Поет, мислитель і борецьМені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні,
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині,
Однаковісінько мені.
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять лукавії, в огні...
Т. Г. Шевченко.
Шлях побудови пам'ятника Т. Г. Шевченкові в Ковелі був довгим. Постать Великого Кобзаря в образі апостола правди і свободи, створена скульптором Володимиром Шолудьком, заслуговує високої оцінки. І не тільки нас, волинян, а й зарубіжних туристів, які проїжджають через наше місто.
На березі тихоплинної річки Турії зійшов на курган із пророчим жестом Тарас Шевченко. Він йде зустрічати гостей із Європи, а нам, українцям, вказує шлях до майбуття. День відкриття пам’ятника генію українського народу духовному провіднику нації Т. Г. Шевченку – увійшов пам'ятною датою в історію не лише Ковеля, Волині, а й всієї нашої України.
Вперше Шевченко побував у Ковелі у 1846 році в складі наукової експедиції, а 22 серпня 2005-го він вдруге прийшов на Волинь у бронзі і граніті, завдяки творчому таланту скульптора Володимира Шолудька.
В процесі будівництва виникало чимало труднощів об'єктивного і суб'єктивного характеру, та все ж таки слід подякувати колишньому міському голові Ярославу Івановичу Шевчуку, усім членам тодішнього міськвиконкому, громадськості міста, керівникам окремих підприємств, установ та організацій, а також колективу газети "Вісті Ковельщини", завдяки сприянню яких і відбулося будівництво такої значимої для нашого міста споруди.
Якби ж Тарас Шевченко був живий, що б він нам сказав, що б він нас запитав? Звідки у нас, в Україні, взялась ота тотальна неповага до людської особистості, її достоїнства, честі та її гідності? І чому наші люди покірливо зносять наругу над собою, чому їм не вистачає рішучості, благородства, сміливості постояти за себе, за свою гідність?
Часом, кажучи відверто, боляче стає від усвідомлення того, що ми самі себе розгубили на життєвих дорогах, проміняли свій безцінний людський капітал, честь та совість на підлабузництво, пристосуванство. Як казала геніальна поетеса Ліна Костенко, у приниженні не можна жити і перемагати.
Український народ досі не переміг, тому що він переживає дуже велике історичне приниження. Всякі пройдисвіти його принижують, і він загубив десь свою гордість. Йому кажуть, що він меншовартісний, і він звик до цих слів. Коли правлячі кола починають на свій аршин порядок і справедливість міряти, а це, як правило, загрожує корупцією, диктаторством, користі для людей і держави від того мало.
Тарас Шевченко – поет і просвітник, співець народної долі, мислитель і борець, геніальність якого і нині залишається на першому місці серед духовних скарбів України. Кому, як не Тарасу Шевченкові, вдалося так співчутливо й поетично оспівати долю й недолю простих українських жінок, поєднати їх образи із образами верби, тополі і калини? Так він творив своїми бунтівними думками і завжди був поряд з людьми, разом з якими ніс оту тяжку ношу, яку накинув на плечі українського народу царський уряд Росії.
Великий Кобзар не спинявся ні перед чим, бо прагнув бачити і серцем, і душею свій край вільним, не сплюндрованим, а людей – щасливими. Його слова стали немов-би пророцтвом на все життя. Зерна, посіяні Тарасом Шевченком, проростали і вічно проростатимуть в серцях багатьох його нащадків.
Тож нехай завжди, Тарасе, над твоєю горою у Ковелі займається лише щасливий день і ніколи у світі не згасне запалена тобою зоря свободи, мудрості, синівської любові до неньки-України!
Шановні мешканці Ковельщини! Сьогодні, як ніколи, наші душі відкриті для сприйняття Шевченкового заповіту: «Я так її, я так люблю мою Україну убогу...».
Хуторіє село моє,
А воно ж співало.
Були люди роботящі,
Тепер їх не стало.
Одних склали в домовину,
Інші розійшлися —
По всіх світах з України
В найми подалися.
Про що ж мова, наш Тарасе,
В Україні йдеться?
Народ, як та свічка гасне,
Злодій паном зветься.
А ти ж писав, що той морок
Колись та й минеться,
І казав, що стерти в порох
Все, що паном зветься.
Твої сестри, наш Кобзарю,
В наймах посивіли,
А ми знов козацьку славу
На торги пустили.
Тепер уже наші сестри
По світу мандрують,
Аби з голоду не вмерти,
Вже й тілом торгують.
Як воскреснеш, знов попросиш
Закрить в домовині,
Аби очі не бачили,
Як Вкраїна гине.
Володимир СТЕПАНЧУК,
Почесний залізничник, Заслужений працівник транспорту України.
Залишити коментар