За крок до "кінця світу"(Закінчення. Поч. у номері від 15 листопада ц. р.).
Читаючи листа Михайла Федорука, мемуари його бойових побратимів і низько схиляючи голову перед їх безприкладним подвигом (не побоюсь такого визначення), не можу позбавитися запитання: операція «Анадир» – це авантюра чи вимушена необхідність? Що змусило керівництво Радянського Союзу ставити світ на грань термоядерної катастрофи заради допомоги крихітній державці, яка знаходиться за тисячі кілометрів від нашої країни? І як Сполучені Штати Америки з їх хваленими спецслужбами «проморгали» доставку обширного радянського військового контингенту та ракетно-ядерної техніки на острів, розташований під самим їх боком?
Частково відповіді на ці запитання дають книги, про які я згадував. В мемуарно-монографічному нарисі «На краю ядерної безодні», зокрема, йдеться: «Документи і факти свідчать, що весь склад Президії і Секретаріату ЦК КПРС несе повну відповідальність за практичні рішення в період Карибської кризи, а М. С. Хрущов є ініціатором ідей та планів зовнішньої і внутрішньої політики, яка проводилася» (стор. 44).
І далі: «Для сучасного читача і майбутніх поколінь буде становити певний інтерес – хто ж приймав влітку 1962 року історичне рішення про відправку за 11 тис. кілометрів, через моря і океани, радянської ракетно-ядерної зброї?
Після слова «за» першими поставили свої підписи М. С. Хрущов, О. М. Косигін, решта тільки розписалися в наступній послідовності: М. А. Суслов, А. П. Кириленко, О. В. Куусінен, Л. І. Брежнєв., М. К. Кириченко, А. І. Мікоян, Д. С. Полянський, В. В. Гришин, П. М. Демічев, А. А. Громико, Б. М. Пономарьов, В. С. Семичастний» (стор. 51).
Цікаве й таке твердження авторів нарису: «Із самого початку вирішення проблеми надання допомоги Кубинській революції він (М. С. Хрущов – ред.) зробив ставку на таємність, а не на політику, яка б поважала міжнародні закони і правила.
В результаті проведення такої політики, особливо на початковому її стані, Хрущов, безумовно, одержав певний стратегічний виграш…
Однак в міру наростання кризи і до її завершення, як і пізніше, Радянському Союзу довелося зазнати від такої політики багато політичних і моральних втрат» (стор. 54).
Як бачимо, в діях радянського керівництва і особисто М. С. Хрущова були присутніми волюнтаризм, нехтування інтересами радянського народу, як і народів усього світу, готовність застосувати навіть ракетно-ядерні війська у протистоянні із США. Якщо говорити відверто, то такий план межував із безумством, але хто тоді насмілювався вголос висловити свій протест? Як, до речі, ніхто не висловив його пізніше – і під час придушення «Празької весни», і введення «обмеженого контингенту радянських військ» в Афганістан, й інших трагічних для простих людей подій…
Драматично складалася ситуація і в Сполучених Штатах Америки, розвідка якої фактично «проспала» початок операції «Анадир». Ось що з приводу цього пише Іван Корбач в книзі «Солдати в клітчастих сорочках»: «В зв’язку з цим варто навести цікавий діалог, який відбувся під час засідання радянсько-американсько-кубинського «круглого столу» по Карибській кризі (початок 1989 р.) між колишнім військовим міністром США Робертом Макнамарою і колишнім міністром іноземних справ СРСР А. А. Громико.
– Я тільки сьогодні дізнався, що на Кубі тоді було декілька десятків тисяч радянських солдатів, а кубинська армія б
ула набагато більшою, аніж американська армія вторгнення, яку ми підготували, – сказав Макнамара.
– А я ще тоді знав, що ви не скоро про це дізнаєтесь, – відповів А. А. Громико. І обидва розсміялися» («Литературная газета», 12 липня 1989 р.).
Так, через 27 років після того можна було й посміятися. Але восени 1962 року сміятися не хотілося ані М. С. Хрущову, ані американському президенту Дж. Кеннеді: протистояння між двома наддержавами досягло апогею. Американці вже знали про радянські ракети на Кубі й оголосили про початок її блокади 24 жовтня. Для здійснення блокади із сил Військово-Морського флоту були створені три оперативні об’єднання, які з врахуванням декількох фрегатів та есмінців Аргентини, Венесуели, Домініканської Республіки, нараховували понад 90 суден. У той час в морі знаходився 21 корабель з вантажами Міноборони СРСР. З них 5 благополучно прибули в кубинські порти, решта 16 повернулися в радянські гавані на Балтиці і Чорному морі.
