Навіки у наших серцяхМи – на порозі 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка – нашого поета, пам'ять про якого переживе віки, бо рівних йому немає.
Уже з раннього дитинства, в сім'ї чи дитсадочку, знайомимось з його поезією «Тече вода із-за гаю», де "хлюпочуться качаточка поміж осокою"… Вірш легко запам'ятовується, бо тут – знайоме бачення світу, і всі залюбки його вивчають.
Немає жодної людини в Україні, котра б не знала Шевченка, його "Кобзаря", багатьох творів, бо кожен пройшов через школу.
А вже в школі, вивчаючи за «програмою», плачемо над долею Тараса у віршах "Мені тринадцятий минало", "І золотої, й дорогої", бо вони автобіографічні.
Зворушує згодом доля Катерини в однойменній поемі, адже обманутим і покинутим дівчатам нелегко жилось. Зараз одиноким матерям допомагає держава, а тоді, крім ганьби та зневаги, героїня зазнала через силу звичаю ще й батьківського вигнання з дому. Тому й кінець такий трагічний.
Поема "Гайдамаки" допомагає відкрити історичну сторінку в житті нашого народу, який боровся проти польської шляхти 1768 року під керівництвом знаменитих ватажків Гонти і Залізняка. Повстання звалось "Коліївщина" від слова «кіл», бо більше в людей було ненависті проти ворогів, ніж зброї, то й воювали майже голіруч.
В "Кавказі" запам'ятовується образ Прометея як символ невмирущості тих, хто бореться за правду, за долю народу.
А хто сьогодні не знає слів: "І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь" із поеми "І мертвим, і живим…"? Бо вони актуальні і по цей день. Поет, ніби пророк, дивився у майбутнє і вчив наступні покоління. Тут є також слова: "… хто матір забуває, того Бог карає». А мати – це Україна.
Невмируща Шевченкова п'єса "Назар Стодоля" із старовинними традиціями і звичаями. У повістях він описує кріпацьку неволю того часу, із якої його викупили друзі.
Багато поетичних творів стали піснями, серед них – "Садок вишневий коло хати", "По діброві вітер виє" ("Тополя"), "Заповіт", "Реве та стогне Дніпр широкий" ("Причинна"), "Думи мої, думи мої".., "У перетику ходила…", "Зоре моя вечірняя" ("Княжна") та інші.
Кілька разів я піднімалась на Тарасову гору в Каневі, і щоразу на думку спадали його невмирущі "Реве та стогне Дніпр широкий" і слова із "Заповіту":
Як умру, то поховайте
Мене на могилі.
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій.
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі,
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Все це видно із тої гори. Бо народ виконав Шевченків заповіт. Коли бачиш те, про що написав поет, а не тільки уявляєш (хто не був там), то більше проймаєшся його почуттям любові до рідного краю, до краси. Аж дух захоплює, уздрівши таку велич рідної землі! Напевно, це і допомагало поетові витримати солдатську десятирічну муштру в царській армії, в степу безкраїм за Уралом. "Караюсь, мучуся, але не каюсь", – напише він згодом.
Як же вдячні ковельчани, а, може, й усі волиняни, що спорудили в місті Ковелі найвищий у світі пам'ятник Кобзарю! Висота монумента разом з триметровим пагорбом становить понад 10 метрів, вага – 20 тонн. А навколо паркова площа займає майже 5 гектарів. Автор скульптури – Володимир Шолудько. Стоїть пам'ятник над Турією, яка несе свої води через Прип'ять у Дніпро.
Чи не символічно?
Священним місцем для кожного із нас назавжди стала могила Тараса Шевченка на Чернечій горі (тепер зветься Тарасова) над Дніпром, у Каневі.
До пам'ятника у Ковелі, у центрі міста, приходять усі, хто має в своєму серці любов до України. А Україна і Шевченко – нероздільні.
Валентина ОСТАПЧУК.
Сяйво зорі щораз дивує,
Шокує манускрипт століть.
Роки дві сотні літ
сягнули –
Великих Кобзаревих літ…
Вогонь свічі у храмі сяє,
У Богоявленні – Дніпро-
Йордан.
Софії дзвін водицю
святить краєм,
В молитві людності душі –
Євромайдан.
Свободи стяг – у позолоті
Сонця,
Дух непоборний –
в променях борні.
Благословення Боже лине
в кожне серце
Народу-лицаря: на щастя-
долю української землі.
Розкрийся, небо величаве,
Розкрилюйсь в парості
святій.
Безсмертя віри світ єднає
У триєдиній криці-силі
віковій.
В млі зчорнілій –
обрій-небозвід
Спалахом пекельним
загорівся.
Запечаливсь досвіток
зорі –
У гріхах свого чужинця
зажурився.
По два боки барикади –
вороги-брати –
Ціляться злобою в темінь
ночі.
Перст ченця здригнувся
на хресті –
Мироточать душ нетлінних
очі.
Убієнний оклик тлів в борні,
Закривавлена сльоза упала
долу.
На Чернечій кручі
вогняній –
Син-Пророк молив
земну дорогу.
Довладарювались до межі,
До свавілля злості
дослужились.
На розритій кулями землі
Пробивався волі
світ зомлілий.
Тарасові святі псалми –
В небесній борозні.
Засіяні поміж буття,
Засіяні у зернах каяття.
Свої діти розпинають
Неньку-Україну.
Встань, Тарасе!
Мудре слово нам твоє
потрібне.
Іван ЯРОШИК.
Залишити коментар