"Хай Господь береже вас, діти!"...Дзвонили похоронні дзвони. А осінній день був такий золотий, що якби не жовтолисті дерева, то можна було подумати, що на дворі літо.
Якось не по собі стало на душі. Так гарно на білому світі, а чиясь душа навіки полишає його. Кому ж не доведеться бачити це яскраве Сонце,тіні дерев,срібло бабиного літа, рідні любі обличчя?
Три сини з дружинами та дітьми, дві дочки з чоловіками і дітьми йшли за труною. Родина чимала... А ще й яка родина! Колись про неї не можна було й згадувати. «Куркулі», «посібники Бандери» – так називала їх влада. Але не односельчани.
Довелося їм, отим «куркулям», навіки втратити дружину і матір Марину, звідати Сибіру, а потім розлетітися по Україні: Одеса, Кривий Ріг, Шепетівка.
Тільки старому Зеньку судилося все ж таки повернутися в Білин, до рідної землі, але не до рідної хати, бо стала вона уже не його, а державна.
...Іде процесія, синам – за п'ятдесят, сивочолі, обличчя в тяжкій скорботі, а дочки, як голубки, припадають до батьківського чола і голосять, голосять, голосять.
В народі кажуть: «Треба так жити, щоб заслужити сльози дітей на власному похороні». Зенько їх заслужив, бо жив з великою любов'ю у серці і мудрістю до життя.
Сам, будучи грамотним, старався дати освіту дітям, бо вважав,що знання відкривають людині дорогу до істини. А коли хлопці підросли, привчав до господарства. Завжди казав: «Чоловік у домі усе повинен уміти робити».
І не було такої роботи, якої не вміли б його руки: бондарував, столярував, хати будував, груби мурував, косив, орав, а ще які він плів гарні кошики і корзини, які чудові речі умів ліпити з глини! Та хіба все перелічиш.
Тяглися до нього люди, бо нікому не відмовляв у допомозі. Росли діти, вбирали, наче молода трава росу, батьківську працьовитість, придивлялися, вчилися і самі стали майстрами. Придбали трохи землі і худоби, нову хату збудували – і все своєю нелегкою працею.
Раділа Марина, голубила своїм блакитним, наче льон у пору цвітіння, поглядом коханого чоловіка Зіновія і любих дітей: Параску, Марію, Миколу, Володимира, Василя. Чимало людей заздрило їй: «Усе у вас, Марино, по-Божому, з любов'ю, з миром», – говорили сусіди.
А оскільки нова хата стояла на краю села, то часто і подорожні заходили. Погомонять про се, про те – і вже, як рідні. Хороша слава ішла про добрих і роботящих людей, от тільки часи наставали недобрі, хоч уже відгримів сорок четвертий. Не думала і не ждала Марина, що стане «ворогом народу» і принесе своїй сім'ї ганьбу.
А було це зимового вечора. Жінка витягнула з печі хліб, покропила його водичкою і накрила рушником.
– Хай відходить. Схолоне, і будемо вечеряти.
Готувала з дочками на стіл. У розмовах і жартах швидко минав час. Ось і сім'я за столом. Щаслива Марина: усі діти горнуться до неї, поважають – цьому ще змалечку вчив їх батько, бо сам дуже шанував свою, як він лагідно називав її, Маринку.
Стук у вікно перервав розмову сім'ї.
– Хто ж це може бути у такий пізній час? Непевні часи та ще й до лісу рукою подати. А, може, в селі що сталося чи людині погано?
Тінь настороженості пробігла по обличчях.
– Зеньку, піди подивися, хто там, – порушила мовчанку Марина. – Може, допомога яка потрібна.
Чоловік одів на голову шапку і вийшов. Але раптом двері відчинилися, і Зенько покликав Марину. Вона вийшла, та через декілька хвилин в хату увійшли четверо: Зенько, Марина і ще двоє незнайомих хлопців.
Вони дуже замерзли, бо довго чекали на дворі, вдивляючись у темряву, щоб ніхто не запримітив їх. Молоді люди мусили роздобути харчів, бо вже шостий день нічого не мали в роті їхні побратими. А ще просили нікому не говорити про них, бо вони не вороги українського народу, а його визволителі і борються за волю своєї святої України.
Сини Марини і Зенька чули ці слова, але не знали, яке міцне коріння пустять вони у їхні душі. Жінка слухала, і сльози накочувались на очі, руки не слухалися, коли збирала харчі нічним гостям. Тільки усе повторювала: «Як добре, що сьогодні напекла хліба».
