Нововижівському роду нема переводуПам’ять – це великий Божий дар людині. І щасливий той, кому вона служить до кінця його життя. Пам’ять дає сили жити, бути корисною для людей, особливо в похилому віці. Згадуючи минуле, оцінюючи його, робиш висновок: як прожив ти своє життя? Який слід залишив у серцях рідних і пам’яті чужих, у їх душах?
Саме це спонукало мене писати «Спогади крізь роки» (правда, з перервами). Адже я, слава Богу, розміняла наполовину вже дев’ятий десяток, тому треба поспішати, щоб встигнути завершити слід…
Висловила я це в рядках:
Нас водила молодість по тернистих шляхах,
Нас застала старість в незавершених справах.
Рано нам прощатись, покидати світ,
Треба постаратись завершити слід.
Слід в серцях у рідних, в пам’яті чужих,
За життя прожите – залишити слід.
Прошу не осудити: все це – від щирої душі.
І ось, гортаючи газету «Волинь-нова» (з нею я йду по життю вже більше піввіку: 40 років роботи в школі і вже більше 20-ти – на пенсії) від 9 червня 2012 року, на четвертій сторінці побачила фото, з якого дивився на мене чоловік з дуже знайомими, ніби рідними рисами, і поглядом очей.
Читаю інтерв’ю журналіста Ігоря Ковальчука з начальником управління дорожньої служби у Волинській області Анатолієм Посполітаком про підготовку доріг Волині до Євро-2012.
Рідке прізвище нововижівського походження… Оце так знайомство, заочне, через півстоліття! Виявляється, Анатолій Григорович – син троюрідного брата мого знаменитого залізничника із міста Ковеля (і не тільки) Григорія Посполітака, родом з Нової Вижви, що в Старовижівському районі.
Правдива народна поговірка: «Який батько, такий син». Спільне в їхньому житті – дорога. Для батька прокладалася вона металевими рейками, для сина – асфальтом.
«Родом ми з Нової Вижви», – з гордістю промовляють це люди, для яких їх рід (батьки, діди, прадіди і вже діти, онуки, правнуки) був пов’язаний з проживанням у Новій Вижві, хоч минуло вже півтисячоліття (серпень 2008 рік), відколи з’явилася ця назва. У пам’яті поколінь вона жива, наче це було вчора.
Хоч змінюються часи, обставини, в тому числі і люди, але серед нововижівців не було ні поганих людей, ні поганих трудівників, де б і ким вони не працювали. В цьому я добре переконана, бо батьки мої Василь Корнелюк і Марія (дівоче прізвище – Шумська) теж родом з Нової Вижви. Нововижівчанами вважаємо себе і всі ми – п’ятеро дочок – вчителів Василя та Марії Корнелюків (обидві вже покійні), які на пенсії нині, крім наймолодшої; в кожної з нас по 40 і більше років роботи в школі. Коли взяти дітей і онуків вчителів, то рід наш віддав школі понад 200 років життя.
Запам’яталися мамині слова: «Мої дочки – добрі вчителі: їх люблять діти і поважають люди». Це підтвердження того, які люди, що родом з Нової Вижви. Такими ж людьми – простими, чесними, порядними, щедрими на добро і працю, є й члени родини Посполітаків, що теж з Нової Вижви.
Прочитавши інтерв’ю, відразу зателефонувала батькам Анатолія Григоровича – Григорію і Ларисі Посполітакам. В слухавці почувся ще досить бадьорий голос Григорія Івановича. Хоч йому 9 вересня виповниться 85, а подружнього життя – 55, почувається ще сильним, хоч і бувають деякі проблеми із здоров’ям. Він ще їздить на велосипеді, господарює на дачі, без роботи не може всидіти і вдома. Має напрочуд добру пам’ять.
Я, пишучи свої спогади, часто звертаюся до нього за допомогою, дивуюся, як чітко він пам’ятає все, що було в нашому дитинстві і юності, адже жили ми в колонії Гірки, разом росли, ходили в школу за 3 кілометри в сусіднє село Осу Турійського району, грали в дитячі ігри по святкових днях, в будні – пасли корів. Наша колонія Гірки входила (разом з хуторами Рудники і Велимче) в новоутворене у 20-их роках минулого століття поліськими переселенцями село Вербичне Друге, яке, на превеликий жаль, давно зникло з карти Турійського району.
Наша колонія Гірки стала для нововижівських переселенців другою малою батьківщиною, але гірка була їх доля: проіснувала всього неповних три десятиліття. Але за цей час наші діди і прадіди встигли своїми мозолястими руками перетворити лісові угіддя, закуплені в борг у польському банку, в квітучий куточок волинської природи.
Вирубавши чагарники, розкорчувавши від пнів, осушивши болотисті місця, вони зводили свої обійстя, засівали вироблені ділянки землі. Невдовзі зацвіли сади навколо домівок новоселів, тут колосилося жито, рідше – пшениця (земля піщана), біліла і пахла медом гречка, голубів льон, а найкраще росло на корчунках просо: його дородні китиці гнулися додолу.
