Крізь пекло афганської війниСкільки смертей і каліцтв принесла афганська війна, "запнувши" чорною хустиною багатьох українських матерів і вдів! У війни – холодні очі, у війни – свій рахунок, своя безжальна арифметика, і …неприхований смуток на обличчі у тих, хто залишився серед живих.
З цією жорстокою "арифметикою" зіткнувся і наш земляк, родом з Білина, Валерій Потапчук. І хоч минуло з тих пір немало літ, життя внесло свої корективи, Валерій Якович залишився таким же мужнім і відважним, як і тоді, у далекі 80-ті. Скромний і ввічливий, простий у спілкуванні. Його не змінили ні посади, ні високі нагороди. Нині обіймає посаду заступника голови райдержадміністрації-начальника управління агропромислового розвитку РДА.
Про те, що Валерій Якович – колишній воїн-інтернаціоналіст, дізналися випадково, адже він ніколи не афішував, що пережив жахіття кровопролитної війни в Афганістані.
І хоч кожен рік віддаляє нас від пекельних боїв, як тоді казали, "за річкою», з наближенням особливої дати – 15 лютого, що вписана в історію як день виведення радянських військ з Афганістану, й досі щемить серце за полеглих на чужій землі, на чужій війні. Стискається воно від болю, коли зустрічаєш колишніх "афганців", в яких скалічена душа, розбиті горнилом війни надії і сподівання.
…Попередньо домовилися про зустріч із Валерієм Яковичем. Коли прийшли, він уважно переглядав старі фотографії. На них – бойові товариші, з якими проходив військову службу в Афганістані.
– Відгомін пекельних боїв, Афганістан з пам'яті не зітруться ніколи, – з неприхованим смутком розпочав він.
– Як же потрапили туди? Невже не було іншого виходу? – запитуємо.
– Тоді все було по-іншому. Нас виховували у дусі патріотизму. Накази ніхто не обговорював. Тоді з готовністю йшли на війну, адже керувались принципом: " Раз Батьківщина наказала, –значить треба!»
– Відомо, що з Афганістану поверталися далеко не усі. Невже не відчували страху, адже були ще зовсім молодим?
– Боятися було ніколи, адже слід було виконувати свій інтернаціональний обов'язок.
– Розкажіть про своє життя до того, як потрапили в Афганістан.
– Народився у звичайній сільській родині в 1963 році. Батько Яків Корнилович пройшов фронтовими дорогами від Берліна до Пекіна, нагороджений орденами Великої Вітчизняної війни, Червоної зірки та іншими бойовими нагородами. Мама Софія Зіновіївна, ветеран праці, все життя трудилась у колгоспі. У нашій сім'ї виховувалось троє дітей.
Закінчив Білинську середню школу. Після школи вступав у Луцький педагогічний інститут. На жаль, стати студентом тоді не вдалося ні з першої, ні з другої спроб. Не пройшов "по конкурсу" – не вистачило всього одного бала.
Став навчатися у Ковельській технічній школі ДТСААФ (тоді – ШТП), де опановував спеціальність механіка-водія. Отримав направлення на подальше навчання в Любомль. Вже й речі перевіз. Звернувся за відповідною довідкою у військкомат, але натомість отримав повістку в армію. До лав Радянської Армії був призваний 23 березня 1982 року.
З Білина разом із Валерієм призивалися ще двоє хлопців. Серед призовників було багато знайомих облич. З багатьма із них навчався у ДТСААФі. З обласного військкомату їх направили у військову частину Володимира-Волинського.
На побачення із сином приїхали матір із хрещеною. Якою ж для жінок було несподіванкою, коли почули від старенького чоловіка, з яким зіткнулись біля військової частини, приголомшливу новину: "Синки, вас всіх відправлять в Афганістан".
– Ні, матусю, не слухайте. Я знаю, що піду служити до НДР (Східної Німеччини – авт.), бо чув, як читали наказ, – запевняв Валерій матір, опустивши голову, бо добре знав, що незнайомець казав правду. 
