Пам’ять / На спомин про маму

Наймиліша, найдорожча людина  на Землі — це Мама. Скільки здоров'я та сили вона віддає своїм дітям, скільки недоспаних ночей та тривог лягає на її плечі! У неї завжди серце болить і рветься за своєю  дитиною, а коли їх п'ятеро, то це відповідно  збільшується у 5 разів.

Нас у мами Ірини Василівни Мазурик (Карасюк) із Лапнів  було саме п'ятеро, і вона завжди говорила: "Мої п'ять пальчиків", а я найменша була у неї, яку ненька називала "Мізинчиком".

Прожила мама хоч і важке, але щасливе життя. Коли їй виповнилося  4 роки, а сестрі Ганні — 2, померла їх мама Параска. Батько Василь Іванович Карасюк, маючи двох дітей від першого шлюбу Дарію і Лукаша, одружився втретє, взявши за дружину рідну сестру Параски Федору, яка народила йому іще двох синів — Якова та Івана.

Звичайно, Федора не дуже хотіла іти на четверо дітей, але за Параскою дали в придане "грунт", який по правилах залишався у Василя, а в її сім'ї була ще одна дочка — Катерина, так що "грунту" всім не вистачало.

До речі, у 1929 році Катерина (сестра Параски та Федори) виїхала в Аргентину разом з Лукашем, сином Василя, де вони й одружилися та народили двійнят Петра і Марусю. Ніхто із них не повернувся на Батьківщину. Так що наш прадід Каленик, маючи три дочки, віддав їх усіх у одну сім'ю. Дві — за батька, а третю — за його сина.

Баба Федора любила нас, онуків, всіх однаково. І ми її теж, й довгі роки навіть не здогадувалися, що вона нам не рідна.

В 1940 році одразу після свята Петра і Павла батьки одружилися, і  "посипалися" дітки. В 1941, одразу після початку війни, народилася Віра. Люба з'явилася на світ у 1943 році, коли якраз бомбили та палили наші села. Доводилось мамі з немовлям та дворічною дитиною втікати в ліс на "Соловецькі хутори" від німців. Діти плакали, люди, які були поруч, сердилися, бо облава йшла слідом і чула той дитячий плач. Але вижили, врятувалися. Правда, коли повернулися в село, то вже ні будівель, ні господарства не було. Годований кабан, який був схований у ямі, задихнувся від диму у згорілій клуні.

Жили в льоху, який був викопаний  та забетонований ще за царизму під згорілою коморою (він слугує ще й дотепер) і є дуже холодний. Саме тоді Віра захворіла на тиф і ледве вижила.

Коли пройшов фронт, почали відбудовувати хату. Ліс витягали із болота, яким мостили дороги для танків та техніки, і клали у стіни.

Галя народилася в 1945 році одразу після закінчення війни, Сергій — у 1947-ому і я — в 1952 роках, коли було голодно і холодно, голо і босо. В перший клас ходила в кирзових чобітках, а старші діти — в постолах із полотняними торбинами через плече замість портфелів.

Перші сандалі мені купили у третьому класі. Одяг я доношувала після старших сестер. Мама перелицьовувала вицвілі пальта, і я в них ходила. Найбільш соромно було за заштопані петлі. Перше пальто з каракулевим коміром мені купили, коли я була в 10 класі і мала уже 17 років.

Всі ми, діти, тяжко працювали, допомагаючи батькам. Старші пасли чужу худобу ціле літо з року в рік, але коли чужа корова вступила в ямку і зламала лапу, не вистачило тих грошей, щоб розрахуватися за неї. Ранньою весною і пізньою осінню, коли земля вкривалася холодною памороззю, гріли босі ноги у випорожненнях корів.

Я ж, найменша, пасла чужі гуси ціле літо за два рублі і кошик грушок. Як мені вранці не хотілося спати, але мама будила, бо вже о 7-ій годині на вулиці гелготали  чужі гуси. А вечорами ми носили в'язками сіно та траву, щоб було чим перезимувати  своїй худобі та ще й бичкові, якого давали в "навантаження" з колгоспу, бо там худоба здихала голодною смертю. Дійні корови були попідв'язувані до балок, бо як ляжуть, то вже не піднімуться. Крім того, тато носив корми в колгоспну конюшню, де стояли наші коні, яких забрали "під колективізацію" і які ледве ноги переставляли.

В польську школу мама ходила лише дві зими, тому, що в безсніжну пору пасла худобу та доїла і приносила молоко з хутора в село. Бідончики були трохи легші за неї. Але  листи вона нам писала сама, правда  без заголовних літер та розділових знаків, але які вони були дорогі для нас!

Працювала в колгоспі: 12 років дояркою, 2 — телятницею і до пенсії — на різних польових роботах. Водила нас за собою і на льон, і на буряки, і на картоплю, і на кукурудзу, і на моркву, і на сіно. Мочили льон та коноплі в озері, а з першим льодком мама витягала їх із води і завжди мала порізані льодом ноги й стегна. Але коли вийшла на пенсію, то плакала, що її ланкова більше не кличе на роботу.

Не було такого, чого вона не вміла робити. Пряла, ткала рядна і рушники, половики і полотно, сама придумувала узори та способи ткання, вибілювала та визолювала полотно, шила одяг та вишивала для себе і на замовлення.  Шила пухові, ватні  та вовняні ковдри, готувала на весіллях, а по неділях, раз у тиждень, замішувала діжу та пекла житній хліб, закладала його на полицю під саму стелю, де він добряче висихав і використовувався економно. Пироги з пшоняної каші та маку, коржі із сушеною  чорницею, локшина та "мазурики" на Великдень, холодець у великих мисках, вареники з сиром, вишнею та чорницею — це "фірмові" страви нашої мами,  неповторний смак яких пам'ятають діти та онуки.

Коли почали виходити заміж дочки, та не всі вдало, від хвилювання та сліз у мами погіршився зір і побіліло волосся. Розлучилася з чоловіком одна донька, а друга заявила про такі ж наміри, мама зробила все, щоб не допустити цього. І недаремно. У минулому році вони відзначили "золоте" весілля, живуть гарно, спокійно, шанують одне одного, тішаться дітьми, онуками та правнуком. Зяті і досі вважають, що вона краща за нас і більше їх любила.

Була наша мама розумна, жартівлива, гарна, за словом у кишеню не лізла, знала, що сказати і коли сказати, мала високий зріст і гарну поставу. Онуків їй підкидали поодинці і "пачками", й усім вона давала раду.

Щастя мала в дітях, які виросли, всі здобули освіту, працювали  на відповідальних роботах.

З татом була завжди разом в купочці — чи то в гості, чи на гуляння, чи до роботи. Тато наш закінчив 4 класи польської школи, а це майже — як інститут, і все життя працював на хороших роботах, цілими ночами клацав на рахівниці, виводячи дебет, кредит та сальдо, допомагав нам розв'язувати задачі з математики. Він пережив маму лише на 5 років.

29 червня виповнюється 20 років, як наша мама пішла за межу життя, залишивши нам біль і смуток від непоправної втрати. Було їй всього 75 років. Коли ми всі з'їхалися напередодні того чорного дня до неї, обступили ліжко і почали плакати, мама яка уже тиждень не реагувала ні на що, відкрила очі, оглянула нас, підняла  руку догори, подивилася на свої розчепірені п'ять пальців (ніби кажучи, що всі її п'ять "пальчиків" з нею), посміхнулася і знову поринула в небуття. На другий день її не стало.

28 червня ми зберемося знову всі разом (дасть Бог, не востаннє) на місці вічного спочинку наших батьків, відправимо панахиду у церкві, в яку мама завжди ходила і в якій я досі очима шукаю найвищу жінку, сподіваючись в ній побачити мою маму, відвідаємо батьківську хату, де пройшло наше босоноге дитинство.

Тепер нас не лише п'ятеро, а ще є 15 онуків, 25 правнуків і 6 праправнуків та 26 зятів та невісток. Так що недаремно прожили наші батьки життя і тепер з небес пишаються нами та оберігають від біди й горя.

Нехай буде вічна пам'ять нашій  мамі і вічний спокій родині, яка уже пішла у Вічність, а тим, хто тут, всім нам та людям на Землі, нехай Бог дарує мир, спокій, щастя, здоров'я,  справжню незалежність і процвітання нашій неньці-Україні, яку наша сім'я так любить.

Лідія КОЗУЛЯ.

НА ЗНІМКАХ: 1 — вся сім’я; 2 — мама з правнуками; 3 — мама Ірина Василівна МАЗУРИК; 4 — в польській школі (мама у нижньому першому ряду праворуч).

Фото з сімейного архіву.