В чомусь ти губиш, а в чомусь — знаходиш...Іноді трапляється так, що люди зустрічаються, закохуються, одружуються, народжують дітей, але, зрозумівши, що не зійшлись характерами, розлучаються назавжди.
Однак штамп у паспорті, який свідчить про те, що ви розлучені, не завжди звільняє від батьківської відповідальності. Дехто будує сім'ю без зайвих формальностей. У минулі часи громадянський шлюб був не дуже популярний, але тим не менше, що б не казали, таке явище зустрічалось не тільки у великих містах, а й у невеликих селах.
Життя вносить свої корективи: колишні чоловік і дружина «розбігаються», незалежно від того, чи є той штамп в документі, чи ні. Не можуть пробачити один одному старі образи, що створюють між ними бар'єр непорозумінь. А страждають від цього їхні ж діти.
Розповім вам одну історію, яка розпочалась майже 30 років тому, але має продовження у наші дні.
Багато хто з читачів мав нагоду прочитати невигадану історію під заголовком "Таємниця її народження", надруковану у "Вістях Ковельщини" 28 січня 2010 року.
Повернутися до раніше написаного мене спонукала і надихнула випадкова зустріч із Богданою (головною героїнею матеріалу "Таємниця її народження"), котра оповіла продовження цієї заплутаної історії, яка, здавалося б, зайшла у глухий кут. Однак обставини склались інакше.
Зауважу, що імена героїв з етичних міркувань змінені.
Богдану виховали прийомні батьки Федір і Марія. Слово "прийомні" досить відносне, адже тато і мама для дівчини – найрідніші, найкращі в світі.
З самого дитинства батьки оточували доньку увагою і турботою. А про те, як любили свою найдорожчу крихітку, віддавали все до останнього, годі й говорити!
Богдана росла у душевній, родинній атмосфері. Батьки дбали про те, щоб дитина була не гіршою за інших: творчо розвивалася, відвідуючи різноманітні гуртки, танці, приватні уроки музики, а після закінчення школи здобула вищу освіту.
Чим дорослішою ставала дівчина, тим більше усвідомлювала, що мети можна досягти лиш тоді, коли не нарікаєш на труднощі, не лінуєшся працювати над собою, прагнеш робити добро.
Від матусі Марії перейняла найбільший дар – мудрість і терпіння, які стали дороговказом у її житті. Ненька завжди вчила Богданку таким життєвим істинам і, не втомлюючись, говорила: "Доню, мудрим і терплячим може стати лиш той, хто дотримується Божих заповідей, хто не чекає манни небесної, а рішуче йде і падає, підводиться і крокує вперед".
Богдана помилялась, "обпікалась", в чомусь губила, а в чомусь знаходила, але таки вистояла. Зуміла збудувати своє життя так, аби бути щасливою.
Молода жінка знайшла собі вірного друга на усе життя, працює на престижній роботі, пише вірші, займається улюбленою справою – співом, життя без якого не уявляє.
Зараз їй майже 30. Ще молода людина, але має за плечима чималий життєвий досвід.
Підлітком ( було лише 14) Богдана довідалась про те, що новонародженою від неї відмовилась мати. Було прикро і боляче, адже в такому віці усе сприймається в іншому світлі. Тоді дівчина не зовсім оцінила вчинок людей, що стали для неї рідними.
Непорозуміння, сльози, розчарування… Та найбільш болісно сприймалось те, що зовсім крихітною від неї відмовилась жінка, яка носила її під серцем, народила і залишила напризволяще.
Якби не названі батьки, Богданку чекали б інтернатні заклади, порушена психіка, відчуття того, що ти нікому не потрібний. Про що думала біологічна матір? Про диво? Про те, що ніхто не довідається? А як не боліло материнське серце?
Виховання мудрих і люблячих людей взяло гору. Таки правду кажуть: "Не та мати, що народила, а та, що виховала". Марія Олександрівна, названа мама, молила Бога, аби послав терпіння. Донька стала знову горнутися, ділитися з матусею своїми радощами і тривогами.
Богдана по-іншому поглянула на ситуацію. Поруч – люблячі батьки, які заслуговують вдячності, котрі є взірцем високої моралі, чистоти, колосальної сили духу і доброти. Вони для Богдани – найдорожчі.
По-своєму їй стало шкода і біологічну матір, адже цілком ймовірно, що вона живе із тяжким гріхом усе життя.
Богдані розповіли, що Галина Петрівна – добра людина, її поважають. Та й подякувати їй можна. Вона дала життя ще одній людині, не позбулася дитини.
