Найбільше щастя — дитяча усмішка…Мама! Яке прекрасне і величне слово. Його першим з радістю та усмішкою вимовляє дитина. Матусю моя, голубко сизокрила! Ваші руки так старанно пеленали мене, пестили, гладили по голівці. А скільки ночей Ви недоспали, доглядаючи за мною!
Мама — це те слово, яке найчастіше повторює людина у хвилинки радості і смутку. Мамо, Ви для мене все — Всесвіт мого життя. Ці слова хотілося б щодня говорити моїй найдорожчій людині, моїй турботливій і ніжній матусі Надії Федорівні. Бо їй завдячую у житті усім.
Не раз замислююсь: чому трапляється так, що деякі горе-матері, яким Господь дарує радість материнства — найбільше щастя на Землі, залишають напризволяще своїх дітей? Ще більше спонукає замислитись над цим те, що не лише після народження небажаної дитини, а й у більш старшому віці трапляються випадки байдужості до власної кровинки. Звідки така нелюбов? Це лише одному Господу відомо.
І знову й знову запитую себе: а як же материнський інстинкт? Як же можна 9 місяців носити під серцем, а потім позбавити ласки і турботи ні в чому невинне Боже янголятко?
Відповіді на ці запитання, мабуть, ніколи не отримаю. А скільки в наш час сімейних пар мріють стати щасливими батьками! Однак з тих чи інших причин, що б вони не робили, як би до цього не прагнули, часто жертвуючи здоров'ям і коштами, так і не зазнають радості омріяного роками батьківства.
Рятують лише Господь і молитва, бо інакше подолати фізичний і душевний біль неможливо. Найбільше бентежить і те, що на проблемах безпліддя став спеціалізуватися кожен другий бажаючий. Відчиняють двері все нові і нові медичні заклади, які обіцяють допомогти сімейним парам стати батьками, а натомість займаються "викачуванням" коштів. А результатів — не так вже й багато. Прикро і боляче, та поки що нічого не вдієш.
Далеко не усі наважаються на відповідальний крок — усиновлення. Але, повірте, це, мабуть, даремно. Бо ті, хто наважилися стати названими батьками, вміють бачити те, чого не помічаємо ми.
Не раз була свідком того, як живуть діти у прийомних сім'ях. Так, їх непросто виховувати. Та хіба просто виховувати власних дітей? Мабуть, ні, адже до кожної малечі треба мати підхід.
Люди з великою душею і щирим відкритим серцем, які наважилися стати найріднішими людьми для залишених їхніми біологічними батьками дітей, докладають максимум зусиль, аби малечі у їхньому домі було затишно і комфортно.
Дуже поважаю людей, які виховують прийомних дітей. Є у них чому повчитися. Вони для мене – взірець безмежної любові, добра, милосердя, рівноваги духу. І таких людей немало серед нас. І часто ми навіть не помічаємо, що прийомні діти — не їхні, не кровні.
Дякую Богу і долі, що побувала нещодавно у Великому Порську та Борщівці, в сім'ях Білічів та Савіних, про яких рветься розповідати і розповідати моя душа. Бо тут у них, простих сільських людей, знайшла те, чого не купиш за гроші — безкорисливу любов, терпіння, мудру науку.
Зворушує вчинок подружжя Лариси та Анатолія Білічів з Великого Порська, які зігріли своєю турботою і ласкою не лише трьох власних дітей, а й взяли під батьківську опіку ще трьох, які стали повноцінними членами їхньої родини.
Відчула серцем душевний біль Галини Савіної з Борщівки, яка із молодшим братом Андрієм пережили непоправну втрату мами, тата. А цього року у першу неділю Великого Посту цей світ залишила і їхня бабуся. Старша на тринадцять років за свого брата Галина стала йому мамою, другом і порадником у такі молоді літа.
…Того дня дорога до Великого Порська та Борщівки видалась недовгою, хоча проїхати довелось не менше 50 кілометрів. Їхали ми із хорошими та щирими у спілкуванні людьми — власницею готельно-розважального комплексу "Наше місто" Аллою Унігою, директором цього закладу Ларисою Чеснюк, працівниками служби у справах дітей райдержадміністрації, які здійснюють постійне шефство над сім'ями Білічів та Савіних, підтримують морально, допомагають матеріально.
— Познайомились ми із нашими маленькими друзями та їхніми батьками на дитячому святі, яке вже стало традицією проводити щороку напередодні Дня захисту дітей у нашому закладі, — розповідає Алла Уніга. — Ми побачили, що дітки, котрих виховують названі батьки-опікуни, дуже чемні, привітні, виховані і милі. Тому, мабуть, на зборах нашого колективу виникло бажання більше спілкуватись із сім'ями, які виховують дітей-сиріт.
Ми робимо це не для іміджу і слави, а від щирого серця. Спілкуємося із хорошими людьми, їздимо до них в гості. Цей позитив привозимо додому, у свій колектив. Цією вдячністю і добротою намагаємося відповідати відвідувачам нашого закладу. Ми бачимо, що там, де багатодітна сім'я, там старші діти виховують менших. Тому не дивно, що змалечку у дітей з'являються працелюбність, відчуття того, що вони йдуть підготованими у дорослий світ. Дітки вміють цінувати прихильне ставлення до них. Вони завжди усміхнені та скромні. Така дитяча безпосередність надихає.
