Шановні ковельчани!
У ці дні Україна схиляє голову перед пам'яттю мільйонів людей, що стали жертвами Голодомору 1932—1933 років.
Вони потрапили до безжальних жорен тоталітаризму лише тому, що народилися українцями, хотіли жити й господарювати на своїй землі.
Ми не в змозі згадати всіх поіменно, бо гинули цілі родини, вимирали села. Але й забувати тієї страшної трагедії не маємо права. Адже це — чи не найжахливіша сторінка в історії нашого народу.
Сьогодні навіть важко уявити, що багатюща на врожаї країна в мирні часи потерпала від невидимого ворога — голодної смерті. Прогресивне людство засудило Голодомор 1932–1933 років та визнало його безпрецедентним злочином проти людства.
Шановні ковельчани! Звертаюся до всіх Вас із проханням 23 листопада приєднатися до Всеукраїнської жалоби за померлими у часи Голодомору. Прошу керівників підприємств різних форм власності, закладів та установ міста у цей день на адміністративних будівлях приспустити Державний прапор.
О 16-й годині цього ж дня давайте всі разом долучимося до Всенаціональної хвилини мовчання. А увечері на підвіконнях своїх квартир поставимо палаючі свічки як символи нашої скорботи та пам'яті про мільйони загублених життів співвітчизників.
З повагою —
Олег КІНДЕР,
міський голова.
Остання субота листопада в нашій країні – День пам'яті жертв Голодомору, день глибокої скорботи і туги за мільйонами обірваних життів наших співвітчизників.
У цьому році минає 80 років з того часу, як український народ пережив Голодомор 1932–1933 років. Історія не знає страшнішого лиха. Ще й до сьогодні спогад про страшний голод в Україні – незагоєна рана та невичерпний біль.
Розбудовуючи власну державу, ми маємо пам'ятати про кожен наш крок, про кожну історичну віху – нехай і сумну, та робити все можливе, аби подібне не повторилося. Цей скорботний день має об'єднати український народ – владу, духовенство, громадсько-політичні сили, всіх громадян – навколо вшанування пам'яті про загиблих від голоду.
Схилімо голови в глибокій жалобі у пам'ять за тими земляками, які загинули голодною смертю. Збережімо мир та суспільну злагоду в соборній незалежній Україні, за яку боролися наші прадіди.
Впевнені, що цей святий вогник – символ нашої пам'яті та скорботи — не омине жодної Вашої домівки. Нехай пам'ять про усіх загиблих згуртує нас, живих, додасть нам мудрості і наснаги для зміцнення власної держави на власній землі!
З повагою —
Сергій МАТЯШУК, голова районної державної адміністрації.
Петро ЯКУБУК,
голова районної ради.
У ХХ столітті український народ пережив одну з найстрашніших трагедій у своїй історії – Голодомор.
Україна, яка завжди годувала хлібом весь світ, у 1932–1933 роках зазнала масового голоду. Цей штучний голод був спланований більшовиками з метою прискорення примусової колективізації, ліквідації "куркульства" як класу, знищення так званих "ворожих елементів".
Усе, що випало на долю українців у ті нібито мирні роки, затьмарило навіть воєнні лихоліття. Спланований і реалізований тодішнім режимом Великий Голод, який став піком масових репресій в Україні, поставив під сумнів саме існування нації.
Протягом двох років ця катастрофа планетарного масштабу відібрала життя, за різними оцінками, від 7 до 10 мільйонів наших співвітчизників, третина яких – діти. Її згубні демографічні, історико- культурні та соціально-економічні наслідки ми відчуваємо і понині.
В Україні стало можливим говорити про Голодомор після грудня 1987 року. 26 листопада 1998 року підписано Указ Президента України "Про встановлення Дня пам'яті жертв Голодомору". У 2000 році цей день отримав назву День пам'яті жертв Голодомору та політичних репресій і відзначається кожної четвертої суботи листопада.
Пік Голодомору прийшовся на весну 1933 року. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1000 – щогодини, майже 25 тисяч – щодня...
Дослідники називають різні цифри загиблих під час Голодомору: 5, 7, 9 та 10 мільйонів. Але, в будь-якому випадку, мова йде про МІЛЬЙОНИ безневинних жертв.
Аналіз змісту опублікованих протягом 1929-1933 рр. близько 30-ти урядових постанов засвідчує факти свідомого створення таких умов життя для сільського населення, дві третини якого становили етнічні українці, які призвели до їх відвертого фізичного винищення.
Голодомор 1932-1933 років – це свідомо заподіяна акція. Як свідчать документальні джерела, хліб в Україні був, але хліб з України забрали.