Син не хотів бачити материні сльози, тому був змушений сказати неправду.
…На вокзалі чекав потяг. Наші земляки, серед яких – Василь Козуля, Володимир Літвінчук, Василь Дубіна, Микола Габрилевич, Олександр Москалюк зайняли місця у вагоні. Місць для всіх не вистачало. Спали на підлозі та на полицях для багажу.
Сім діб добирались до Термезу – міста на півдні Узбекистану, що на кордоні з Афганістаном. Дісталися до навчального центру, що знаходився тут. З Ковельського району сюди потрапило 14 чоловік. Три місяці проходили курси молодого бійця, здавали марш-кидок до річки Аму-Дар'ї, що на півдні межує з Афганістаном. Це було небезпечно, адже ні вдень, ні вночі не стихали постріли, кругом була небезпека.
Після трьох місяців служби молоді радянські воїни прилетіли у місто Кундуз, а через добу здійснили вертолітну посадку в провінції Баглам у місті Пулі-Хумрі.
– Пам'ятається, як нам пропонували зайняти місце завідуючих продовольчим складом. Та бажаючих не виявилось, адже кожен прийшов виконувати свій інтернаціональний обов'язок, – згадує Валерій Потапчук.
– Служили ми в 395-му мотострілецькому полку. Фактично одразу отримали з Радянського Союзу 8 нових броньованих тягачів. Один з них дістався і мені. Номер мого тягача був 9999. А ще впродовж служби супроводжувала тринадцятка, але, як це не дивно, магічне число стало для мене щасливим.
Буквально через місяць радянські військові побачили афганську війну на власні очі, беручи участь у серйозних військових операціях.
...У лютому 1983 року командування провело у Мармольській ущелині військову операцію зі звільнення радянських цивільних спеціалістів, яких було раніше захоплено душманами у передмісті Мазарі-Шаріф.
В ущелині бойовиками було обладнано потужну систему довготривалих фортифікаційних та вогневих споруд, які надійно захищали великі печерні сховища зі зброєю та боєприпасами.
– Душманам вдалося оточити нас з усіх сторін, – продовжує розповідати Валерій Якович. – Через різке зниження температури солдати повідморожували кінцівки рук та ніг. Ми наражалися на небезпеку. Були живими мішенями. На нас чатували душмани, які здійснювали обстріл з крупнокаліберних кулеметів.
Життя радянських військовослужбовців залежало від правильних дій коректувальника, який передавав по рації, куди потрібно стріляти. Пересуватись в горах було непросто, а ще труднощів додавало те, що, на відміну від душманів, мали на собі важкі бронежилети, боєкомплекти.
Та завдяки зібраності і бойовій готовності наших військових ущелину Мармоль вдалося відбити.
Валерію Потапчуку доручили важливе військове завдання. Вночі двома тягачами без охорони з кількома відчайдушними сміливцями забирали поранених, яких слід було негайно госпіталізувати.
За відвагу і героїзм, виявлені у Мармольській операції, Валерій Потапчук отримав медаль "За відвагу". Високу відзнаку йому вручив начальник штабу полку майор Ботуз.
Доля готує для кожного з нас багато несподіваних зустрічей. Так склалось, що у 1984 році бойові стежки в Афганістані звели рядового Валерія Потапчука із старшим лейтенантом Володимиром Матвєєвим.
Тепер вже із посмішкою Валерій Якович пригадує першу зустріч із земляком, адже тоді ще не знав, що старший за званням стане для нього і другом, і братом.
Володимир Матвєєв при першій зустрічі командним тоном сказав: "Встати, товаришу боєць. Чому не віддаєте честь командиру батареї?".
Рядовий Потапчук подумав: хто ж такий цей чоловік? Але після розмови з'ясували, що родом обоє з Волині. Валерій Якович – з Білина, а Володимир Францевич – з Любомля.
