Сторінками невмирущої пам’ятіУсе далі й далі відходить від нас воєнне лихоліття. Ідуть в небуття ті, хто захищав рідний край від ворога й підняв з руїн та згарищ міста і села. Сьогодні мир панує на нашій Землі, а разом з ним формується нова людина.
Не раз почуєш: молодь у нас «не така». Нарис, який пропонуємо увазі читача, взятий з проектів учнівської творчості міського конкурсу «Нашому роду — нема переводу» в номінації «Доля моєї родини в історії України». Твір дає можливість заглянути в ту нову душу, побачити, як вона розуміє минуле й сприймає на його основі сьогодення.
Потрібно низько вклонитись Оксані Семенівні Комашко та іншим педагогам міської гімназії, які формують цю юну свідомість і спрямовують в русло любові до родини, батьків своїх і рідного краю. Саме тут сходять паростки патріотизму, на основі яких виростатиме майбутня Україна.
На старих фотографіях всі молоді.
За роками людина сама себе кличе.
У зіницях печалі, як в чорній воді,
Відбиваються люди, дерева, обличчя.
Ліна КОСТЕНКО.
Рік за роком історія невпинно гортає сторінки життя. Вона все далі віддаляє нас від тих страшних часів, коли невинні люди опинились віч-на-віч зі смертю і змушені були боротись заради мирного неба над нашими головами. Фашизм приніс із собою кров, звірства, голод, сльози матерів та осиротілих дітей...
Минули роки. На місці згарищ та руїн виросли нові будинки, сучасні заводи, фабрики. Події Великої Вітчизняної війни, віддалившись у часі, не відійшли у забуття. Не згасла пам'ять про тих, хто ціною власних життів виборов найдорожче – свободу та мир. Зараз про воєнне лихоліття нам нагадують лише пожовклі фотографії, заіржавілі гільзи, ордени...
У кожного – своя сімейна реліквія. В одного – дідусів ґудзик, солдатська ложка, в іншого – фотокартка, медаль. У нашій сім'ї це – книга В. Кременицького, командира Польської партизанської бригади імені Ванди Василевської.
У неї вписані імена мого прадіда Кургановича Станіслава Степановича та його сестри Курганович Олени Степанівни. Крім того, у нашій сім'ї до сьогодні зберігається ще один документ, написаний рукою самого прадіда:
«Автобіографія
Я, Курганович Станіслав Степанович, народився 12 лютого 1922 року в селі Антонівка Володимирецького району Рівненської області.
Мій батько працював в магазині у Любешові до 1939 року. Мама була домогосподаркою. З вересня 1939 року по 1940 рік батько працював секретарем Тимчасового управління в Любешові Волинської області; з 1940 року – бухгалтером в Любешівському радгоспі. З червня по вересень 1943 року мій батько був партизанським зв'язковим і у вересні 1943 року загинув.
З 1929 року по 1940 рік вчився. У 1939 році закінчив 4 класи Любешівської гімназії і в 1940 році – 10 клас 1-ої Білоруської середньої школи в м. Пінську.
З 1940 року по червень 1941 року працював бухгалтером в Любешівській райлікарні. З квітня 1942 по квітень 1943 року працював на Любешівській лісопилці робітником.
В серпні 1943 року вступив у партизанський загін ім. Ванди Василевської з'єднання двічі Героя Радянського Союзу генерал-майора Федорова О. Ф. В загоні був бійцем-розвідником по травень 1944 року. В травні 1944 року, за завданням, перейшов із групою партизанів лінію фронту на звільнену територію в м. Любешів, де був залишений на роботу при Любешівському райвиконкомі на посаді головного бухгалтера райфінвідділу.
Головним бухгалтером райфінвідділу я працював з 10 травня 1944 року по 1 листопада 1952 року. З 1 листопада 1952 року був переведений на посаду завідувача Любешівського райфінвідділу, де працюю по теперішній час.
В 1954 році закінчив заочно Львівський фінансово-кредитний технікум. В армії не служив. В ніяких партіях не брав участі.
За національністю – поляк. Безпартійний. Одружений. За кордоном рідних не маю».
До автобіографії прадіда можу додати єдине: за словами моїх рідних, з 1955 року по 1960 рік він навчався у Київському інституті народного господарства. Зацікавившись історією своєї сім'ї, я дослідив її походження до п'ятого коліна.
Станіслав та Олена Кургановичі разом вступили до партизанського загону імені Ванди Василевської у складі з'єднання О. Ф. Федорова (з березня по серпень 1944 року бригада вела бойові дії на території Польщі). Тільки Станіслав – як розвідник, а Олена – як кухар. 
