Повідомлення в номер / Будувати мости, а не рити окопи

Протягом віків українці і поляки були сусідами, але досить часто між ними складались дуже неприязні відносини. І це було закономірно, адже кожний народ хотів утвердитись на історичній карті, кожен з них мав володарів, які прагнули збільшити території за рахунок своїх сусідів.

Але події, які розвернулися між нами в 40-х роках XX століття, заслуговують на особливий погляд сучасників. Адже в даному випадку дві самодостатні нації стали іграшками, інструментом в руках "сильних світу цього", а саме гітлерівської Німеччини та комуністичного Радянського Союзу. На підтвердження цього можна навести слова одного з ідеологів нацизму Еріка Коха: "…щоб поляк при зустрічі з українцем хотів вбити його, українець –поляка. Якщо при цьому вони вб'ють єврея, ми досягнемо саме того, що нам потрібно".

Саме політика фашистських окупантів і потурання радянського командування польській Армії Крайовій, яка сприймалась як сила у боротьбі з Українською Повстанською Армією, призвело до того, що період з 1943-1944 років ми називаємо "Волинською трагедією".

Ці події залишили глибоку рану і на запільській землі. Якщо уявити північно-західні околиці Любомля в передвоєнний період, то ми побачимо квітучий край з великою кількістю великих і малих сіл, як з українським, польським так і змішаним населенням, яке завжди жило в мирі і спокої. Створювались змішані родини, сусіди ходили в гості до сусідів. Серед таких сіл можна назвати: Запілля, Лисняки, Красноволя, Купрачі, Кути, Савоші, Вулька (Воля), Острівки. Але сьогодні про багато з них пересічний житель майже нічого не знає, адже вони згинули в горнилі братовбивчої різанини і по собі залишили лише назви урочищ.

На Любомльщині все почалося літом 1943 року. Першими були попалені українські села над Бугом. В кінці серпня біженці з Побужжя та населення приміських сіл зібралися в Полапах і вирішили провести відплатні акції. Запалали польські села. Кути горіли першими, багато мирних жителів були жорстоко вбиті. Другим настала черга Савошів, пізніше хвиля насильства докотилася і до польських Волі і Острівок. Населені пункти згоріли до тла, багато мирних жителів загинули, а решта змушені були рятуватися втечею.

Поляки, в свою чергу,  відповіли різаниною в Лисняках та Красноволі. Ось як про ці події говорить у своїй книзі Володимир Сергійчук "Трагедія Волині": "2.09.1943 року партизанський загін Армії Крайової під командуванням К. Філіповича на псевдо "Корд" напали на село Лисняки і Красноволя".

В постійній напрузі жило і Запілля, попалене німцями ще літом 1943 року за підтримку загонів УПА. Більшість жителів жило на хуторах.  Саме присутність на хуторі Козачок близько 15 чоловік із загону УПА стримувало поляків від нападу.

Навесні 1943 року через сутичку з переважаючими силами радянських партизан, які напали з боку с. Куснище, боївка змушена була відступити до с. Столенські Смолярі, де і отаборилася. Запілля залишилось беззахисним. Доля його була вирішена, і користь з цього мали три воюючі сторони: німці, поляки та червоні  партизани.

Перші покарали запільців за неслабнучу підтримку УПА, другі  – мстились за спалені польські села, а треті карали упівців, адже багато з них були жителями Запілля. Село було взято в залізне кільце. Два рази, за свідченням очевидців, повстанські загони хотіли прийти на допомогу, але змушені були відступити перед переважаючими силами "червоної партизанки". Люди, яким вдалось вибратись в с. Куснище, повідомляли розташованих за ним червоних партизан про напад на Запілля, але ті не зрушили з місця. 

Що це була спланована акція і в деякій мірі скоординована, свідчать факти. Зі сходу в районі теперішнього лісгоспу стояла вантажівка з "мадярськими" солдатами, які були союзниками німців, на півночі розташувались червоні партизани і не допускали загони УПА, а з південного-заходу прийшли загони Армії Крайової під командуванням "Корда" та "Сокола" і почали робити свою чорну справу.