У документах Політбюро ЦК КП(б)У збереглося свідчення про те, як восени 1932 року організовувалися з України так звані "зелені ешелони" для забезпечення промислових центрів Росії продуктами харчування до Жовтневих свят. З України вивозили не тільки посівний матеріал, але й навіть квашені огірки, капусту та помідори, залишаючи людей приреченими на голодну смерть.
За розпорядженнями уряду заборонялась будь-яка торгівля в сільській місцевості, призупинялося продовольче постачання сіл, переслідувалося та каралося на 10 років ув'язнення і розстріл будь-яке використання хліба для оплати праці в районах, що не виконали хлібозаготівельних планів, запроваджувалася система натуральних штрафів, товарних репресій.
Питома вага українського зерна в загальносоюзному обсязі хлібозаготівель сягала більше третини, а по окремих регіонах – перевищувала планові завдання для Північного Кавказу, Центрально-Чорноземного регіону, Казахстану та Московської області разом узятих.
Із грудня 1932 по квітень 1933 року, в пік трагедії, Україна втрачала щодня по кількасот тисяч осіб. Таких втрат не зазнала жодна армія світу під час Першої та Другої світових війн. Кількість загиблих в роки сталінського геноциду дорівнювала кількості населення деяких європейських країн.
Приголомшливі показники перепису 1937 року, який констатував величезні втрати серед населення України, роздратував партійну верхівку. Результати перепису було знищено, оскільки вони вважалися небезпечними з політичної точки зору, а осіб, відповідальних за перепис, було розстріляно.
Сьогодні ми можемо з усією відповідальністю дати оцінку справжнім причинам Голодомору 1932-1933 років. Це був геноцид, спрямований проти українського народу. Комуністичний режим не міг миритися з існуванням вільних, незалежних від нього людей. Саме тому з українців виймали хліборобську душу, ламали хребет нації – селянство.
Історія вчить нас знову і знову: головною, незаперечною цінністю для нас, українців, є власна держава. Бо лише здобуття Україною Незалежності та демократичний шлях, який ми обрали, є гарантією того, що жах Голодомору ніколи не повториться.
Мирослава ТОЙБ,
головний спеціаліст Ковельського міськрайонного управління юстиції.
Цього із пам'яті не стерти:
Голодний рік той тридцять третій.
Завмерли села, всюди – варта,
Людське життя гроша не варте.
Забрали все. І не втекти,
Ніде зернинки не знайти.
Настала скрізь пора холодна,
Їх прирекли на смерть голодну.
Нема собак, ані котів,
Дарма живе знайти хотів.
У селах всюди – мертва тиша,
Не пробігає навіть миша.
Вже з'їли все, що лиш було.
І що ж до цього призвело?
Шукали листя, різні трави,
Кору із гілок обдирали.
Вже сил немає у руках,
Стікають сльози по щоках.
І зболено душа питає:
За що нас Боженько карає?
Їм сниться стиглий колосок
І поле поряд, де лісок,
Та вже ніяк несила встати,
В долоньку зернятка зібрати…
Віра СЕМЕНІЙ.
В сорок третьому роціна заводі
Авіабомби робили дівчата.
Та впала якось у дівочії очі
Синя Варчина сукня картата.
Було літо і спека жахлива —
Сукня з довгим була рукавом.
– Чом не зміниш її, чорнобрива? –
Якось майстер старий запитав.
Лишень сльози з очей покотились,
Їх гірка усмішка прогнала,
Чогось так враз зажурилась,
Ніби щось, не під силу, згадала.
Та вийшло в лазні так разочок –
Упала сукня й поясочок,
Ну, а там — обгризена рука!
Чому ж це так? Їм розказала Варка:
– У тридцять третьому була зима.
І їсти вже нічого не зосталось…
Сестра малесенька була,
Була матусенька і була я.
Уже і пам'яті, напевне,
У голові у мене не лишилось –
Ввижалося, що мама
Вже їсть мою сестру…
Та не ввижалось! Ні!
То була чиста правда!
І не у небі, не в воді
Я бачила усе це! А веранда
Сіяла світлом вранішнім зорі…
Уже й сестри мені не стало –
Лишень обгризений кістяк.
Оце заготовляв "озимі" Сталін,
А ви, "хохли", скуштуйте так!
Матусенька від болю-жаху
Не відала й не знала, що творить.
Уже й мене підтягує на плаху…
Мені тринадцять, хочу ще пожить!
Отак руки мені й не стало…
Рука малесенька – біда!
Голодомором матінку забрало,
Сестри не стало… Я сама!
Оце тепер, як крихти на столі
Хтось ненароком лишить,
Усе клекоче у мені
Й, здається, голод в спину дише!
Інна МИХАЙЛОВА.
Залишити коментар