Ось рядки з книги "Імені Ванди Василевської" В. Кременицького, які підтверджують цей факт:
"Помічаю кухарів нашого харчоблоку Олену Курганович, тіточку Дусю – Євдокію Микитівну Безрукову – і Аню Янковську. Під кулеметним і гарматним обстрілом вони рятують свої відра, каструлі, збіжжя.
– До укриття! – кричу їм. – Лягайте!
Курганович відповідає: "Треба вогонь гасити!" – і почала заливати вогнище водою. Від нього стовпом піднялися пара й дим, даючи тим самим літаку чудовий орієнтир. Після наступного заходу літака бомба влучила в котел, а мою палатку знесло вибуховою хвилею.
Після нальоту партизани почали кепкувати:
– Фашист бух-бух, а Олена з Анею рятують відра й каструлі...
Курганович, правда, не здавалась:
– Вояки!.. У чому ми б варили вам їжу? Ось ви вже прибігли до кухні, крутитесь тут, вишукуючи, чи немає чогось смачного!
Аня теж допомогла своїй колезі:
– Відро у кухаря – все одно, що автомат у бійця. Не забувайте, хоробрі вояки, носити автомати зарядженими.
– На коліна, панове, перед панянками, а то не покличуть на вечерю. Обіду, мабуть, уже не буде. Німець знову прилетить.
– Обід буде, – уже спокійно відповіла Курганович. – Тільки швидше несіть дрова й воду.
Про концентрацію сил ворога навколо партизанського угруповання ми повідомили УШПР і ППШ. Попросили зброю, боєприпаси. Згодом в одну із ночей прибув черговий літак з вантажем. Ми одержали міни, вибухівку, автомати, патрони, гранати.
А вранці знову над лісом закружляли ворожі літаки.
– Герман не дає спокійно й борщу зварити! – сердиться кухарка Олена Курганович.
– То треба до світанку обід готувати, тоді літаки не заважатимуть, – підказую я.
Справді, готувати їжу стає дедалі важче: дим демаскує нас. Усе ближче чується артилерійська канонада.
Гітлерівці ведуть методичний обстріл лісу, відшукуючи партизанські табори. Весь особовий склад перебуває в бойовій готовності".
У воєнні роки, навіть незважаючи на біль та відчай, люди сприймали всі події через призму чогось доброго та приємного. Вони згадували довоєнне життя, мріяли про післявоєнне.
Зрештою, боролись заради нього. Найбільше вражає героїзм жінок, які під вибухи гармат, пекучий свист куль пізнавали весь жах фашистської окупації, але не втрачали віри в перемогу.
Так, у книзі "Імені Ванди Василевської" В. Кременицький описує не одну подію з життя Олени Курганович – жінки, яка навіть у складних обставинах уміла залишатись Людиною. Вона сама недоїдала, але останні крихти скупого воєнного харчу завжди ділила порівну між усіма партизанами:
"Пригадую епізод. Коли в ніч на 23 червня ми вирвалися з кільця оточення і розвідники уточнювали подальший маршрут бригади, було оголошено привал. Стомлені бійці розмістились, хто де міг.
Олена Курганович заглянула в свій речовий мішок і знайшла там шматок черствого хліба. Я хочу підкреслити: для змучених партизанів – це ласощі. Навіть тоді, коли у нас було борошно, хліба все одно не вистачало.
Від радості дівчина скрикнула. Ті, хто стояв поблизу, підбігли до неї. У Олени був такий вигляд, ніби в мішку побачила щось живе, дорогоцінне, яке ось-ось вискочить.
Після деякого вагання дівчина обережно вийняла з мішка отой шматок. Партизани зачудовано дивились на нього, мабуть, забувши навіть його запах.
Ледве переступаючи стомленими ногами, Олена підійшла до командира взводу і поклала перед ним на пеньок хліб.
Командир здивовано зиркнув на шматок житняка й захриплим від спраги голосом сказав:
– Ти знайшла – ти й вирішуй.
Взявши хліб, Олена почала відділяти від нього крихітки і роздавати пораненим. Вона це робила обережно, аби жодна крихітка не впала на землю.
Одержавши свою порцію, поранені не жували хліб, а смоктали, намагаючись якомога довше розтягнути насолоду. Я сумніваюсь, щоб кілька крихт підтримали сили виснажених людей, але в те, що піднесли їх дух, я вірю.