…Ми – у Великому Порську. На подвір'ї, де мешкають Білічі, чисто, охайно. Лагідною посмішкою на обличчі нас зустріла сільська вчителька Лариса БІЛІЧ.
Біля матусі пригорнулися двійко дівчаток – Іринка і Катруся. Такі гарненькі і милі, немов квіточки. Спритні, немов горобчики, у Лариси Миколаївни та Анатолія Михайловича синочки Сергійко та Сашко. Це – молодші діти у сім'ї Білічів. Є ще у них дві старші доньки, яких у цей день вдома не було, поїхали на навчання.
Заходимо до хати. Кожна кімната світла, зі смаком підібрані шпалери, кольорова гама, білосніжні скатертини, рівненько встелені доріжки. Затишне сімейне гніздечко, де панують мир і злагода. Відчувається, що тут живуть справжні господарі, люди щирої душі.
– Спочатку мали двох власних дітей — дві донечки, між якими два роки різниці, – ділиться з нами своїм материнським щастям Лариса Миколаївна. – Так дав Бог, що після народження старшої доньки через десять років на світ з'явився наш Сашко.
– Що спонукало в сім'ю взяти на виховання ще трьох діток? — поцікавилась.
– Не раз по телевізору бачили соціальну рекламу із закликом: "Цій дитині потрібна родина". Це настільки взяло за душу, що на сімейній раді було вирішено взяти на виховання дитину, – каже Лариса Миколаївна. – Так у нашому домі з'явився Сергійко. Кваліфіковані консультації з виховання отримали в службі у справах дітей райдержадміністрації, пройшли відповідні курси.
– Мабуть, важко було одразу звикнути до дітей?
– Найважче було перших 3 місяці. Напевно, Сергійко адаптувався швидше, ніж ми. Дитина хворіла. Але Господь допоміг подолати усі труднощі. Через півтора року нам запропонували взяти на виховання ще двох сестричок. Дівчатка Іринка і Катруся швидко звикли до нас, а ми до них. Сергійко у нашій сім'ї живе 4 роки, донечки – майже 3. Наш Сашко (наймолодший син) навіть уявлення не має, що Сергій – прийомний син. Вони усі наші.
– Чи знайшли діти між собою спільну мову?
– Так. Старші і молодші діти швидко "притерлися" один до одного.
Кожен залюбки виконує будь-яку роботу. Сашко, Сергій та Катруся полюбляють доглядати за кролями. Іринка в минулому році навчилася доїти корову. Ми шкодуємо їх, не дозволяємо перенапружуватися фізичною працею. Вони самі виявляють бажання допомагати.
Я подумала: "Яке щастя мати таких слухняних і уважних дітей. Вони з дитинства виховуються у правді і труді. І цим – все сказано".
Прийомні донечки Катруся та Іринка вміють вишивати, в'язати, не лінуються прибирати в кімнатах, слухають старших сестер, які також допомагають батькам по господарству. Діти харчуються екологічно чистими продуктами. У вільний час сім'єю їздять "на шашлики", тому батьки тримають у господарстві птицю і свині. П'ють дітки завжди свіже молоко, бо в господарстві є корівки. А влітку
Ми поцікавились у кожної дитини, чим вони найбільше люблять займатися. Ось що нам відповіли ці маленькі янголятка.
Сергійко: "Люблю займатися спортом, грати у волейбол, футбол. Люблю дивитися за кролями, пасти гусеняток, виганяти і приганяти корову. Допомагати по господарству не лінуюся. А ще люблю гратися з молодшим братиком і сестричками у різні ігри".
Катруся: " Годую птицю, собачок, прибираю".
Сашко: "Малювати я люблю. Я ще маленький, але знаю букви. Ще люблю писати".
Іринка: "Люблю вишивати, в'язати, стараюсь допомагати мамі у всьому".
Діти у сім'ї Білічів слухняні. Знайшли вони спільну мову із своїми ровесниками у школі, мають вокальні здібності. Свої вміння і таланти демонструють на шкільних концертах.
Глава сім'ї Анатолій Біліч ніколи без діла не сидить, має "золоті" руки і щире серце. На ньому тримається і сім'я, і господарство. Трудиться Анатолій Михайлович в СТзОВ "В. Прометей".
За посередництвом нашої газети багатодітна мама Лариса Біліч попросила подякувати власниці готельно-ресторанного комплексу "Наше місто" Аллі Унізі, адміністрації, колективу закладу, працівникам служби у справах дітей райдержадміністрації за щедрість їхньої душі, турботу і розуміння.
"Велике вам спасибі, наші щирі друзі", – не втомлювалась дякувати своїм шефам Лариса Миколаївна.
Залишаючи поріг затишної оселі Білічів, ми поцікавились у багатодітної мами, чи не шкодує про свій вчинок? Лариса Миколаївна, не задумуючись, відповіла: "Якби довелося все повторити спочатку, то ми б вчинили так само. Життя без наших діточок ми уже не уявляємо і дуже їх любимо".
