Репортаж / З думкою про Україну

У вузькому колі  я їм просто  в очі говорив: для чого вони (чиновники зверху) налаштовують вас проти нас і навпаки? Це дуже простий принцип диявола: «Розділяй і владарюй», а ще просив, щоб вони не велися на таке, що повинні бути єдині. Як писав Тарас Шевченко:  «В єдності наша сила, Боже, нам єдність подай».

l

Дуже вражали концертні зустрічі в школах. Зокрема, в Красногорівці, місті, яке зазнало чи не найбільших обстрілів, з п’яти шкіл залишилася всього одна, бо більшість людей звідси виїхали. В цю школу, де навчаються діти, одного разу влучив ворожий снаряд, але, на щастя, обійшлося без жертв. Снаряд пошкодив зовнішній кут школи та фундамент.

Ще запам’яталися зустрічі з учнями с. Теплого Станично-Луганського району. Біля їхнього навчального закладу ми разом посадили калину, привезену з Волині. Пізніше  побували і на власні очі побачили, як вона успішно прижилася. Зустріч ця ще запам’ятається й тим, що не всі працівники школи захотіли з нами фотографуватися, бо боялися за свою безпеку. Ще запам’ятався маленький хлопчик, який під час виконання Гімну України встав з усіма дітьми, поклав руку на серце, але опустив голову, на відміну від інших, й сумно дивився додолу.

 Я запитав у вчительки в чому справа?  Вона відповіла, що його тато загинув, воювавши з «того» боку, тобто проти України. Чисто по-людськи мені стало шкода цього хлопчика, але ми усі зобов’язані допомогти цій дитині, не дивлячись ні на що, зробити все можливе, аби він не озлобився, а став справжнім громадянином України.

В цілому українську пісню люблять і знають на Сході. І не вірте, як хтось скаже, що там вже немає нічого українського. Це – неправда. Особливо в Луганській області по селах (не скажу, що панує), але живе український козацький дух.

 В станиці Луганській ми познайомилися з головою райдержадміністрації п. Юрієм. До речі, сам  він з Донецька – цей патріот, хоч і добре не розмовляє українською, проте чудова українська людина, котра робить багато добрих справ, аби Україна стала монолітною. Він організовує постійні поїздки для відпочинку дітей в Західній Україні. Розповідав нам, як спочатку батьки не хотіли, боялися, що з їхніми дітьми може щось трапитись зле. Проте по приїзду дітей побачили, які вони задоволені і мають бажання їхати ще і за допомогою мешканців Західної  України поліпшують знання рідної мови, знайомляться з українськими звичаями і  традиціями, міцнішають духовно, вивчаючи молитви. На запитання, скільки у вас ще є російських шкіл, то пан Юрій відповів, що жодної. Прошу мене правильно зрозуміти: я не проти вивчення інших мов, навпаки — чим більше людина їх знає, вона має кращі знання, стає більше освіченішою.

Однак, перебуваючи біля Новотроїцька в с. Степному (8 км від Донецька) місцеві мешканці сказали: «Ми не хочемо російської мови». Я запитав: «Чому?». Ось що вони відповіли: «Ця чума, «руській мір», а, значить, війна проникає туди, де панує російська мова, яка служить провідником. І під виглядом, що вони  нас захищають, вбивають і нас, і вас».

Щодо Новотроїцька, то там, на передовій, була зустріч з одним із бійців, в якого було день народження. Нас попросили, щоб ми поїхали і привітали його, що ми й зробили. Велика честь і хвала народній артистці України Світлані Мирводі, яка взяла з собою бандуру і гітару, і ми без всяких акустичних систем за відсутності електричної енергії дали концерт. 

Ще запам’яталося це місце тим, що ми вкотре зустрілися з капітаном ЗСУ, командиром підрозділу родом з Луганщини за позивним «Музикант», в якого трагедія в сім’ї.  Він – офіцер ЗСУ, а син  воює  по «той» бік. І дуже гірко дивитися, як він з сльозами на очах розмовляв по мобільному зі своїм сином, пропонуючи перейти на нашу сторону або просто зустрітися, а той йому відповідав, що не може, бо вже  на ньому – кров. Все це реалії непростого українського  життя. І оця глибока кровоточива рана, завдана російською дикою ордою, невідомо коли загоїться.

Тут же, в цьому підрозділі, під час концерту я звернув увагу на молоду тендітну медсестру, яка, слухаючи наші пісні, складала до сумки медикаменти. Я запитав у командира «Музиканта»: «Вона така тендітна, як же  витягне пораненого з поля бою?» На що той  відповів: «Це – не страшно. Головне, що під час стрільби в бою вона веде себе мужньо і не впадає у паніку. Це одна із вимог, а особливо – на передовій. Бо є випадки, коли  навіть кремезні хлопці в перших боях ведуть себе не зовсім так, як хотілося б. Але це всі розуміють, адже ми усі люди і не можемо гарантувати, як поведемося  в екстремальній  ситуації».