Реально оцінивши ситуацію, радянське керівництво згодом все-таки дало розпорядження всім суднам, які слідували на Кубу, повернути назад. Одночасно М. С. Хрущов відправив президенту США особисте послання, яке адресат отримав у той же день. В цьому посланні містилися пропозиції, які давали реальний шанс почати процес виходу із кризи.
На жаль, цей шанс не вдалося реалізувати. В силу ряду причин ситуація знову почала загострюватися. Найважчим, або «чорним», був суботній день 27 жовтня, коли над Кубою збили американський літак-розвідник У-2, льотчик якого загинув. Це викликало новий спалах антирадянської істерії в США. Окремі військові закликали Дж. Кеннеді до негайної атаки на військові бази, розміщені на Кубі. Американський президент у той же день 27 жовтня направив послання у відповідь М. С. Хрущову. Його суть полягала в тому, що США готові почати військові дії негайно, якщо радянські ракети та інше озброєння не будуть виведені з Куби тут же. Називалась можлива дата нанесення удару – 30 жовтня, вівторок.
Фактично це був ультиматум, який із розумінням, хоч і вимушеним, сприйняли в Москві. Вранці 28 жовтня 1969 року по радіо було зачитано текст Заяви радянського уряду, де йшлося про виведення ракетно-ядерної зброї з кубинської території. Щоправда, стислі строки, в які необхідно було дати відповідь американцям, не дали змоги поставити до відома про прийняте рішення керівництво Куби, що в подальшому негативно вплинуло на радянсько-кубинські стосунки.
Однак було досягнуто голо
вного: відкрита фаза конфронтації завершилася. Радянсько-американський компроміс розрядив протистояння між наддержавами, хоча багато нерозв’язаних проблем залишилося. Одна з них – різке погіршення ставлення Фіделя Кастро та його соратників до керівництва СРСР. Ф. Кастро перестав спілкуватися з радянським послом, командувачем Групою радянських військ на Кубі генералом армії І. А. Плієвим.
Для «нормалізації» ситуації на Острів Свободи 2 листопада 1962 року прибув перший заступник Голови Ради Міністрів СРСР А. І. Мікоян. В кінцевому підсумку деяких позитивних результатів вдалося в переговорах досягти, і згодом А. І. Мікоян зустрівся з президентом США.
Дж. Кеннеді підтвердив зобов’язання США не нападати на Кубу, а 20 листопада на прес-конференції повідомив про зняття карантину і наказав всім кораблям і літакам повернутися на свої бази. Зі свого боку, радянське керівництво відмінило всі воєнні заходи, які довелося запровадити в зв’язку із загостренням міжнародного становища. 21 листопада війська перейшли на звичайний режим служби.
Однак остаточною датою завершення кризи прийнято вважати 7 січня 1963 року, коли в результаті тривалих і важких переговорів американські й радянські дипломати у листі Генераль
ному секретарю ООН У Тану заявили про досягнуті домовленості і можливість зняття проблеми з порядку денного в Раді Безпеки ООН.
Завершуючи свої нотатки, викликані листом Михайла Федорука до редакції і своїми спогадами 50-річної давності, ще раз наголошу: радянські військові з честю виконали свій службовий обов’язок. Слава Богу, що кінця людської цивілізації не настало (а такий фінал можна було передбачити, якби глави двох наддержав не схаменулися). Куба як незалежна держава існує й нині, успішно розвиваючись і надаючи, зокрема, велику допомогу в оздоровленні українських дітей, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи. Кубинський народ бореться і перемагає.
І все ж знову думаю: операція «Анадир» – це авантюра чи вимушена необхідність? Зішлюсь на слова самого Микити Хрущова на одному із «закритих» засідань в Кремлі: «… однак це я сам одразу придумав. Я навіть там заявив, що цей крок, якщо грубо сформулювати, стоїть на грані авантюри. Авантюризм полягає в тому, що ми, бажаючи врятувати Кубу, самі можемо встрягнути в надзвичайно важку, небачену досі ракетно-ядерну війну. Цього потрібно всіма силами уникнути, а свідомий виклик такої війни є дійсно авантюризмом».
Колишній радник М. С. Хрущова Федір Бурлацький висловився не менш категорично: «На нашому рівні радників було багато таких, хто, як і я, вважали, що «Микитушка» зарвався, і хоча його наміри були хорошими, план таємного розміщення ракет на Кубі виявився авантюрою».
