Пам’ять серця18 березня цього року Борису Петровичу Клімчуку виповнилося б 65 літ. Пишу “виповнилося б”, бо його вже півтора року немає в живих.
Півтора року... Ніби й небагато, а здається, що пройшла вічність. Бо без Нього на нашій грішній Землі, людям, які знали й шанували цю неординарну особистість, сумно, незатишно, некомфортно.
Здавалося б, чому? Адже, як стверджують деякі мудрагелі, незамінимих людей не буває. Виявляється, що буває. І Борис Петрович — яскравий приклад цього. Не бажаючи нікого принизити, скажу відверто: Клімчук на всі часи залишиться в нашій пам’яті найкращим очільником виконавчої влади Волині, одним з найталановитіших та найкреативніших політиків й державотворців України. Сподіваюся, що так думаю не тільки я.
Сьогодні можна було б багато говорити про Бориса Петровича, але я добре розумію: найщиріші слова нічого не змінять — Його серед нас немає і вже ніколи не буде.
Тому я вирішив піти іншим шляхом: “надати слово” самому Борису Клімчуку. Він його виголосив в одному з останніх інтерв’ю Волинському телебаченню у селі Залухові Ратнівського району 12 липня 2014 року під час проведення традиційного Дня села (на знімку ви бачите Бориса Петровича в колі його учасників).
Організатором свята постійно виступає тутешній уродженець, а нині — голова Апеляційного суду Волинської області Петро Тодосьович Філюк, якого Борис Петрович з вдячністю згадує у розмові із журналістом Ніною Долінчук.
Микола ВЕЛЬМА.
“Що стосується мене, грішного, то я радий, що сьогодні, на свято Петра й Павла, будучи Петровичем, доїхав накінець до Залухова. Тому що Петро Тодосьович запрошував мене в усі роки: то зайнятий, то поїздки, то відрядження.
Сьогодні я вільна людина, і з задоволенням приїхав. Взяв старшого зятя за водія і приїхав до людей оцих, до поліщуків. Ви питали, чи я поліщук? Поліщук. Воля-Любитівська моя рідна – це Полісся, центральне Полісся, а тут – класичне Полісся.
Ми їхали, і я розповідав Володі: «Дивися, – кажу, – ото кучугури, ото пісок, дюни, друмліни, ками, ози. Це назви отих гряд усіх. Вони мають свої назви. А то болото: то низове, там – верхове болото. Тут вільха, а там сосна».
Отаке воно – Полісся. Дуже контрасне, дуже різне. Але люди тут особливі, люди, які ще 50 років тому жили в курних хатах. Тут є ті, які пам'ятають про це. Люди, які важкою працею добували карбованець, рубель, як вони казали. Чи тепер гривню. Дуже важкою працею.
Тут завжди народжувалось багато дітей. Тут бракувало роботи, тут завжди люди ходили десь шукали роботу, але верталися додому. Тому в мене сьогодні в душі посмішка, і на обличчі – посмішка, мені добре серед цих людей. А чому ще добре?
Тому, що мені випало велике щастя – я від них не ховаю очей. Я дивлюся в очі, вітаюся, хтось мене упізнає – більшість впізнає, питають, як здоров'я, як ви, Борисе Петровичу? Мабуть, то найбільше щастя – бути багато-багато років при владі, приймати непрості рішення, різні рішення, що не всім й подобалися, але сьогодні в мене отакий стан. Статус волинянина.
Мені направду добре. Я вдячний залухівчанам, всім тим людям, їх бачите як багато. Петро Тодосьович посередині стоїть. Він генератор, організатор цієї справи.
Я уявляю, що в нього на душі робиться. Він зробив це в своєму рідному селі. Оце те, що залишиться. Історія. Новітня. Жива історія села. І в цих дітях, і в людях залишиться.
Кажуть – Україна починається з тебе. А якщо говорити про географію політичну – то Україна починається тут. Бо там далі трошки вже Білорусія, отут розпочинається Україна. І там далі – Україна від Бугу до Дінця, від хутора Михайлівського до Ялти. Але, на жаль, сьогодні вже не до Ялти.
То я молю Бога, щоб вона була до Донецька, до Луганська. Щоб все завершилося, щоб ми залікували ті рани. Їх довго доведеться лікувати, дуже довго. Навіть перемога у війській операції не заживить їх. Тому, що пролилася кров! І я знов повертаюся до 24 січня цього року, коли мені сказали: «Ти ідеш з посади – і крові не буде». І я пішов. Тому що жодна краплина людської крові не варта ніяких посад – ні губернаторських, ні президентських. Краплина крові має тільки Божу вартість.
Я дякую Господу сьогодні і ще раз повторюю: я вдячний людям Волині і завжди буду вдячний. За те, що мене терпіли і зараз терплять. Такого, як я є. Непростого, складного, який інколи тисне, інколи по-доброму збиткується. І над собою в тому числі. І ще раз повторюю: ми поліщуки, а це – особлива частина українського народу. Це люди мудрі, розумні, терплячі, люди хитрі, які вміють вчитися і вміють виживати.
Тому вітання всім волинянам, ну, і більшій їх частині – всім поліщукам. А хто ще не встиг записатися в сім'ю поліщуків, то після нащої передачі, будь ласка, приходьте і записуйтесь. Де можна записатися? У себе дома (сміється). З святом, гарного дня усім!
Спасибі вам, Ніно, спасибі Волинському телебаченню за можливість трошки побути з волинянами! Дякую”.
Ніна ДОЛІНЧУК.
Інтерв'ю з телефільму «Праотча сторона».
Залишити коментар