Що відбувалося далі, ми відтворимо за спогадами жителів, які були свідками цих подій.

Ось що розказав Левонюк Іван Костянтинович:  "Люди спочатку подумали, що це знову прийшли німці, але, згледівши незнайомців і почувши польську мову, все зрозуміли і зразу почали тікати. Поляки заходили в кожну хату й забирали чоловіків, при цьому зовсім не зважали на лемент наляканих жінок. Побачивши бандитів на подвір'ї, батько Івана Костянтиновича викинув його з братом у вікно. Ховаючись, вони добралися до хутора Козачок, сподіваючись там отримати прихисток. Але через деякий час поляки прийшли і туди. Івана Костянтиновича забрали в село. Вишикувавши в шеренги, запільців вели до клуні, яка стояла на західній околиці села. Але доля змилостивилась над хлопцем, один із старих поляків сказав: "Іди в якусь хату і сиди там тихо".

Свідком знущань була також і Гуменчук Текля, яка в цей час була на службі в одного із осадників, звали його Міхал, прізвища вона не пам'ятає. Жив Міхал на хуторі "Підкалиння" разом з дружиною. Маленька Текля, якій в той час було 10 років, підробляла в них, щоб вижити в цей важкий час. Одного разу, напередодні трагедії, вона почула розмову хазяїна з дружиною.

– Про що розказував ксьондз? – запитала хазяйка в Міхала, який саме повернувся з костелу.

– Не кривдуйтеся, що хахли вмили руки в польській крові, адже поляки це зробили раніше, – з сумом відповів він.

18 березня нас з сім'єю попередив про наближення поляків мій майбутній чоловік Гуменчук Хома, який втік з свого будинку, що розташовувався в урочищі "Пасики". Він казав, що поляки йшли з сторони урочища "Кутиська хвоїна", розташувавшись півкільцем. Вони добре бачили його і могли поцілити з рушниці, але не стріляли, бо їх метою було Запілля, а пострілом вони себе видали б і їх акція могла провалитися.

Текля з сім'єю причаїлися в урочищі "Багна" на північному сході від села. Але дитяча цікавість мало не згубила дівчину. Вона разом з подругою вирішили подивитися,  що відбувається в селі. Підійшовши до річки, яка протікає біля села, вони побачили картину вбивства поляками Левонюка Степана, Теребухи Миколи та ще одного односельчанина, прізвище якого було Лях.  Дружина Теребухи Настя разом з малолітньою дитиною ридала над тілом вбитого чоловіка і благала: "Вбийте ще і мене!".  Але один із старших катів відпихнув її ногою, гукнувши: "Таких, як ти, нам не потжебно". 

Один з вбивць на сірому коні ще потоптався по тілах конаючих людей і поскакав в сторону урочища "Багна". Ховаючись у рові, вони дійшли майже до центральної вулиці, на якій знову побачили тих самих поляків. Вони вже гнали в село інших односельців Костянтина і Павла Левонюків, яким вони спустили штани і підганяли, колючи багнетами.

Неначе невидима рука з незвичною силою погнала дівчат від цього пекла, щоб залишити свідків страшного лиха, яке спіткало запільців.

Під обід злочинці відступили тому, що з боку урочища "Пендзюхова гора" пішла в наступ боївка упівців з кулеметом, але сили були нерівні і за деякий час поляки знову повернулися в село. Страждання людей тривало цілий день і ніч, лише під ранок нелюди відступили.

Ще закарбувалися в пам'яті Теклі тіла односельців, яких по обіді 19 березня везли родичі. Повністю понівечені вогнем тіла з схрещеними, ніби в останній молитві до Бога, головешками обвуглених рук.

Оповідачка, свідок трагедії Андрійчук Марія Кіндратівна,  1929 року народження, цього дня була на ночівлі в с. Куснищах разом з матір'ю та сестрою. Її брат Семен і сестра Параска з Вірою були в лісі біля села, що зветься Багна, батько тієї жахливої ночі залишився в селі оберігати домівку.