Якщо до сказаного додати те, що операція «Анадир» коштувала радянській державі мільйони, якщо не мільярди карбованців, то можна собі уявити, яких збитків зазнав тодішній бюджет країни. І це в той час, коли полиці у магазинах бути напівпорожні, не вистачало найнеобхідніших продуктів харчування (молока, масла, м’яса, ковбаси, цукру, борошна) для своїх людей, а хліб випікали з кукурудзяно-горохової суміші, за яким із самого ранку вишиковувалися довжелезні черги (сам у них стояв).
З цього приводу у вже цитованому нарисі «На краю ядерної безодні» сказано так: «Витрати на такі потреби склали чималі суми. Але ніхто з державних відомств СРСР цих видатків не підраховував, тому таких точних даних по них немає. Що стосується видатків США, то вони, згідно з американськими даними, становили 100 мільйонів доларів. Можна припустити, що затрати радянської казни в багато разів перевищують американські затрати» (стор. 170).
То чи варто дивуватися, що дуже скоро
після згадуваних подій «бойові соратники» Микити Сергійовича відправили його у відставку? Очевидно, далеко не останню роль у прийнятті рішення про недовіру Хрущову «за станом здоров’я» зіграли його волюнтаристські дії в період Карибської кризи. Хоча, з точки зору військових, перший (таємний) етап операції «Анадир» пройшов майже блискуче.
Але що знали тоді ми, малолітні громадяни Країни Рад, як і всі радянські люди, про нюанси політичних ігор у Кремлі чи справжні причини міжнародної конфронтації світового масштабу?
Ми вірили нашим вождям, як вірили їм тисячі радянських солдатів і офіцерів, котрих партія і уряд в терміновому порядку послали у смертельно небезпечне відрядження на острів, який розташований майже поруч із США – «оплотом сил агресії і реакції», як нам казали.
Наші хлопці вистояли. А ми на «суші» захоплювалися подвигом відважних кубинських революціонерів, їх проводирем Фіделем Кастро, співали дуже популярну тоді пісню «Куба – любов моя», вчилися танцювати латиноамериканські румбу і самбу, на шкільних лінійках і мітингах скандували: «Куба – так, янкі – ні!», «Свобода або смерть!», навіть не підозрюючи, що привид тієї смерті дійсно кружляв над земною кулею, а особливо – над головами воїнів-інтернаціоналістів, які в більшості своїй не знали, чому вони опинилися на Острові Свободи.
Слова, винесені у заголовок цих нотаток, – аж ніяк не гіпербола. Знову процитую уривок з книги «Біля небезпечної межі» (мова йде про Міжнародну конференцію, присвячену 40-річчю Карибської кризи, яка відбулася в Гавані 11–12 жовтня 2002 року – ред.): «І тільки в 1992 році, через 30 років після Карибської кризи, сам Р. Макнамара (колишній Міністр оборони США) і американський народ дізналися від радянського генерала А. І. Грибкова, що на той час радянські війська на Кубі уже мали 1
62 ядерні боєголовки стратегічного й оперативно-тактичного призначення.
Колишній Міноборони відверто заявив: «Я тоді був шокований такою інформацією».
Він поцікавився думкою Фіделя Кастро, котрий був присутній на конференції, з приводу того, якою була б доля Куби, якби операція вторгнення у той час відбулася?
Кубинський лідер відповів лаконічно: «Тоді б Куба просто зникла».
У цій відповіді не було перебільшення. Можна лише додати, що не було б в живих і радянських воїнів-інтернаціоналістів, що надзвичайно серйозно постраждали б не лише СРСР і США, а й усе людство нашої прекрасної планети Земля» (стор. 507).
Гадаю, ці слова коментарів не потребують.
Микола ВЕЛЬМА.
НА ЗНІМКАХ: ліворуч вгорі – кореспондент газети «Правда» Тимур ГАЙДАР (в центрі) з дружиною, її подругою і сином Єгором – майбутнім Прем’єр-Міністром Росії – на фоні приміщення Капітолію у Гавані; ліворуч в центрі – Михайло ФЕДОРУК з працівниками Кубинського посольства; ліворуч внизу – Анастас МІКОЯН і Фідель КАСТРО після радянсько-кубинських переговорів (листопад 1962 р.); праворуч вгорі – Михайло ФЕДОРУК і службове авто, на якому він їздив; праворуч в центрі – в колі бойових побратимів; праворуч внизу – військовий парад у Гавані.
Фото з архіву Михайла ФЕДОРУКА.
Залишити коментар