, що цей невеличкий куточок волинського краю  зберіг свою первинну самобутність, таємничу недоторканність та романтику. 

Білин  знаний всім  своїм "соловейком"  Олександром Шевчуком, який  добре відомий не тільки на   теренах маленької батьківщини, а й далеко за її межами.  Славиться село  не менш популярним  Народним аматорським фольклорним  колективом  "Родина", незмінним учасником багатьох культурно-масових заходів, які відбуваються чи то в місті, чи то в районі.

Молодість – майбутнє України. Тож віримо, що на горизонті співочих талантів (і не тільки)  незабаром засяють нові  маленькі  й великі  зірочки, які прославлятимуть  нашу славну Ковельщину.

ххх

Приємно й те, що у Білині люблять і  шанують газету "Вісті Ковельщини". Для багатьох вона стала щирим співрозмовником і надійним порадником. Це засвідчив і традиційний День передплатника, який наприкінці минулого року відбувся у місцевому відділенні зв'язку (начальник Інна Назарук і листоноша Тетяна Васейко).

Завдяки чіткій, продуманій роботі поштовиків тут не тільки зберегли минулорічний тираж "міськрайонки", але й збільшили його. З 1 січня 2018 року газета надходить у  60 осель білинців. Це майже у два рази більше, аніж у сусідів –скулинців і кричевичівців.

Серед активних передплатників – Заслужений працівник культури України Валентина Повх, багатодітна мати Любов Зеленько, продавчиня Вікторія Матвійчук, а також їх односельці Лідія Солоненко, Кузьма Хилюк, Петро Шворак та інші.

Дякуємо Вам за довіру і підтримку, дорогі мешканці Білина! Обіцяємо, що й надалі інформація про життя Вашої сільської громади постійно знаходитиме місце на шпальтах нашого видання.

НА ЗНІМКАХ:  приміщення новозбудованої школи у Білині; старожил села Євдокія СМУСЬ; 80-літня ювілярка Лідія ПОТАПЧУК; місцевий умілець Петро НАКОНЕЧНИЙ; вчитель початкових класів Олена ЖУРАВЕЛЬ з вихованцями; працівники Білинської сільської ради із очільником громади Ольгою ЛИСЮК; в шкільній їдальні; на вулиці села.

Фото Мирослава  ДАНИЛЮКА.