Відтоді вони стали нерозлий вода. Бережуть міцну чоловічу дружбу й дотепер (нині Володимир Францевич мешкає у Ковелі, є депутатом міської ради).
Нарешті – довгоочікувана демобілізація. Це був 1984 рік. Однак не одразу Валерій повернувся додому, адже разом із іншими радянськими військовослужбовцями був залучений до ще однієї армійської операції.
Піхота рухалася до ущелини Пандшер. Попереду їхав БТР, в якому знаходився Володимир Матвєєв. Дві кулі поранили ноги старшому лейтенанту, який давав рішучу відсіч афганським бойовикам. Вони підбили у колоні першу і останню машини. Колона зайнялася полум'ям. Став горіти бензовоз. Валерій швидко зорієнтувався і від'їхав на безпечну відстань. Дякувати Богу, залишився живим. В цьому кровопролитному протистоянні полягло чимало радянських солдатів.
– Тоді душмани викрили наш "секрет", – з гіркотою згадує воїн-інтернаціоналіст. – Молодий боєць, який охороняв військовий об'єкт, заснув на посту. Наслідком стало криваве видовище – перерізали всіх, хто знаходився там. Ще й свій прапор встановили.
Так минули 2 роки, 5 місяців і 9 днів військової служби рядового Валерія Потапчука. Він не гнався за нагородами, не чекав вдячності і похвали.
Нагороди знайшли його самі. За мужність і героїзм Валерій Якович, окрім медалі "За відвагу", нагороджений медаллю "Від дружнього афганського народу", Грамотою Верховної Ради Радянського Союзу, підписаною Михайлом Горбачовим.
На жаль, з афганської війни не повернулись додому мужні і сміливі воїни-інтернаціоналісти Володимир Хилюк, Володимир Жук. Петро Наконечний підірвався на міні, але, дякувати Богу, повернувся живим. Проходив службу в Афганістані Іван Грабенюк. Трагічно загинув уже після того, як повернувся з війни, Анатолій Дятел. Вічна пам'ять – полеглим, шана – живим!
В серпні 1984 року Валерій
Потапчук повернувся в рідний Білин. Солдата тепло зустрічала уся родина, організувала застілля. Відпочивав відважний боєць недовго – всього місяць. Влаштувався на роботу у колгосп "Більшовик" обліковцем. Не полишав мрії стати вчителем історії, але знову ж таки не вистачило балів для вступу до вузу.
Та він не засмучувався, з оптимізмом дивився у майбутнє. Колишніх "афганців" запрошували на зустрічі із підростаючим поколінням. Невдовзі Валерій Потапчук склав іспити в сільськогосподарський інститут у Дублянах, де вчився на економічному факультеті.
Одружився. Дружина Людмила віддано чекала свого студента вдома. В 1988 році у молодого подружжя народилася двійня – син Олександр та донька Наталія – гордість і втіха батьків.
Валерій Якович виявився не тільки сумлінним студентом, але й люблячим і турботливим чоловіком та батьком. В інституті його обрали головою комсомольського бюро економічного факультету, а в дипломі були майже усі п'ятірки. Їздив здобувати досвід у Польщу та Чехію.
Після закінчення вузу став працювати головним бухгалтером у колишньому колгоспі "Більшовик" (нині – СТзОВ "Білинське"). Два роки тому був призначений на посаду заступника голови райдержадміністрації-начальника управління агропромислового розвитку райдержадміністрації.
Ось так склалося життя у нашого земляка Валерія Потапчука.
Свою статтю хочу завершити словами Валерія Потапчука:
"Усі випробування, які дає нам Господь, ми в силах пережити. Головне – залишатися людиною".
Такі життєва мудрість, порядність, чесність не могли не надихнути написати мене про людину, яка заслуговує, щоб своїх героїв люди знали в обличчя.
Світлана ТРОЦЮК.
НА ЗНІМКАХ: Валерій ПОТАПЧУК; із військовими побратимами під час служби в Афганістані; з нинішніми колегами.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА
і з домашнього архіву.
Залишити коментар