З самого ранку озброєні поляки на конях оточили село, було запущено 2 ракети із заходу та півночі. Найпершим поляки підпалили сільський храм. Далі, скидаючи чоловікам штани, зв'язували руки колючим дротом, катуючи їх, гнали в клуню, яку потім підпалили. Село горіло... Андрійчук Марина знайшла свою смерть на возі, який стояв у полі. Знайшовши там, поляки її розстріляли.

Пендзюх Параска з донькою Іриною знайшли свою смерть у рові біля хати. Панасюк Катерину (23 роки) заставили вибирати мед, чого жінка не зробила, її також вбили. Знищили сім'ю Омелянюків: 80-річного дідуся, його 2 синів і зятя було спалено в клуні, а перед тим їх катували. Яценюк Степан також знайшов свою смерть у клуні. З Лисняків того дня в нас в селі загинуло 2 особи і з Савошів-1. Коли вели Левонюка Івана в клуню, він побачив знайомого поляка і впросив того, щоб він його врятував (поляк мав ім'я Болек). Борчука Мирона зловили й розстріляли. Соложук Настя бігла босоніж з с. Запілля до с. Полапи, при цьому дуже покалічилася, адже на воді був крихкий лід, який порізав ноги. Рік лежала на лікуванні, в чому їй допомагав німецький лікар.

Алексєєва (Левошок) Віра Степанівна теж була свідком цих подій. Адже її родина зазнала важких втрат: батька Левонюка Степана Пархомовича, який пробував тікати, здогнали вже біля лісу і вбили. Пізніше, вже в спаленій клуні, вона знайшла замордоване і обгоріле тіло свого чоловіка, Селіжука Єгора Трохимовича, і свого брата, Левонюка Павла Степановича, тіло останнього було страшно понівечене: поколене штиками, зірвані нігті, розрубана сокирою голова. Коли йому розтулили кулак, то там лежав його мозок. В жителя села Левонюка Костянтина Пархомовича був розпорений живіт.

Самойліч Надія Миколаївна в цей час мала вісім років. Вона разом з сестрами Ніною, Марією та Галиною жили в свого дядька Самойліч Левка Даниловича і його дружини Марії. Діти залишилися сиротами за "перших совєтів". Батька було репресовано, а мати померла при пологах  в лікарні. Родина Самойлічів була великою і заможною. Коли прийшли поляки, вони зразу забрали Левка Даниловича і повели в село. Марію дуже сильно побили і залишили лежати непритомною на вулиці. Діти стояли на вулиці і все це бачили. Навпроти стояла хата іншого дядька Самойліч Олександра Даниловича, якого було вбито напередодні німцями. Біля будинку стояла його дружина Меланія з дітьми Миколою та Марією (6 і 8 років). Поляки дуже знущалися з неї, бо мали інформацію, що її чоловік Олександр мав зв'язки з УПА.

Не дізнавшись нічого для себе цінного, вони вистрілили спочатку в дітей, а потім застрелили і саму Меланію. Марія напевне була лише важко поранена бо піднялася до матері і ще довго вигукувала: "Мамо, мамусю!". Нас, чотирьох сестер погнали в село молоді поляки. По дорозі на коні нам зустрівся польський командир в шкіряних рукавицях та "рогатувці". Він, напевно, знав нашого дядька, бо запитавши прізвище, наказав помічнику бігти в село і привести його назад. За деякий час помічник повернувся і сказав, що Самойліч Левка вже вбили при спробі втечі. Старий поляк поглянув на підлеглого, того чоботи і штани були заляпані кров'ю. Швидко знявши рукавиці, він почав кричати: "Кєди ви юж напієтеся крві!" При цьому шмагав помічника по обличчю. Потім він відвів нас до одного з вцілілих будинків, де наказав незнайомій жінці: "Напуй тих дзіцякув млєком". Ми, налякані,зайшли в хату і залізли під ліжко. На вулиці почулися постріли, і хтось запалив стріху будинку. Жах і заціпеніння не давало нам вилізти з-під нашого укриття, але знову нас порятував старий поляк. Він вскочив в будинок і витягнув переляканих сестер на вулицю.  Потім провів нас в сторону с. Куснища, де ми мали перечекати той жахливий день. Йдучи селом, ми бачили трупи людей, які лежали, ніби снопи в криваві жнива, на тих місцях де їх залишили кати. 