Єдине, що стало хвилювати Богдану, то це те, хто її батько? Та відповіді не отримала ні від матері, яка так і не визнала доньку, ні від сестри, з якою мріяла поріднитись.
Якось з ініціативи Богдани рідні сестри по матері зустрілись. Обидві живуть в одному місті, мало не щодня ходять однією і тією ж дорогою: хто на роботу, хто в інших справах.
Богдана дуже зраділа, що у неї з'явилась рідна людина. Нарешті, думала, буде не одна.
Та знайдена молодша сестра чи то через несподіванку, чи то через те, що чесне ім'я її матері стояло під загрозою, не особливо хилиться до Богдани.
Однак старша за неї на кілька років сестра не ображається, бо добре розуміє, що не так просто прийняти правду. Дуже сподівається, що настане час, коли рідна кровинка пригорнеться до неї, відчує потребу у спілкуванні.
Богдана випадково познайомилася з двоюрідною сестрою біологічної матері тіткою Лідою, з якою підтримує родинні зв'язки.
Та тих, кого найбільше чекала, давно пробачила, на жаль, не наважились прийняти у свої «обійми».
Майже 15 років Богдана жила з думкою про таємницю свого народження, мріяла, що настане той день, коли дізнається: хто вона? звідки починається родове коріння? хто її батько?
Минув час. Богдана змирилася з тим, що поки не вдається розкрити таємницю тридцятирічної давності. Розуміла, що не потрібно ворушити старе.
Правда, розумом усвідомлювала, та серцю наказати не змогла. В думках щоночі з'являлись постать біологічної матері, молодша сестра.
Багато разів запитувала: чому? чому я їм така немила? Тим більше, що схожа на них зовні.
Поринула в роботу, особисте життя. Біль і розчарування десь розчинилися у повітрі. В глибині душі з'явився твердий стержень, глибока віра в те, що Бог почує її молитви. Скільки ж може краятись серце?!
Чоловік Микола став радіти за дружину. Повеселішала кохана, вже й не плаче щоночі у подушку. Не знав, що дружина лише виду не подає, що забула тих, хто не готовий її прийняти.
Таємно від усіх Богдана молила Бога, аби виявив милосердя і милість, аби послав брата чи сестру, про яких мріяла з дитинства. Всевишній почув її молитви.
Якось ввечері пролунав телефонний дзвінок. Близький родич чоловіка повідомив, що її розшукує брат Мирослав по батькові.
Важко було повірити, але, окрім нього, знайшлися ще один брат та дві сестри.
З перших слів телефонної розмови із Оленою (донька від першого шлюбу), а трохи згодом із Мирославом Богдана відчула щось неймовірно близьке і рідне у нотках їхніх голосів.
Рідні люди вирішили більше не гаяти часу. Наступного дня зустрілися, хоч і жили не в одному місті.
Якою ж теплою та зворушливою була ця зустріч! Три сестри, два брати…
Такі схожі між собою. Одні зовнішністю, інші – характером, вподобаннями. Богдана серед них – найстарша.
Дівчата виявились творчими натурами, перейняли від батька Юрія Захаровича любов до пісні, музики, усього прекрасного на Землі.
Хлопці теж вдалися в батька: добрі, щирі, працьовиті, опанували чоловічі професії. Підростає у старшої сестри (Богдани) дві красуні племінниці – Катруся та Іринка.
Немов рідну, прийняла Богдану у свою родину мати Мирослава, Віолетти, Олександра Уляна Сергіївна (друга дружина Юрія Захаровича).
На жаль, батько до останнього свого подиху не знав про народження старшої доньки, не брав участі у вихованні другої -- Олени, яка народилася у нього від першого шлюбу.
Хоч люди у селі подейкували про існування Богдани, не міг повірити, що його перша дівчина залишила плід їхньої любові. А тим паче, Галина Петрівна завжди заперечувала цей факт. Мабуть, за іронією долі біологічні мати і батько оселилися по сусідству.
Доля відміряла Юрію Захаровичу коротке життя – всього 45 літ. В 2006 році перестало битися його серце.
Богдана разом із чоловіком Миколою гостювала в батьківській хаті, де зібралася вся дружна родина. Тут затишно і спокійно. Мало не кожна річ розповідає про те, якою людиною був Юрій Захарович. Богдана відчула це серцем. Побувала на могилі батька, вклонилася світлій пам'яті бабусі Євдокії, яка похована поруч.
Життя – наче непрочитана книга. Хтозна, на якій з її сторінок вас чекають погані і приємні новини. Та на все воля Божа. Те, що не встиг зробити Юрій Захарович, продовжують його діти, які не цураються один одного і стали по-справжньому рідними.
Світлана ТРОЦЮК.
Залишити коментар