Коли зібрала, що могла, хлопці швидко встали, підійшли до Марини і, низенько вклонившись, промовили: «Хай Господь береже вас, мамо».
Зникли нічні гості, мов ранкова роса, тільки слова сказані ними, не давали спокою жінці. «Хай Господь береже вас, синочки», – шепотіли уста Марини. У Василя, Володі і Миколи (так звали синів Зенька і Марини) загорілися цікавістю очі.
– А, може, і нам, тату, з ними, щоб теж за святу нашу Україну?
Але батько так глянув на них, що хлопці більше не посміли говорити.
– Треба підрости, а ще навчитись тримати язика за зубами. Ви нічого не чули і нічого не бачили. Зрозуміли?! – прикрикнув Зенько.
А наступного вечора знову прийшли – тільки не по хліб, а по Марину. І такі ж молоді, от тільки в очах зневага і ненависть до жінки та принизливі, образливі слова у звертанні.
– За що? – запитала Марина.
Але у відповідь почула таку зливу бруду, що їй до болю стало соромно перед власними дітьми за цих молодих незнайомців. Вона глянула на синів і злякалася: в їхніх очах горіла відверта ненависть до тих, хто так безсоромно ображав, принижував її.
А коли підходила до синів, щоб попрощатися, то чула голос кожного рідного серця, яке промовляло: «Хай Господь береже вас, мамо».
Зрозуміла Марина: діти її не осуджують, а коли виростуть, то готові будуть віддати життя за волю своєї святої України.
Ніколи більше вони не бачились. В яких тюрмах її тримали, яким тортурам піддавали її тіло і душу, – відомо лише одному Богу.
Насипали горбик на сільському кладовищі, а пізніше поставили пам'ятник. Сюди і приїжджають діти, щоб поговорити в думках з матір'ю, щоб розповісти, як важко було усі ці роки без неї, як залишилися вони напівсиротами, наче птахи з обламаними крилами.
– Мусимо жити і чекати матір, – казав батько своїм дітям.
І чекали, чекали щодня і щоночі, ввечері і вранці – і дочекались, та тільки не матір, а звістки про те, що вони – «вороги народу», оскільки допомагали бандерівцям, а їхня мати була зв'язковою самого «Бочки», а їхнє куркульське майно конфісковується, а вони підлягають виселенню в Сибір.
І плакали в той вечір осокори, посаджені руками Василя – старшого сина Зенька, плакали коні, біля яких так любив ходити Микола. Плакало все обійстя за умілими руками господаря та його наймолодшого сина Володі.
Яку ж то треба мати ненависть, щоб в одну мить розтоптати їх душу і понівечити все їх життя! Але мамині слова: «Хай Бог береже вас, діти!» долинули до Господа, він почув їх і змилостивився. Вижили у холодних сибірських снігах Зенько і три його сини, дочки на той час були вже заміжні.
Божа ласка, мамина любов і батьківська мудрість, а ще добрі серця хлопців були тими оберегами, що допомагали долати нелюдські випробування: холод, голод, хвороби, тяжку виснажливу працю і гартувати душу та тіло. Віра у правдивість слів, сказаних незнайомими молодими людьми: «Ми не вороги, ми боремося за волю своєї святої України», росла, множилася, ставала переконанням.
І приходили юнаки до висновку: ворог не той, хто творить добро на рідній землі, примножує її багатства, трудиться до сьомого поту, щоб діти його і онуки жили краще і заможніше, а той, хто шукає ворогів серед справжніх патріотів, а героїв – серед зрадників.
Радів Зенько за синів, що самі прийшли до таких переконань у довгих вечорових розмовах. Був упевнений, що сини його не зрадять Україну, як не зрадила її Марина.
– Я вберіг дітей наших, Маринко, – звертався він безсонними ночами до дружини. – Я виконав твою волю. Тепер і мені треба до тебе на спочинок. Тільки де ти? Відгукнись, поклич, – шепотіли спраглі вуста вмираючого Зенька.
А сини пронесли через усе життя, як прапор вільної України, чистоту своїх сердець. Не схибили, не оступилися, хоч не раз доля посилала їм випробування.
Як могутні орли – вільні птахи з міцними крилами – стояли біля батькової труни Зенькові сини. І котилися сльози по мужніх обличчях – сльози великої любові.
Хай благословенною буде сльоза любові!
Микола ШМУНДЕР,
вчитель історії.
с. Білин.
Залишити коментар