Коли останні крихти були висипані в долоню пораненого, Курганович обвела усіх повеселілим поглядом і сказала:
– Ось і підкріпились!
І оте "підкріпились" прозвучало так просто й щиро, що обличчя партизанів проясніли, і вони радісно закивали головами.
До Олени підійшла Зіна Безрукова:
– Молодець, Оленко! Ти – справжня партизанка. Настане мир, а з ним і той час, коли ми всі досита поїмо хліба, а тобі не соромно буде згадати про цей випадок. – І ніжно обняла її...".
Пам'ять... Вона дихає сивиною спогадів із пожовклих від часу фотографій, трикутників довгоочікуваних солдатських, омитих слізьми, похоронок. У час, коли про війну знають лише з книжок, розповідей та історичних документів, велику роль відіграє пам'ять про тих людей, які пережили ці події. Не просто стали очевидцями, а винесли на своїх плечах весь тягар воєнного лихоліття.
Наша родина, наскільки це можливо, зібрала відомості про життя тих, хто боровся за свободу. Це уривки з листа вже колишнього на той час партизанського розвідника Станіслава Степановича Кургановича:
"З розташування бригади ім. Ванди Василевської, що стояла тоді в районі сіл Дубок – Харси над Бугом, ми пішли виконувати особливе завдання: супроводжувати "Варшавську групу" до аеродрому.
До місця призначення ми довели польських товаришів благополучно. Виконавши завдання, повернулися назад, aлe бригади вже не застали. Вона пішла на Захід, за Буг. Наш табір було спалено.
Вирішили пробиратися за лінію фронту, до своїх. З великою обережністю перетнули шосе, по якому часто у напрямку Ковеля проходили автоколони з ворожою технікою. Потім рушили до лінії фронту.
Форсували Прип'ять. Однак без сутичок не обійшлось. В одній з них загубився Томаш Терлецький. Потім ми дізналися, що йому пощастило перейти лінію фронту поблизу села Велика Глуша.
Наприкінці квітня 1944 року, неподалік від села Борки Любешівського району, за допомогою провідника з місцевого населення ми перейшли лінію фронту. Томаша Трелецького ми тут не застали – він вступив до Війська Польського.
Через кілька днів ми прибули до Любешова, в райвійськкомат. Володя Книш, Стефан Дудек і Чеслав Сичек пішли на фронт з Військом Польським. Мене та Іллю Пінчука райвиконком залишив у районі на роботі".
Війна – це час, коли ти віднаходиш справжніх друзів. І ці друзі близькі до ідеалу. Але щоб досягти його, потрібно самому стати таким. Лише тоді побачиш – хто відкликається на твоє серце, а хто – байдужий.
Саме про таких друзів і пише мій прадід у своєму листі. Ці люди воювали разом. А війна надзвичайно зближує. Адже усі вони виборювали Перемогу – одну на всіх. Саме завдяки їм те, що почалось зі сліз та крові, завершилось свободою.
За мужність та відвагу у боротьбі із ворогами Станіслава Кургановича було нагороджено медалями "За відвагу" (1944 р., 1950 р.), медаллю "За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр." (1945 р.), медаллю "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр." (1945 р.), орденом Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня (1985 р.).
За відвагу, героїзм і визначні заслуги в партизанській боротьбі за визволення Польщі в тилу німецько-фашистських загарбників відзначили "Партизанським хрестом" Польської Народної Республіки (1964 р.).
О, царице-Пам'яте народу,
Не сховай у вічності своїй
Сторінок безсмертних і величних.
Тих жорстоких, грозових подій.
Павло СЕМЕНЮК,
Ковельська міська гімназія, 5 (9) Б клас.
НА ЗНІМКАХ: родина КУРГАНОВИЧІВ (у нижньому ряду в центрі – Станіслав КУРГАНОВИЧ); Олена КУРГАНОВИЧ (ПОЛІКОВСЬКА) в різні роки життя.
Фото з домашнього архіву.
Українському роду та й нема переводу,
Нема і не буде, поки є й будуть люди.
Вже віками літає дух високий над краєм,
Рід козацький скликає, добрим словом вітає:
– Гей, ви, хлопці-козаки, полетіть по байраках,
Понад світом луною, станем дружно до бою!
За чарівну вроду, нашу милу природу.
Ми ходили в походи, не шукаючи броду.
Гірка доля та славна, ходить воля по плавнях,
У віках не вмирає. І кінця цьому всьому
Не було і немає. Так зерно проростає,
Потім сходить, квітує. Так народ прозріває,
Свою долю віншує.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Залишити коментар