Повернувшись до спаленої домівки, ми ще довго вечорами чули крики маленької Марії: "Мамо,  матусю !". Чи її душа блукала батьківським двором, чи ці крики глибоко врізались в нашу дитячу свідомість і не хотіли її полишати. Так поляки залишили нас малолітніх зовсім без родини в страшне воєнне лихоліття. Але Бог і добрі люди допомогли і ми вижили.

Якимук Іван Семенович в той час був ще маленьким хлопчиком, але вже сиротою. Його батьків вбили німці в с. Куснища, де вони мали перечекати польські напади. Його тітка Савош Ганна Петрівна розповідала, що в той день вона залишилася сама, її чоловік Мойсей поїхав по справах, коли несподівано в хату увірвалися двоє молодих хлопців. По розмові стало зрозуміло: це поляки. Вони зразу почали нишпорити по скринях, шукаючи чим можна було поживитися. 

Раптом один із них побачив фотографію молодого хлопця, закричав: "Гдзє, пся крев, твуй син?". Ганна відповіла, що в неї дітей немає, і на фотографії наречений дівчини Гандзі, яка була сиротою і жила в них. Поляки не повірили і вдарили стару жінку двічі багнетом по голові. Чи сила була мала, чи удари були неточні, але Ганна залишилася живою. Витираючи з обличчя гарячу кров, вона стала на колінах благати нелюдів про порятунок. 

Та злочинці були незворушні. Один з них пішов в комору шукати зашморг. В цей час в хату увійшов старший поляк на прізвище Мазур і крикнув: "По цо ви, курви, б'єцє стару кобєту?".  Взяв за комір молодих і вивів на подвір'я. Так Ганна Петрівна залишилась жива, а її будинок неушкоджений.

Зі слів іншого очевидця, Мисюрини Петра Олександровича: "Про напад поляків нас сповістив сусід. Втікаючи від хати до хати, вони бачили, що пригнаних людей поставили в дві шеренги. Чоловікам поспускали штани, щоб вони не могли втікати, і позав'язували руки колючим дротом. Цих полонених проганяли через стрій поляків, які хто вилами, косами, сокирами били людей. Змучених і покалічених, їх заганяли до клуні, яку згодом запалили. 

Перед очима Петра Олександровича і зараз виникають дві страшні картини, які закарбувались в його пам'яті на все життя. Перша – коли один з нелюдів на його очах бритвою зрізав волосся разом із шкірою на голові його родича. А інша –  це самотнє, налякане дитя, яке забилося в куток хати, заціпенівши від страху і жаху, згоріло в полум'ї.

Ховаючись за будинками, в садках і лозах сім'я Мисюрини добігла до лісу. Обернувшись, вони побачили страшну картину. На західній околиці здіймалось полум'я і крики людей, які гинули мученицькою смертю. А в центрі села, ніби свічка, поставлена за спокуту страшного гріха, горіла церква".

ххх

Війна... Хто пережив її, той знає, скільки горя і страждань, людських трагедій, страхіть вона принесла нашій мирній землі. 18 березня 1944 року загинуло близько 80 жителів нашого села. На згадку про ці події і як пересторога майбутнім поколінням, стоїть в центрі села обеліск Слави. Відроджена, постала в новій красі церква, земля загоїла  рани, нанесені їй в період воєнного лихоліття. Лише рани в людських серця і душах ще й досі кровоточать, а старші люди без сліз не можуть говорити про ці події.

Людина повинна завжди вчитись на старих помилках і не повторювати їх знову. Нам, сьогоднішнім українцям і полякам, треба залишити ці події для історії. Вона і тільки вона має розсудити тих, хто загинув в горнилі братовбивчої різанини. Не забувати могили своїх, рідних берегти пам'ять про них. Треба бути розважливими і мудрими, щоб не допустити подібного в майбутньому. Будувати дружні і добросусідські відносини на процвітання обох  держав – України та Польщі.