Далі були поїздки в інші місця нашого розбурханого Донбасу. Зокрема, запам’яталася поїздка з представницями ВО «Союз Українок» на чолі з головою Ориславою  Хомик,  в м. Маріуполі, де ми зустрілися з місцевими мешканцями цього великого промислового потужного міста, з населенням 500 тисяч чоловік. Зустріч була дуже теплою. І чим частіше буваєш в тих чи інших регіонах України, тим краще  пізнаєш людей та історію цього краю. Вони нам казали, що, коли  ви  думаєте, що ми – «москалі», то ви  помиляєтесь. Незважаючи на те, що ми тут зросійщені, зберегли прадавній етнос, знаємо хто ми і чиї ми діти. Зокрема, вони про себе сказали: «У нас, в Приазов’ї  багато греків і українців, так званих козаків-бродників, а етнос  зберігся тому, що їх врятувало море. Під час Голодомору вони рятувались рибою (тюлькою), яку виловлювали у морі.

l

Аналізуючи перші і останні поїздки в зону АТО на Схід, можна зробити наступні висновки. Початок війни: я бачив нашу розвалену армію і повертався додому у пригніченому стані, про що  соромлюсь  писати, бо  на душі був неспокій, хоч і поводив себе бадьоро, не подаючи вигляду, що мені недобре від побаченого. Переймався долею України, думав, що ще більше «москаль» схопить української землі. Одна надія була на Бога. Надія на Бога так і залишається, але з Його допомогою Україна оговталася і сьогодні у нас вже є боєздатна, загартована в боях армія. Щоби там скептики не казали, але вона вже не та, що  у 2014 році. На власні очі бачив нове озброєння, нову техніку, а особливо – вітчизняні автомобілі КРАЗи, на яких встановлені різновидності реактивної зброї з економічними двигунами. Один з найкращих у світі танк «Онлот», інша зброя, армія одягнена і нагодована. І це все додає оптимізму. 

Звісно, у своїй розповіді в повному обсязі я розкрити побачене і пережити зміг. Щоб усе описати, треба значно більше терпіння й часу, але, в кінці, не можу не розповісти про особливих людей, які  поруч з  нашими воїнами, ризикуючи власним життям, знаходяться постійно, є їх духовними наставниками, в яких замість автоматів – інша зброя. Це – велика віра у Господа, Його Слово. Духовна підтримка і молитви капеланів додають сили і надії. Серед мудрих наставників — в основному, священики УПЦ КП та Греко-католицької Церкви, а саме:

Проповідуючи Боже Слово, вони кажуть, що народи створені Творцем Господом Богом і що ніхто не має права їх  знищувати. Бо коли знищувати народ, то значить вести війну з Богом, але війну з Богом ще ніхто не виграв. Тому  й перемога буде за нами, за багатостраждальним українським народом, адже  Господь на нашій стороні, бо захищаємось ми на своїй землі. І якби там московський супостат не бісився, все одно добро переможе зло. Після темряви настане світло й після всіх випробувань повстане та розквітне наша наймиліша, найрідніша ненька-Україна. І зникне ненависть, а натомість запанують любов і мир.

Слава Україні! Героям слава!

Василь МАРЧУК, громадський діяч, член ради ГО «Майдан Гідності» м. Ковеля,  автор і виконавець, член Ліги українських письменників ім. Павла Чубинського, член волонтерського проекту «Вбережу Україну».

НА ЗНІМКАХ: під час перебування в зоні АТО в різні періоди; волонтерський підрозділ, серед якого  — Ігор ВЕРЧУК, Світлана МИРВОДА, Едуард СКОЛІНЧУК, Микола ГРИЦЮК та…

Фото з архіву 

Ігоря ВЕРЧУКА.

У вузькому колі  я їм просто  в очі говорив: для чого вони (чиновники зверху) налаштовують вас проти нас і навпаки? Це дуже простий принцип диявола: «Розділяй і владарюй», а ще просив, щоб вони не велися на таке, що повинні бути єдині. Як писав Тарас Шевченко:  «В єдності наша сила, Боже, нам єдність подай».

Дуже вражали концертні зустрічі в школах. Зокрема, в Красногорівці, місті, яке зазнало чи не найбільших обстрілів, з п’яти шкіл залишилася всього одна, бо більшість людей звідси виїхали. В цю школу, де навчаються діти, одного разу влучив ворожий снаряд, але, на щастя, обійшлося без жертв. Снаряд пошкодив зовнішній кут школи та фундамент.

