Ще й досі щем у серці...24 листопада Україна вшанує пам’ять жертв голодоморів, віддасть данину уваги й пам’яті тим, хто став їх жертвами.
Про 1932–1933-ті роки молоде покоління дізнається, переважно, із книжок, документальних фільмів або ж телепередач. Але про те, що пережив український народ в ті часи, достеменно можуть розповісти лише очевидці “пекельних” подій, яких, на превеликий жаль, залишилось не так і багато.
Довелось побачити, відчути на собі усі жахіття, тяжкі муки масового, навмисно зорганізованого радянською владою геноциду і ковельчанці Поліні Михнюк. Бог наділив її довгим віком, хоча хвороба, яку отримала ще в дитячі роки, не дає про себе забути.
Народилась вона 25 жовтня 1920 року в селі Матвіївці, що на Київщині (нині – Черкаська область). Була найстаршою в багатодітній сім’ї.
“До війни село в нас було велике, 1200 дворів, – згадує тепер Поліна Миколаївна. – Та почалась колективізація. Голод настав. Всі харчі від нас почали забирати. А що ж було їсти? Ми тоді хліб, зерно у ями ховали. Їх викопували неглибокі, соломою встеляли. Але, переважно, все псувалось. Те зерно, що не погнило, перетирали й щось варили з нього”.
Ходили по лісах, рвали липове листя. Потім висушували його, товкли в ступах і пекли “лєпьошкі” (з листяного кро
хмалю).
«Всі пухли тоді від голоду. Наші батько і мати лежачими були, сили не мали встати. А в мене аж рани на ногах поставали, то після цього два роки терпіла болі, ходити важко було. Ще й зараз три рани на лівій нозі є, руки теж болять, – із сльозами на очах говорить бабуся, голос якої тремтить. – 11 років мені було, коли брат Іван помер від голоду. Три дні лежав (плаче-авт.), аж доки не прийшла його черга, щоб підводою забрати. На віз всіх складали, як дрова».
“А через три дні померла моя сестричка, якій лишень півтора року виповнилось – моя Сашка. “Дай папи”, – перед смертю просила малесенька, – знову не стримується від сліз Поліна Миколаївна. – Сашунька померла вночі, а сусіди за цю злощасну ніч аж трьох своїх кровинок оплакували.
Батьки наші – без свідомості, нікому було покійничку ховати. Сусід діток на возик положив, а я сестричку – в мішок, і подались на кладовище. І досі могилки її не знаю.
Отак я поховала своїх братика і сестричку весною 1933-го.
А, пам’ятаю, приїхали якось по одного чоловіка вже підводою забирати, а той їм: “Я ще ж живий”. Ті у відповідь: “Поки довезем – помреш”.
“Як почали на Вкраїні жорна терти, можна було з сміху вмерти”, “В 33-ому году будуть їсти паляниці на меду, але не буде кому...”. Це так із нас в самій Москві насміхались в той час, коли зморений і виснажений український народ на селі пух і помирав від голоду, – розповідає далі Поліна Михнюк. – Та згодом потрохи, слава Богу, життя почало налагоджуватись. Батько з матір’ю пішли в колгосп, на шматок хліба було вже. А нас із братом дядько покликав до себе в Казахстан на цілину, де був агрономом. Вислав нам грошей на дорог
у – і ми поїхали.
Отам молодість моя пройшла. На цілині! Добре жилося, нарешті. Працювала в радгоспі. Нам і продукти, і до продуктів видавали.
На цілині вдруге вийшла заміж. Чоловік, до речі, з Ковеля сюди приїхав. Справили весілля. Та яке там весілля?! Ото сусідка принесла сухарів, бражки – так й відгуляли”, – пригадує події з далекого минулого сивочола жінка, якій довелось побачити на життєвому шляху, як-то кажуть, всього: і доброго, і поганого.
На початку 1962 року молода сім’я переїхала до Ковеля, де мешкали батьки чоловіка. Маленькій донечці Вірі тоді було два з половиною роки, Зіна – була старшою.
...Усе життя промайнуло, пролетіло, як один день. Навіть не думала, не гадала Поліна Миколаївна, що напише в своїй книзі життя аж 92 сторінки. Та це й не дивно, бо походить вона з роду довгожителів. Вона – ветеран Великої Вітчизняної війни, удостоєна багатьох нагород та відзнак, ними пишається і гордиться.
Нині мешкає разом із дочкою Вірою, онуком Артемом та правнуком В’ячеславом. Часто розказує їм про те, що ще й досі у серці щемить...
Хоча здоров’я підводить, але жінка не падає духом. Не дивлячись на свій вік, бабуся вправно володіє голкою, вишиваючи рушники, картини, серветки, а щоб правнуку взимку не холодно було – шкарпетки йому зв’язала.
Орнаменти вишивок різні, так само, як і кольорова гама. Хрестик за хрестиком – і знову нове полотно. Вишиваючи, Поліна Миколаївна знаходить душевний спокій і рівновагу, це додає їй віри в завтрашній день. Зокрема, портрет Тараса Шевченка із “Заповітом” знайшов своє місце в Канаді, рушники купували і з Італії. Але, переважно, жінка творить для себе, інколи – в дарунок, на згадку. Цю сімейну реліквію Поліна Михнюк передасть своїм дітям та онукам, а ті, в свою чергу, свято її берегтимуть.
А ще бабуся цікавиться місцевою періодикою, уважно перечитує міськрайонку, щоб бути в курсі усіх подій. Охоче читає художню літературу, полюбляє співати (особливо українські народні пісні), знає безліч приповідок.
Як-то кажуть, доки людина чимось цікавиться, доти вона і повноцінно живе, радіє життю. Було б лишень здоров’я, тоді й все інше буде!
Оксана БІРУК.
НА ЗНІМКАХ: вгорі праворуч – Поліна МИХНЮК разом із наймолодшим братом Миколкою; в центрі – молода трактористка на цілині; в центрі ліворуч – жінка в теперішній час.
Фото із сімейного архіву і
Мирослава ДАНИЛЮКА.
Залишити коментар