Слово про мамуЖиття ще одного не стало –
Розтало в труді і в сльозі.
Є різні в житті п’єдестали,
Та мамин – найвищий за всіх.
О, мамо, високий мій світе,
Коли я край прірви стою,
Ти й з темряви шлях мені
світиш
І долю рятуєш мою!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Як мало ми дбаємо про своїх батьків, а особливо – матерів, за їх життя!
Здається, що вони вічні, завжди будуть з нами і постійно піклуватимуться про нас.
Аж ні: найдорожчі нам люди помирають. Як правило, несподівано і враз. І лише тоді, коли не чуємо їх голосу, не бачимо рідних облич, стаємо розгубленими, осиротілими і по-дитячому беззахисними.
В цьому році 27 вересня моїй мамі Людмилі Павлівні виповнилося б 100 років. Розумію, що дожити до цього дня їй, людині, котра витримала депортацію у далекий і холодний Казахстан разом із старшим моїм братом Васильком (тоді крихітним малятком, бо народився у тамбурі вагона 16 квітня 1940 року), зазнала шантажу і переслідувань від спецслужб, заробляла на хліб у голодні повоєнні роки важкою учительською працею, їй у будь-якому випадку не судилося.
Але раз по раз у душі теплиться надія: а, можливо, якби я був до неї уважніший, чуйніший, добріший, мама прожила б довше? Якщо не до 100, то хоча б 95 літ, як її мати?.. Адже стільки ми з нею недоговорили, не- дорадилися, не порозумілися, що вистачило б на декілька десятків років!
Та пішла вона від нас у Вічність занадто рано – через місяць після дня свого народження у 1990-му році. Недоживши до проголошення Незалежності України, боротьбі за яку разом із братом і чоловіком віддали стільки сил й молодечої енергії. На жаль, брата і чоловіка розстріляли більшовики в ковельській в'язниці у червні 1941 року, коли мама була у засланні і навіть не знала, що з її рідними.
В невеличкому записнику, який залишився після смерті найдорожчої мені людини, я прочитав такі болючі слова:
"14 жовтня 1943 року. Що буде з нами? Так душа болить. Бувають хвилини відчаю, коли здається, що збожеволію. Хоч би трохи сил, щоб зиму перезимувати. Хотілося б Василька завезти на рідну Україну до нашої дорогої бабці, до рідного татка. А, може, татко вже не наш? Може, має іншу родину?
О, Боже! Як тяжко жити таким життям!..".
Страшно читати написане мамою. Як жорстоко і не по-людськи поводилися з нею та тисячами таких, як вона, кати в людській подобі, котрі не дозволяли навіть мати об'єктивну інформацію про те, що відбувалося вдома. А втім татка, долею якого переймалася його люба дружина, уже два роки не було в живих…
Іноді кажуть: "Доля розпоряджається людиною". В цьому переконалася й мама. Адже в 1935 році у неї був реальний шанс виїхати із родиною подруги Ольги в Канаду.
Тоді багато українців подалися за океан на заробітки і там залишилися. Але не судилося: подруга поїхала, а мама залишилася, щоб пройти довгу дорогу на Голгофу.
Сім'я Ольги Юсипчук-П'ясецької нормально облаштувалася в Канаді, працею, хоч і нелегкою, зуміла здобути достаток і благополуччя. А найголовніше – не зазнала жахіть сталінського терору. У 1980-их роках пані Ольга приїжджала в Україну (вона могла дозволити собі таку розкіш декілька разів), а її подруга, отримуючи мізерну пенсію, була змушена приймати від неї скромні подарунки, які були далеко не зайвими для батьків.
Мене часто мучить запитання: ЗА ЩО розстріляли моїх рідних у ковельській в'язниці? ЗА ЩО мама була депортована у Казахстан? Адже вони не злочинці і не бандити. Вони просто хотіли щастя й добра своїм землякам, хотіли бачити Україну вільною і незалежною, любили українську мову і національні традиції.