Особливо гарно було в Гірках весною: над квітучими вишнями (ними обсаджені були і дороги) стояв безперервний гул бджіл, ввечері гули над вишнями хрущі. З кожного двору (а їх було до 30, а жителів – більше 150) доносився веселий сміх дітей, бо майже всі сім’ї були багатодітними: по 4-6 і більше в кожній.
Жили гірчани дружно, адже більшість з них були родичами між собою. В житті і в побуті дотримувалися нововижівських звичаїв і традицій. Крім землеробства, розвивали і потомственні ремесла: чоловіки – кравецтво, жінки – ткацтво. Чоловіки в зимові місяці їздили на заробітки у Варшаву чи Лодзь шити кожухи.
Нововижівці і тут вважали себе міщанами. Вони зверхньо ставилися до мужиків – «харсів» з їх шнайдерською мовою. Це збереглося серед нововижівців і донині.
Григорій Іванович – відомий (і не тільки в Ковелі) залізничник, громадський діяч (депутат міської ради чотирьох скликань), машиніст електровоза першого класу, нагороджений за чесну і сумлінну працю багатьма державними нагородами.
Його маршрути «проходили» по всій Україні: Київ, Львів, Черкаси, Здолбунів і т. д. Більшість змін випадало вночі. Згадує, що й нині стискається серце від відчуття того, наскільки треба було бути уважним, пильним, зосередженим, хоч спати іноді доводилося всього 2 години на добу.
Народився Григорій Іванович 9 вересня 1927 року в Новій Вижві. В Гірки його батьки переїхали, коли Григорію було трохи більше року.
Дитинство і юність пройшли в Гірках. Старшою донькою в сім’ї була Ганна, а молодшими – Петро і Надія. Посполітаки серед гірчан вирізнялися своєю зовнішньою красою: високі, стрункі. Особливу увагу звертала на себе красуня Уляна, мама Григорія.
Гарну зовнішність батьки передали дітям. Ось чому мені здалася людина на фото в газеті такою знайомою. Адже нам, старшому поколінню гірчан-нововижівців, майже не доводилося зустрічатись з ними. Ми не знайомі, бо народжувалися, росли і жили в різних місцях, куди після ліквідації Вербична Другого та їх малої батьківщини – Гірок, переселилися їх батьки, діди і прадіди.
Всього один раз була зустріч гірчан (14 липня 2002 року на 45-річчя ліквідації Гірок). Відбулася зустріч в Осівському лісництві. А там, де були Гірки, знову, як і колись, росте ліс…
Відвідали могили рідних (гірчан ховали на осівському кладовищі, що поруч з лісництвом), згадали всіх земляків…
Великі зміни у життя українців Західної України вніс 1939 рік. Україна стала радянською. Життя в порівнянні з польським окупаційним гнітом змінилося на краще. Особливо раділо молоде покоління, бо отримало доступ до безкоштовного навчання; безплатним стало і лікування.
Але радянська влада зазіхнула на землю, власність селян. Згодом їх побоювання виправдалися, коли стали організовуватися перші колгоспи на Волині.
Нас, дітей, що навчалися в польській школі, перевели на один клас назад. Я, закінчивши 4 класи польської школи, знову пішла в четвертий клас радянської школи.
Григорій Посполітак тоді пішов у п’ятий клас, а старша сестра моя (Ніна), яка закінчила 7 класів за Польщі, далі навчатися не мала змоги. Адже місяць навчання в гімназії коштував стільки, скільки вартувала одна корова. Крім того, треба було переходити в католицьку віру. В 1939-1941 р.р. нас, дітей 5-7 класів, навчали вчителі, прислані зі східних областей. Тільки один вчитель в Осівській СШ, де ми навчалися, був місцевим. Це Павло Шумський – рідний дядько моєї мами Марії Шумської (в заміжжі – Корнелюк), який одержав освіту за Польщі, але місця роботи не отримав. Лише згодом він став вчити нас в осівській семирічній школі математики і російської мови.
За Польщі, пригадую, було всього два уроки рідної мови на тиждень. Кожен, хто прагнув до знань, міг навчатися не тільки в середній школі, але й у вишах.
І хоч роки фашистської окупації перервали навчання на 4 роки, але молодь продовжувала навчатися вже після війни; для людей старшого віку (безграмотних) працювали лікбез та вечірні школи.
Молодь закінчувала вузи, здобуваючи ту чи іншу професію. З’явилися в Гірках свої інженери, лікарі, бібліотекарі, культпрацівники. Чимало вчителів благословляла в світ колонія Гірки. Дочки і сини гірчан, майже з кожної сім’ї, здобули вищу освіту. Одержували роботу (направлення) відповідно до здобутої спеціальності.
Як в краплині води, на долі гірчан відбилися всі їхні страждання, втрати, звірства фашистів. З мобілізованих на фронт гірчан загинув кожен другий (з 22 – 11). Спровокована фашистами кривава міжнаціональна ворожнеча призвела до вбивств між українцями і поляками: гинули з обох сторін.
Поляки, на знак помсти за вбивства польських родин бандерівцями, спалили наші Гірки. Люди, рятуючись від смерті, залишали свої домівки і втікали в села, куди не доходили поляки (страшною була зима 1944 р). Лише з фронтом, з військовими частинами поверталися гірчани на свої згарища. Фронт пішов далі на Захід, звільняючи народи Європи від фашизму, а люди взялися зводити, розбираючи бліндажі, сякі-такі дахи над головами. Нелегкими були для жителів нашого села і роки відбудови. Все, що вироблялося в господарствах, сурово контролювалося: кожен центнер хліба, кожний літр молока, яйця, інші продукти харчування.
Як не старалися селяни, але землю обробляти, як слід, були не в силі, не завжди мали чим її засівати. І хоч довго зволікали, опиралися, але змушені були йти в колгосп.
Важко було розлучатися з власною землею, здобутою і виробленою тяжкою непосильною працею, з думкою, що більше вони не її господарі. Організований у Вербичному Другому колгосп ім. Свердлова був одним з найбідніших в районі (хутір Рудники теж був спалений поляками). Зруйнували інші наші хутори, скориставшись державною політикою про ліквідацію хутірської системи.
Олексій Панасюк, голова сусіднього колгоспу із с. Боблів, з метою зміцнення свого колгоспу ім. Кірова, при підтримці районного партійного керівництва, проти волі людей, ліквідував село Вербичне Друге (вже колгосп ім. Свердлова), приєднавши до свого колгоспу в Боблах. Йому потрібен був ліс, будівельний матеріал, а не люди. Із села Вербичного Другого в село Бобли переселилося всього 7 сімей, інші – розбрелися по всьому світу, по всій Україні, її містах: Ковелі, Нововолинську, Володимирі-Волинському та ін. Так була втрачена вже вдруге мала батьківщина.
В 1947 році, 65 літ тому, залишив Гірки її останній житель. Село Вербичне Друге зникло з карти Турійського району. Його жителі болісно переживали втрату своєї рідної землі, яка, як і колись, заросла бур’яном і лісом.
З тих пір виросли вже декілька поколінь нововижівсько-гірчанських переселенців. І хоч багато було рідних між собою, але зустрічалися рідко, і то випадково. Більшість – не бачилися ні разу…
…Був 1944 рік, ще йшла війна. Наші війська добивали залишки фашистської армії, визволяючи народи Західної Європи від коричневої чуми. Сімнадцятилітнім юнаком разом із друзями-однолітками (старші були в армії) приїхав у Ковель.
Скрізь потрібні були робочі руки. Влаштувалися на залізницю різноробочими. З тих пір і почалася його трудова дорога, пов’язана із Ковельською залізницею.
56 років свого життя він віддав їй. Перервою була служба в Збройних Силах (з 1949 по 1952 р. р.).
Служив в танкових частинах. Повернувшись з армії, знову пішов працювати на старе місце – Ковельську залізницю, що стала йому рідною. Працьовитість, чесність, високе почуття обов’язку, кмітливість, жадоба до знань сприяли професійному зростанню.
Після трирічного навчання в Києві у школі машиністів, вже до того працюючи машиністом поїзда, з тепловоза пересідає на електровоз. Він вже – машиніст І класу. 32 роки життя працював ним, не маючи жодного збою в роботі. Адже поганих працівників серед нововижівців нема (а він народився в Новій Вижві, виріс в колонії Гірки).
З 1946 року Григорій Іванович став постійним жителем міста залізничників. В 1957 році одружився на такій, як він сам, простій, чесній, скромній, працьовитій дівчині Ларисі, з якою народили й виховали двох дітей: Анатолія та Тетяну, допомогли їм здобути вищу освіту.
В подружжя Посполітаків – четверо онуків, вже 3 правнуки. Серед дітей і онуків є фінансисти (закінчували Тернопільський фінансовий інститут), лікарі, а найстарший Анатолій, з яким познайомилася завдяки газеті «Волинь-Нова», пішов (хоч закінчував фінансовий інститут в Тернополі, де жив і працював) стежкою свого батька: нині начальник управління дорожніх служб у Волинській області. Живе в Луцьку. Донька Тетяна – в Житомирі, онуки – в Києві, Черкасах, Тернополі, але це не заважає бути частими гістьми в Ковелі. В парі, любові, взаєморозумінні і ніжній турботі один про одного прожили Григорій Іванович і Лариса Федорівна 55 років. За їх плечима – вже золоте весілля.
Коли запитала я, що можете сказати про свою родину, Лариса Федорівна відповіла: «Я щаслива…».
В родині Посполітаків в цьому році ювілей: Григорію Івановичу 9 вересня виповниться 85!!! Не менш важливою є й поява третього правнука, Микити, який народився 2 липня. Так що нововижівсько-гірчанському роду – нема переводу!
Антоніна КОРНЕЛЮК-ВАГАТОВИЧ, ветеран педагогічної праці.
Залишити коментар