Біль від втрат і віра в перемогуЄвромайдан 2013-2014 залишив спомин у душах його учасників, тому що там – горе, сльози, біль від втрат, які перемежовувалися з гордістю за свій народ, з мужністю, яку виявляли його учасники. Було захоплення стійкістю молодих людей та підтримкою не лише киян, а й всієї України.
Чоловік мій, Сергій, кинувся туди 30 листопада 2013 року після побиття студентів, а я витримала вдома ще місяць і 29 грудня теж поїхала у Київ з дітьми й онуками. В загальному була там два місяці.
Довелося пізнати холод, невлаштованість, кіптяву від горілих шин. Нас били кийками, травили газом, закидали гранатами, начиненими гайками та цвяхами, по нас стріляли снайпери, але ніхто не відступав. Ми зверталися до бійців "Беркуту" та строковиків Внутрішніх військ з проханням не застосовувати зброю до "майданівців" та переходити на наш бік.
Майже кожен день ми одягали накидки з написом "МАМА", брали в руки плакати та йшли до Верховної Ради, Кабінету Міністрів, посольств і консульств різних країн, щоб вимагати припинення протистояння, підписання резолюції про вступ в Євросоюз, але повсюди нас зустрічали "беркутівські" заслони. Ми співали Гімн України, патріотичні пісні і, звичайно, закликали до миру.
На Водохреще, 19 січня 2014 року, на вулиці Грушевського біля стадіону імені В. Лобановського почалося дуже сильне протистояння. Я, Людмила Строкова із Скулина, Лариса із Ковеля та моя онучка Юля Сахарчук наблизилися впритул до загорожі, за якою стояв "Беркут", і почали просити, щоб не застосовували зброї проти нас. Хлопці йшли з нами на контакт і обіцяли, що все буде мирно. В цей час я побачила за заслоном "беркутівців" жінок з хрестом та іконами, якими вони благословляли їх на "подвиги". Це були вірні Московського патріархату.
Тут же поміж нами стояв заслон із машин та автобуса, біля колес якого знаходилась ємність з бензином. З однієї із машин виступали Віталій Кличко та Олег Ляшко, які заспокоювали обидві сторони, закликаючи до перемовин. З нашого боку якісь дуже радикально налаштовані хлопці у чорних спортивних костюмах та кросівках, що спілкувалися лише російською мовою, почали поводитися дуже агресивно. Я запитала, звідки вони та попросила вести себе спокійніше, на що вони відповіли, що самі – із Херсона і що їм все надокучило й кинули кілька каменів у бік заслону із машини.
В цей час у наш бік полетіли саморобні гранати та був пущений гірчичний газ. Дихання перехопило, а коли на очі набігала сльоза, думала, що залишусь сліпою. Дуже довго кашляла, всі відкриті частини тіла "горіли вогнем", доки не порадили вмитися молоком та з'їсти м'ятну цукерку. Тоді трохи відпустило.
На другий день машини стояли обвуглені, вхід на стадіон і навколишні будинки були чорними від кіптяви, а вулицю 
Грушевського перегородила нова барикада, яка з часом виросла до неймовірних розмірів та складалася з кількох ярусів. По той бік барикади з боку Кабінету Міністрів стояв "Беркут" та брандспойти, з яких цілодобово текла в наш бік вода, яка миттєво перетворювалася на ковзанку, оскільки були двадцятиградусні морози. Але "майданівці" попробивали канавки, по яких стікала вода, та весь час розбивали льодок, що утворювався. З нашого ж боку туди валив чорний дим з горілих шин (до речі, на всіх барикадах дим йшов у бік ворога).
Саме тоді Майдан оплакував перші свої жертви. Палатка, де перебував Сергій Нігоян, була неподалік нашої, волинської, і ми постійно з ним віталися. Сергій дуже приязно спілкувався з моїми онуками Софійкою, Денисом та Сергійком, якого називав тезкою. Тому дуже боляче втратити саме його.
Коли міліція і "беркутівці" захопили Народний дім, весь Майдан кинувся на Європейську площу, в тому числі і ми. Жінок не пропускали, тому що водомети поливали людей так, що одяг замерзав на луб, а над головами свистіли кулі. Але ми прорвалися, і знов я побачила провокацію, хоч це й було вночі. Коли противника загнали всередину приміщення, туди вкинули димову шашку і подали команду, щоб вони склали зброю та виходили по одному. З вулиці знову ж таки радикально налаштовані молоді люди почали бити вікна, через що дим розвіявся, а противник залишив приміщення через запасний вихід разом із зброєю.
ххх
16 лютого на Майдані відбулося уже чергове віче, де "трійця", як ми її називали, закликала нас 18 лютого іти в Маріїнський парк і прориватися до Верховної Ради. Було передчуття неспокою, тому що, виходить, ми самі попередили, щоб нас чекали. Маріїнський парк був перегороджений наполовину, і нас там дійсно чекала жива загорожа із металевих щитів, за якими виблискували шоломи із закритими забралами і загрозливо лунали удари кийків по щитах.
Лідія КОЗУЛЯ,
майданівка.
НА ЗНІМКУ: автор цих рядків.
Фото з домашнього архіву.
(Далі буде).
Залишити коментар