Глухоніма невмирущість
Розтривожився. Голова обертом пішла. І серце застугоніло набатом.
Це аматори сцени, юні артисти медичного коледжу, зі сцени Палацу учнівської молоді повернули мене та глядачів у далекі повоєнні роки. Майстерно, професійно та емоційно, вони відтворили окремі сюжети патріотичного твору Марії Матіос «Нація».
Не так давно я придбав цю книгу, переглянув, але, зачарований «Солодкою Дарусею», до серця не прийняв.
І ось бурхливий циклон емоцій та переживань поглинув моє єство цілком і повністю.
Все тут доречне: і режисура, і психологізм, і творча образність, і гра акторів. Справді, треба бути талановитими особистостями, щоб у душі умиротворених глядачів перелити жахливі картини братовбивчої бойні. Усвідомте: ми сьогодні вільні у слові і ділах. Маємо незалежну Україну, за яку боролись і йшли на ешафот герої нації.
Але свідомість має властивість з бігом часу згладжувати картини минулих жахів та страхів. Саме тут таїться небезпека повернення минулого. Заколисані миром і демократією, окремі політики намагаються не тільки реабілітувати стару систему, але й возвеличити її злочинних вождів.
Тому так важливо нагадувати про ту репресивно-криваву дійсність.
Картина перша. Юні артисти відтворюють приреченість закоханої пари в умовах криївки. Система не прощає. Вони знають про це. Але так хочеться бачити маля щасливим! Народити у світлій палаті, а не в лісових умовах, і не в вагоні на етапі до Сибіру.
Виринає із пам’яті, мов човен серед хвиль, спомин. Мій друг Микола згадує розповідь мами, якій довелося народжувати старшого брата Василя у вагоні. У тому вагоні, яким перевозили худобу. Потяг рухав у холодний і голодний Казахстан. Вивозив українців із рідної землі. Маму репресували за українство. Вона любила свій край і мала необережність за польської влади бути членом «Союзу Українок».
…Сидять закохані, заховані від сім’ї і світу. Прощення один у одного у маляти просять. Чому?! Вони ж Богом призначені відтворювати рід свій, історично мудрий, по козацькі хоробрий і красою на весь світ.
О, Богородице, чому не прикриєш їх своїм крилом? Не захистиш? Не зупиниш гнобителів?
Лютує сатана. Гвинтики системи з карабінами стріляють у потилицю. Гадюче сичання намагається викликати страх і смерть. Де народиться немовля? Хтозна…
Картина друга. На сцені повільно рухаються «вагітні» ляльки-мотанки. Обличчя закриті. Не видно рота, очей, вух. Це – наша сліпа і глухоніма невмирущість. Символ продовження роду і старовинний оберіг народу, ляльки-мотанки не відчувають страху.
У «Солодкій Дарусі» Марія Матіос описує, як енкавеесівці саджали вбитого патріота біля стіни магазину чи клубу. Мовляв, дивіться, що чекає непокірних. Думав, що це письменницький прийом для підсилення емоцій. Та жахіття сатани реальні і не мають меж.
У селі Доротищі про це згадують очевидці. Вбитого вояка УПА теж саджали біля стіни магазину і наказували селянам іти дивитися.
Ляльки-мотанки, не тільки змінювали сюжети вистави, але й розбудили нові спомини.
Картина третя. Сім’я перелякана звісткою про виселення до Сибіру. Права на оскарження немає. Мама імітує смерть – може, змилостивляться. Плач, вичитання і сум.
Перенесімося на мить у ту реальність. Без суду і слідства, нахабно і цинічно у вас відбирають дім, хлів, корову, птицю і все набуте життям. Задум страшний: знищити українство, випалити національний дух вогнем, вирвати з корінням зі своєї споконвічно-рідної землі.
Чи не те саме сьогодні у планах Московії на чолі з Путіним?
По вулиці Івасюка у Ковелі на будинку № 20 зусиллями репресованого Арсена Матвіюка (нині покійного) встановлено меморіальну дошку, яка нагадує, що на цьому місці знаходився пересильний табір, звідки по війні аж до 1951 року відправляли ні в чому не повинних волинян у необжиті сибірські простори в статусі раба (!): без права голосу, без права на вищу освіту, без права вільно переміщатися і в кінцевому результаті – без права повертатися на рідну батьківську землю. Провина одна: ти – українець!
Під час вистави лунає голос: «Маємо пам’ятати, що всі ми – одного роду, вірити один в одного, підтримувати один одного, тоді не розгубимо того, що нас об’єднує – такого вистражданого поняття «нація».
Так, справді, в муках та з великої любові народжується нове життя, нова держава, новий народ. Народжується Нація.
Фінал вистави глядачі сприйняли стоячи, дякуючи самодіяльним аматорам бурхливими оплесками.
Спасибі Вам, студенти медичного коледжу! Ви обдаровані мистецьким талантом і чутливою душею. Хай Бог веде Вас шляхом успіху у навчанні і в самостійній праці!
Особливої подяки заслуговує Вікторія Каленікова, заступник директора коледжу, організатор, режисер, щирий шанувальник поезії Марії Матіос.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Розтривожився. Голова обертом пішла. І серце застугоніло набатом.