Запроданці і зрадники зробили їх «ворогами народу», отримавши, можливо, за доноси і наклепи грошові винагороди, шлях до кар'єри, доступ до матеріальних благ.
Нещодавно з матеріалів, з якими мене ознайомила голова Ковельської філії "Союзу Українок" Алла Полякова, я дізнався, що мама (тоді Людмила Морозович) разом з подругою Ольгою Юсипчук (тоді – П'ясецькою) були членами турійської філії "СУ", створеної 1929 року. Очолила її Ольга Козловська. "Союзянок" у Турійську налічувалося близько двадцяти, і серед них перебувала й мама.
Довідався я й про те, що "Союз Українок", на відміну від КПЗУ та ОУН, не була політичною, а культурно-освітньою організацією. Його членами організовувалися курси крою і шиття для дівчат, готували до постановки п'єси і концерти. І хоч діяльність "Союзу Українок" перебувала під постійним наглядом поліції, польські власті його не забороняли, бо "СУ" політикою не займався.
"Союз Українок" проіснував 10 літ і розпався у 1939 році після приходу на Волинь Червоної Армії. Напевне, "визволителі" вважали, що у Радянській Україні не може бути ніяких союзів, окрім "союзу непорушного республік-сестер".
Трагічно склалася подальша доля багатьох "союзянок", в тому числі моєї мами, про що я вище розповів.
Вже згадувана Ольга Козловська пережила німецьку окупацію. Після мобілізації в Червону Армію її чоловік додому не повернувся, а саму її звинуватили в "українському буржуазному націоналізмі". Головна причина – організація "Союзу Українок". За це її вислали у віддалені і холодні краї на 9 довгих років.
Повернувшись із заслання і вийшовши вдруге заміж, мама поєднала свою долю із ковельською освітою. Вона працювала у п'ятій, а потім – у сьомій міських школах. Її шанували і любили колеги, бо була надзвичайно працьовитою, скромною і совісною. Трудитися у важкі повоєнні роки довелося з Гнатом Федоровичем Ротченковим, першим тогочасним завідувачем міського відділу народної освіти, багатьма видатними педагогами, завдяки яким десятки тисяч юних ковельчан одержали путівки у самостійне життя і стали гідними громадянами України.
...Пам'ятаю, коли мама померла 23 жовтня 1990 року, я, вийшовши надвір із нашої скромної хати по вулиці Луговій (а була це пізня вечірня година), побачив над дахом будинку дивне сяйво. Мені здалося, що сходить Сонце. Але як Сонце може бути майже опівночі?..
Тепер я розумію, що світло випромінювала мамина душа, яку Бог забрав до себе на Небеса. Я більше, ніж переконаний: вона неодмінно потрапила у Царство Небесне.
Адже на Землі прожила страдницьке, мученицьке, але красиве життя, бо завжди молилася Господу і вірила у його силу. І Бог наблизив її до Себе, адже стражденні гідні Царства Небесного.
Й тепер, коли мені важко, я завжди думаю: а мамі було ще важче, однак вона вистояла. І не лише вистояла, а й досі своїм омофором оберігає нас, своїх спадкоємців.
х х х
Як правило, у своїх публікаціях я не зловживаю "родинною тематикою". Тому прошу вибачення у читачів за дещо розлогу розповідь.
Але повірте: я її мусив написати. І не тільки тому, що хотів пом'янути маму, хоч це дуже важливо.
Моя стаття – про усіх мам, котрі карались, мучились, але не каялись. Бо знали, що живуть і працюють заради своїх сімей, своїх дітей і онуків, а, отже, своєї матері-України.
Честь і слава їм! Царство Небесне спочилим у Бозі; шана й повага – живим.
Микола ВЕЛЬМА.
НА ЗНІМКАХ: мама Людмила Павлівна в молоді роки; з подругою Ольгою Юсипчук (П’ясецькою); мама – вчитель школи №7.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар