Пам’ять / Борис Клімчук — у спогадах земляків

2 вересня 2014 року Волинь облетіла несподівана і трагічна звістка: помер Борис Клімчук. Навіть людей із найближчого оточення, які десь щось чули і про хворобу, і про операцію, звістка шокувала. 

Багаторічний губернатор, двічі Надзвичайний і Повноважний посол України, неабиякий стратег і мудрий політик для людей поза очі став "царем Борисом". Та в жодному випадку не через те, що непохитно зайняв трон і користувався "царськими привілеями". Мабуть, просто масштабам його справ, його унікальній здатності знати все і про всіх, його непідробному інтересу до людських проблем будь-яка інша посада — була б задрібною.

А ще Борис Клімчук надзвичайно любив рідний край. Маючи можливості збудувати кар'єру і в Києві, і мабуть, навіть за кордоном, він однаково повертався додому — на Волинь. Тож у переддень річниці трагедії ми завітали на Ковельщину — до малої батьківщини Бориса Клімчука, аби розпитати односельчан, яким вони запам'ятали визначного земляка.

l

Народився Борис Клімчук на хуторі, що належав до села Волошок. Коли радянська влада взялася проводити колективізацію і розселяти хутори, частина родини Клімчуків перебралася до Волошок, а батько Бориса — Петро Іванович — вибрав Волю-Любитівську чи, як кажуть місцеві, — Вільку.

У Волошках і досі живуть родичі Бориса Петровича. Досі стоїть і хата, яку на початку 50-х привезли сюди із хутора: дерев'яна, як і більшість будинків в окрузі, — фарбована у два кольори.

"Хоч в селі він фактично не жив, та завжди приїжджав у Волошки. Тут похований і дід, і прадід. Борис зробив пам'ятники усій родині і дуже допоміг з впорядкуванням кладовища. Воно у нас велике, старе, було заросле деревами. Як почув, що ми збираємося навести лад, прислав бригаду, допоміг коштами. Він дуже шанував родину. Із чужими людьми завжди був уважним і небайдужим, а родина — то було святе", — розповідає троюрідна сестра Лідія Дмитрук.

Пригадує сім'ю Петра та Ольги Клімчуків як дуже дружну. Батько працював завскладом на підприємстві із автомобільних перевезень, а мама — вчителювала. Попри те, що сім'я не бідувала, Борис вже в старших класах шукав підробіток: не цуралися з хлопцями навіть розвантажувати вагони, ходили на станцію в Любитові.

l

Із Волошок до Вільки — кілька кілометрів. Сюди Клімчуки переїхали, коли син ще був маленьким. Більша частина села розкинулася по правий бік від ковельської траси, та Клімчуки обрали іншу сторону села і оселилися поблизу лісу.

"Усе своїми руками звели. Петро завжди казав, що з двох сосен зробили всеньку хату. Коли жили на хуторі люди, то берегли деревинку. Трудяги були, Петро геть все вмів робили: і столярку, і мулярку", — пригадує сусідка, яку Борис Петрович лагідно і, попри різницю у віці, на європейський манер — лише за ім'ям називав Галкою.

Батьки мали роботу, тож часто лишали сина сусідам. Улюбленою "нянькою" був дід Хома, який чудово грав на скрипці та мав про запас величезну кількість пісень. Хто зна, можливо саме з тої старенької дідусевої хати і з'явилася звичка наспівувати улюблені рядки…

"Коли тато був вдома, то завжди любив співати, жартувати. Коли їхали з ним у машині (його перша машина — це бежевий "Жигуль", яку тато дуже любив і лагідно називав "моя ласточка"), то дуже любив слухати Висоцького і підспівував. У тата не було ні музичного слуху, ні особливого голосу, але, як він сам завжди казав, — в нього душа співала. Робив це так смішно і театрально, що ми сміялись, а мама закривала вуха", — згадує Яна Лісіцина, донька.

Сусідка каже, що Борис ріс хлопцем "послушним", та швидше не через те, що характер був спокійний — енергії вистачало, та дисципліна в сім'ї була залізна. "Мати як накричить — то боявся, слухався. Вона їх тримала в дисципліні", — каже бабця Галя.

Попри можливості, Борис Клімчук не зводив батькам палаців в селі — так і жили в рідній дерев'яній хатині, зібраній "із двох сосен". Лише в останній роки зробили капітальний ремонт — оббили будинок деревиною і перебудували горище.

Зараз в будинку ніхто не живе, та він і близько не складає враження пустки. Сусіди розповіли такий епізод: якось Борис купив батькам трактора, то користувалося ним чи не все село. І навіть коли батьків не стало, техніка не застоювалася.

l

Коротким телефонним дзвінком сусідка домовилася із сестрою Бориса — Іриною, щоб впустити нас, показати фотографії. 

"Коли я була в 9 класі, він проходив практику в Любитівській середній школі, де я навчалась, — викладав географію. Знаючи, що він мене може викликати відповідати на уроці, вчила матеріал мало не напам'ять. Відповідати таки довелося, і я отримала четвірку. Прийшла додому і поскаржилася мамі, бо була впевнена, що знала урок на 5. Брат мене тоді заспокоїв і сказав, що чужому поставив би 5, а мені не міг, бо я його сестра. І вже лише в старшому віці я його зрозуміла: чужим могло щось і проститися, а до рідних — вимоги жорсткіші", — каже Ірина Абрамчук, сестра.

Не раз Борис ділився із сусідами жалкуванням: міг би дуже багат