Ще запам’яталися зустрічі з учнями с. Теплого Станично-Луганського району. Біля їхнього навчального закладу ми разом посадили калину, привезену з Волині. Пізніше  побували і на власні очі побачили, як вона успішно прижилася. Зустріч ця ще запам’ятається й тим, що не всі працівники школи захотіли з нами фотографуватися, бо боялися за свою безпеку. Ще запам’ятався маленький хлопчик, який під час виконання Гімну України встав з усіма дітьми, поклав руку на серце, але опустив голову, на відміну від інших, й сумно дивився додолу.

 Я запитав у вчительки в чому справа?  Вона відповіла, що його тато загинув, воювавши з «того» боку, тобто проти України. Чисто по-людськи мені стало шкода цього хлопчика, але ми усі зобов’язані допомогти цій дитині, не дивлячись ні на що, зробити все можливе, аби він не озлобився, а став справжнім громадянином України.

В цілому українську пісню люблять і знають на Сході. І не вірте, як хтось скаже, що там вже немає нічого українського. Це – неправда. Особливо в Луганській області по селах (не скажу, що панує), але живе український козацький дух.

 В станиці Луганській ми познайомилися з головою райдержадміністрації п. Юрієм. До речі, сам  він з Донецька – цей патріот, хоч і добре не розмовляє українською, проте чудова українська людина, котра робить багато добрих справ, аби Україна стала монолітною. Він організовує постійні поїздки для відпочинку дітей в Західній Україні. Розповідав нам, як спочатку батьки не хотіли, боялися, що з їхніми дітьми може щось трапитись зле. Проте по приїзду дітей побачили, які вони задоволені і мають бажання їхати ще і за допомогою мешканців Західної  України поліпшують знання рідної мови, знайомляться з українськими звичаями і  традиціями, міцнішають духовно, вивчаючи молитви. На запитання, скільки у вас ще є російських шкіл, то пан Юрій відповів, що жодної. Прошу мене правильно зрозуміти: я не проти вивчення інших мов, навпаки — чим більше людина їх знає, вона має кращі знання, стає більше освіченішою.

Однак, перебуваючи біля Новотроїцька в с. Степному (8 км від Донецька) місцеві мешканці сказали: «Ми не хочемо російської мови». Я запитав: «Чому?». Ось що вони відповіли: «Ця чума, «руській мір», а, значить, війна проникає туди, де панує російська мова, яка служить провідником. І під виглядом, що вони  нас захищають, вбивають і нас, і вас».

Щодо Новотроїцька, то там, на передовій, була зустріч з одним із бійців, в якого було день народження. Нас попросили, щоб ми поїхали і привітали його, що ми й зробили. Велика честь і хвала народній артистці України Світлані Мирводі, яка взяла з собою бандуру і гітару, і ми без всяких акустичних систем за відсутності електричної енергії дали концерт. 

Ще запам’яталося це місце тим, що ми вкотре зустрілися з капітаном ЗСУ, командиром підрозділу родом з Луганщини за позивним «Музикант», в якого трагедія в сім’ї.  Він – офіцер ЗСУ, а син  воює  по «той» бік. І дуже гірко дивитися, як він з сльозами на очах розмовляв по мобільному зі своїм сином, пропонуючи перейти на нашу сторону або просто зустрітися, а той йому відповідав, що не може, бо вже  на ньому – кров. Все це реалії непростого українського  життя. І оця глибока кровоточива рана, завдана російськ

ою дикою ордою, невідомо коли загоїться.

Тут же, в цьому підрозділі, під час концерту я звернув увагу на молоду тендітну медсестру, яка, слухаючи наші пісні, складала до сумки медикаменти. Я запитав у командира «Музиканта»: «Вона така тендітна, як же  витягне пораненого з поля бою?» На що той  відповів: «Це – не страшно. Головне, що під час стрільби в бою вона веде себе мужньо і не впадає у паніку. Це одна із вимог, а особливо – на передовій. Бо є випадки, коли  навіть кремезні хлопці в перших боях ведуть себе не зовсім так, як хотілося б. Але це всі розуміють, адже ми усі люди і не можемо гарантувати, як поведемося  в екстремальній  ситуації».

Далі були поїздки в інші місця нашого розбурханого Донбасу. Зокрема, запам’яталася поїздка з представницями ВО «Союз Українок» на чолі з головою Ориславою  Хомик,  в м. Маріуполі, де ми зустрілися з місцевими мешканцями цього великого промислового потужного міста, з населенням 500 тисяч чоловік. Зустріч була дуже теплою. І чим частіше буваєш в тих чи інших регіонах України, тим краще  пізнаєш людей та історію цього краю. Вони нам казали, що, коли  ви  думаєте, що ми – «москалі», то ви  помиляєтесь. Незважаючи на те, що ми тут зросійщені, зберегли прадавній етнос, знаємо хто ми і чиї ми діти. Зокрема, вони про себе сказали: «У нас, в Приазов’ї  багато греків і українців, так званих козаків-бродників, а етнос  зберігся тому, що їх врятувало море. Під час Голодомору вони рятувались рибою (тюлькою), яку виловлювали у морі.