А діти у відповідь на щирі зізнання неньки дружно вигукнули: "Мамо і тато, ми вас також дуже любимо!".
Далі ми вирушили до Борщівки, де на нас чекала зустрічі із сім'єю Савіних. Тут, у рідному селі, їх залишилось двоє. Галина і Андрій — брат і сестра. Тато і мама раптово пішли з життя. А в цьому році перестало битися серце й дорогої бабусі. Уся відповідальність лягла на плечі Галини, яка стала опікуном п'ятнадцятирічного брата.
Поспілкувавшись із дівчиною, відчула, який невимовний біль переповнює її милосердну і чисту душу. І тут, у невеличкому селі, вона зуміла знайти себе у праці, в тому, щоб іти з добром до людей.
Більше того, Галина має не тільки світлу душу, а й знання, які черпала і черпає із Святого Письма. Сільська дівчина здивувала нас викладом своїх думок, розумом і, звісно ж, колосальною добротою, що відображалась на її обличчі.
Галина закінчила Регентське духовне училище у Володимирі-Волинському. Далі мудра Божа наука покликала її у Чернівецький Богословський інститут. Магістратуру закінчувала в Богословській академії ім. Кирила і Мефодія, паралельно навчаюсь у Карпатському університеті Августина Волошина.
– Покійний тато завжди казав, що професія, обрана мною, – до душі, а треба ходити по землі, – відверто зізналась у розмові Галина. – Але душевний потяг переборює. Вважаю, що людина повинна залишити хороший слід на Землі. Богословіє і заключається в тому, щоб дотримуватись мудрих заповідей Господніх. Без добрих людей ми – ніхто.
Звертаючись до гостей, Галина щиро і зворушливо мовила: "Дякую за все добрим людям, які не залишають нас. Ось вдалося і дах у старенькій хаті перекрити, і добру пораду почути. Це все – завдяки підтримці районної державної адміністрації, небайдужих людей – таких, як Алла Уніга, Лариса Чеснюк, працівників служби у справах дітей райдержадміністрації. Хай Господь вертає Вам сторицею, примножує Ваші добрі діла!".
Кругом – на подвір'ї і у домі Савіних відчувається господарська рука. В хаті, як у віночку, на подвір'ї – усе на своїх місцях.
Андрій, хоч і
зовсім юний, у всьому допомагає Галинці. Працьовитим та милосердним сестричці і братику нічого не стає на заваді. Обробляють 2,5 га городу, тримають у господарстві усяку живність. У літню пору заробляють копійчину, збираючи ягоди і гриби. Андрій навіть мотоцикла зумів придбати. Та й знає хлопець толк у техніці, бережливо ставиться до грошей. Він – найперший помічник Галини, яка душі не чує у своєму братові. Як справжній дорослий чоловік, вміє управляти конем. Брат і сестра схожі не тільки зовні, а й своєю лагідною вдачею і непідробною скромністю. Галина надіється знайти роботу за спеціальністю, адже на ній – обов'язок годувати сім'ю.
– Дасть Бог, знайдуться години у школі. Мрію викладати уроки християнської моралі та етики, – поділилась думками Галина.
І ми на це надіємось, Галинко. Сподіваємось, що влада обов'язково посприяє працевлаштуванню.
Божа благодать зійшла на Землю у день нашого приїзду. Здавалося, що "співали" ангели, раділи небеса й хмаринки десь розсіялись, поступившись Сонечку.
Ця душевна розмова вразила мене до глибини душі. Хотілось залишитись у райському куточку, щоб ще і ще прислухатись до пташиного співу, ніжитись у сонячних променях, насолоджуватись смаком чистої цілющої води. Такого душевного тепла і спокою не відчувала вже давно.
"Спасибі" Білічам і Савіним за такий душевний дарунок, а ще – усім, хто організував змістовну поїздку.
Тепер ще більш впевнено можу сказати, що чужих дітей не буває. Тож, якщо ви готові стати прийомними батьками чи опікунами, то не зважайте на те, що вас відмовляють, застерігають від цього кроку. Не переживайте, що щось буде "не так". Господь додасть Вам сили, терпіння і мудрості! А ще закликаю усіх, кому небайдужі діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, діти, котрі опинились у складних життєвих обставинах: подаруйте їм свою усмішку і любов, по можливості підтримуйте морально і матеріально. Звертайтесь в службу у справах дітей райдержадміністрації, де вам нададуть інформацію про прийомні сім'ї, які потребують Вашої допомоги: м. Ковель, вул. Незалежності, 73, каб. 516. Тел. 5-16-40.
Світлана ТРОЦЮК.
НА ЗНІМКАХ: сім'я БІЛІЧІВ з Великого Порська; Галина та АНДРІЙ САВІНИ; Алла УНІГА, Лариса ЧЕСНЮК, працівники служби у справах дітей райдержадміністрації в гостях у своїх підопічних.
Фото автора та Алли УНІГИ.
Залишити коментар