Це аматори сцени, юні артисти медичного коледжу, зі сцени Палацу учнівської молоді повернули мене та глядачів у далекі повоєнні роки. Майстерно, професійно та емоційно, вони відтворили окремі сюжети патріотичного твору Марії Матіос «Нація».
Не так давно я придбав цю книгу, переглянув, але, зачарований «Солодкою Дарусею», до серця не прийняв.
І ось бурхливий циклон емоцій та переживань поглинув моє єство цілком і повністю.
Все тут доречне: і режисура, і психологізм, і творча образність, і гра акторів. Справді, треба бути талановитими особистостями, щоб у душі умиротворених глядачів перелити жахливі картини братовбивчої бойні. Усвідомте: ми сьогодні вільні у слові і ділах. Маємо незалежну Україну, за яку боролись і йшли на ешафот герої нації.
Але свідомість має властивість з бігом часу згладжувати картини минулих жахів та страхів. Саме тут таїться небезпека повернення минулого. Заколисані миром і демократією, окремі політики намагаються не тільки реабілітувати стару систему, але й возвеличити її злочинних вождів.
Тому так важливо нагадувати про ту репресивно-криваву дійсність.
Картина перша. Юні артисти відтворюють приреченість закоханої пари в умовах криївки. Система не прощає. Вони знають про це. Але так хочеться бачити маля щасливим! Народити у світлій палаті, а не в лісових умовах, і не в вагоні на етапі до Сибіру.
Виринає із пам’яті, мов човен серед хвиль, спомин. Мій друг Микола згадує розповідь мами, якій довелося народжувати старшого брата Василя у вагоні. У тому вагоні, яким перевозили худобу. Потяг рухав у холодний і голодний Казахстан. Вивозив українців із рідної землі. Маму репресували за українство. Вона любила свій край і мала необережність за польської влади бути членом «Союзу Українок».
…Сидять закохані, заховані від сім’ї і світу. Прощення один у одного у маляти просять. Чому?! Вони ж Богом призначені відтворювати рід свій, історично мудрий, по козацькі хоробрий і красою на весь світ.
О, Богородице, чому не прикриєш їх своїм крилом? Не захистиш? Не зупиниш гнобителів?
Лютує сатана. Гвинтики системи з карабінами стріляють у потилицю. Гадюче сичання намагається викликати страх і смерть. Де народиться немовля? Хтозна…
Картина друга. На сцені повільно рухаються «вагітні» ляльки-мотанки. Обличчя закриті. Не видно рота, очей, вух. Це – наша сліпа і глухоніма невмирущість. Символ продовження роду і старовинний оберіг народу, ляльки-мотанки не відчувають страху.
У «Солодкій Дарусі» Марія Матіос описує, як енкавеесівці саджали вбитого патріота біля стіни магазину чи клубу. Мовляв, дивіться, що чекає непокірних. Думав, що це письменницький прийом для підсилення емоцій. Та жахіття сатани реальні і не мають меж.
У селі Доротищі про це згадують очевидці. Вбитого вояка УПА теж саджали біля стіни магазину і наказували селянам іти дивитися.
Ляльки-мотанки, не тільки змінювали сюжети вистави, але й розбудили нові спомини.
Картина третя. Сім’я перелякана звісткою про виселення до Сибіру. Права на оскарження немає. Мама імітує смерть – може, змилостивляться. Плач, вичитання і сум.
Перенесімося на мить у ту реальність. Без суду і слідства, нахабно і цинічно у вас відбирають дім, хлів, корову, птицю і все набуте життям. Задум страшний: знищити українство, випалити національний дух вогнем, вирвати з корінням зі своєї споконвічно-рідної землі.
Чи не те саме сьогодні у планах Московії на чолі з Путіним?
По вулиці Івасюка у Ковелі на будинку № 20 зусиллями репресованого Арсена Матвіюка (нині покійного) встановлено меморіальну дошку, яка нагадує, що на цьому місці знаходився пересильний табір, звідки по війні аж до 1951 року відправляли ні в чому не повинних волинян у необжиті сибірські простори в статусі раба (!): без права голосу, без права на вищу освіту, без права вільно переміщатися і в кінцевому результаті – без права повертатися на рідну батьківську землю. Провина одна: ти – українець!
Під час вистави лунає голос: «Маємо пам’ятати, що всі ми – одного роду, вірити один в одного, підтримувати один одного, тоді не розгубимо того, що нас об’єднує – такого вистражданого поняття «нація».
Так, справді, в муках та з великої любові народжується нове життя, нова держава, новий народ. Народжується Нація.
Фінал вистави глядачі сприйняли стоячи, дякуючи самодіяльним аматорам бурхливими оплесками.
Спасибі Вам, студенти медичного коледжу! Ви обдаровані мистецьким талантом і чутливою душею. Хай Бог веде Вас шляхом успіху у навчанні і в самостійній праці!
Особливої подяки заслуговує Вікторія Каленікова, заступник директора коледжу, організатор, режисер, щирий шанувальник поезії Марії Матіос.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Глухоніма невмирущість
Залишити коментар