Тернистими життєвими шляхамиКожен з нас, мабуть, замислювався над питанням: "Чому одного доля балує, а іншого зовсім не голубить?". Так вже якось склалось, що дехто радіє кожному дню, а хтось просто, так би мовити, існує, чекаючи нових, не дуже приємних "сюрпризів" в недалекому майбутньому.
Але ми не в силі багато чого змінити. Бо все, що дається нам в цьому житті, дається самим Всевишнім. Та часто, жаліючись на своє життя-буття, люди не задумуються, що Бог посилає нам стільки, скільки ми можемо пережити…
Чесно і щиросердно несе свій хрест по життю й Ганна Бойчук , хоч інколи і нарікає на долю, яка ще з самого малечку "не злюбила її". Але, коли згадує щось хороше і приємне, на серці відразу стає легше.
Народилася вона у селі Волі в 1928 році. Березневої пори багатодітна сім'я поповнилась ще однією донькою. Але дитинству її не судилось бути безтурботним та щасливим…
В ранньому віці залишилась без матері, бо та померла при пологах. "Ми при бабці годувалися. Хоч і 95 літ мала, але мусила справлятися з нами", – згадує нині із невимовним сумом і душевним пекучим болем Ганна Антонівна, голос у якої тремтить.
Батько знайшов собі жінку. Згодом в хаті з'явилася інша, у якої було четверо своїх дітей. "Мачуха Текля "всиновила" нас. Хороша вона людина була. Нас і заміж повидавала, бо батько незадовго помер. Та й на першу не жаліюсь", – розповідає далі жінка.
В 22 роки Ганна вийшла заміж. Дівчина працювала комірником в колгоспі, там і запримітили її батьки майбутнього чоловіка. Скромна, роботяща – чим погана обраниця для сина?
"Хороший в мене чоловік був, мій Петро ( на жаль, жінка ось уже 19 років, як вдова). Ніколи з ним ми не сварилися. Скрізь разом йшли по життю, все разом робили. Цінували один одного, – із теплом та ніжністю розповідає Ганна Антонівна. – Бувало він поле оре, то я коней воджу. Йому тоді і легше, і веселіше".
В мирі і злагоді виростили трьох дітей. Тепер бабуся і прабабуся тішиться онуками, правнуками. Особливо радує її правнук Олексій, який і словом розрадить, і з хатньою роботою, і з господарством допоможе. "Така вже славна дитина: навчається добре (ходить у 8-ий клас), в церкві прислужує", – з гордість говорить про нього.
Ганна Бойчук має 43 роки трудового стажу. Ланковою була й на інших роботах працювала. Одним словом, не цуралася нічого. За працелюбність її поважали та цінували в колективі й поза ним.
Пригадує Ганна Антонівна і роки, обпалені війною: "Я війну пережила, навіть до школи мало ходила. По лісах ховались, по клунях – недоїдали, недосипали. Не дай, Боже, тепер таке всім пережити знову! Зараз хоч життя добре: є в що одягнутися, є в що взутися. А дівоцтво моє в постолах пройшло", – розповідає бабуся.
"Ходили ми, як дівувала я, на вечорниці. Співали пісень, жартували. Дівчата полотна ткали, пряли, а хлопці їх розважали. Хоч і важко було, але вміли веселитись. А тепер молодь не так живе, дехто не знає, чим зайнятись, – розмірковує жінка. – Та я не часто на вечорниці ходила, бо в мачухи менші діти були, тому мусила за ними дивитись".
Нині мешкає Ганна Антонівна сама. Навідують її дочка Валентина з Ковеля, онука Люда, сусідка Надя з чоловіком, братова жінка. Всім завжди рада бабуся.
"З господарства майже нічого не тримаю. Ото городину біля хати вирощую – та й усе. А на більше в мене здоров'я не вистачає. Сусід приїде, город зоре, дров привезе, так й допомагають мені", – описує в деталях своє життя-буття.
Рідна її сестра живе в Тойкуті, інша – в цьому ж селі, але в гості часто не приходять, бо дуже хворіють. Із зведеними братом і сестрою, що живуть в Херсоні, жінка листується.
"Онука Люда з Ковеля кота мені привезла, щоб веселіше було в хаті", – тішиться ним і пригортає до себе білу пухнасту тваринку бабця. – Ото затопимо піч, та й сидимо під грубкою".
Щоб не забути все те, що довелось пережити, жінка час від часу переглядає старі фотосвітлини, зупиняється на окремих, де зображений її покійний чоловік, і ще раз наголошує: " Ох і добрий був у мене!".
Він після війни на залізниці працював, удостоєний багатьох нагород. Фотографії жінка трепетно оберігає в окремій шухлядці, показує тим, хто заходить до неї, розказує про кожну, як про окрему історію.
Прожито, пережито немало. Є чим гордитися, є чому радіти і є для кого жити. А це – основне.
Оксана БІРУК.
НА ЗНІМКУ: Ганна БОЙЧУК.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.
Залишити коментар