Вогонь пам'ятіЗадум написати статтю на тему пам'яті, людяності і духовності народився давно. Але в силу різних причин мені його реалізувати все не вдавалося. Нарешті цьогорічного травня під враженнями відзначення Великодніх свят, чергової річниці Перемоги над фашистами, участі у різноманітних масових заходах, телевізійних передач і газетних статей наважився такі нотатки написати.
Одразу попереджу: вони сподобаються далеко не всім. Ба більше – сподобаються, можливо, не багатьом. Але прошу повірити, що пишу від щирого серця, не кривлячи душею. Хоч чудово розумію, що написане мною навряд чи щось змінить. Ми, люди, надто консервативні у своїх поглядах і настроях, зате аж надміру податливі у сприйнятті навіюваних нам чужих ідей.
Якось, перебуваючи в Росії декілька років тому, почув дещо дивне, як на мене, запитання: "А в Україні святкують День Перемоги?".
Переконавшись, що у запитання нема ані підвоху, ані іронії, а є щирий інтерес, взявся розповідати, як ми відзначаємо 9 Травня. Нагадав, що українці, як і росіяни та представники інших народів колишнього СРСР, активно воювали на фронтах Другої світової і Великої Вітчизняної воєн. Мій батько Григорій Трохимович, наприклад, будучи призваним до армійських лав 1939-го року із далекої Харківщини, демобілізувався 1946-го року, дійшовши до Берліна. Завершив службу у Ковелі в так званих "червоних казармах" по вулиці Володимирській.
Тут познайомився з моєю мамою Людмилою Павлівною, першого чоловіка якої разом із його братом розстріляли у червні 1941 року в ковельській в'язниці, як розстріляли сотні і тисячі інших безневинних людей в Західній Україні. Маму весною 1940 року депортували у холодні степи Казахстану, де вона пробула до 1946 року. Мого старшого брата Василя, який нині мешкає в м. Кургані, народила в тамбурі вагона, яким вивозили "ворогів" народу в Сибір та інші місця примусового поселення.
Батько – фронтовик, комуніст – не побоявся одружитися з "націоналісткою", яка була, як мені видається, найчеснішою людиною на Землі. Вони створили гарну сім'ю, виховали трьох синів в повазі до людей і до праці. То як я міг ставитися до тата, як міг навіть подумати, що не треба святкувати День Перемоги?!
Моя бабця Парасковія Олександрівна, котра жила "при царизмі", була евакуйована в роки Першої світової війни, бачила і добре знала поляків, перших і других "совєтів", завжди критично оцінюючи владу, не раз повторювала:
– Після Пасхи і Різдва Христового День Перемоги – найголовніше наше свято. Не було б його – не було б українців.
Вона дуже шанувала свого зятя-фронтовика, завжди рахувалася з його думкою, хоч, здавалося б, вони такі різні за характером, світоглядом і менталітетом: вона – із Західної України, він – із Східної. Аж ні. Цим людям вдалося дійти згоди, ніколи не сваритися, не ділитися на "західняків" і "східняків".
Та розмова, яка була досить тривалою, переконала мого співбесідника. В кінці зустрічі ми зійшлися на тому, що нам немає чого ділити, Перемога завойована спільною кров'ю наших батьків і дідів, а тому пам'ять про подвиг старших поколінь слід берегти довіку.
Ця пам'ять була вшанована й під час цьогорічного Дня Перемоги. І в Ковелі, і в Луцьку, і в Києві. Незважаючи на те, що є політики, котрі вважають 9 Травня трагічним для України. Мовляв, саме тоді одна окупація (фашистська) змінилася іншою (комуністичною).
Не буду сперечатися з цього приводу, бо теж переконаний: сталінізм і гітлеризм мають багато спільного. Саме через змову Москви і Берліна, горезвісний план Молотова-Ріббентропа, схожість двох тоталітарних ідеологій спалахнула Друга світова війна. Нема виправдань репресіям Єжова, Берії та іже з ними, котрі винищили цвіт української нації, як, зрештою, інших націй.
Все це – гірка правда. Але правдою є й те, що ані мій батько, ані мільйони інших фронтовиків – ні тих, що загинули, ні тих, що вижили – не причетні до репресій, бо у багатьох випадках самі від них постраждали.
То як можна назвати окупантами учасників кровопролитних боїв, які воювали за волю і свободу свого народу, громили коричневу чуму, мріяли, щоб швидше добити фашистського звіра у його лігві, повернутися до рідної домівки, обійняти кохану дружину і любих діток, засівати поля і ниви?
Свідомо чи несвідомо на млин подібних ура-патріотів ллють воду російські великодержавники і, в першу чергу, пан Путін. Саме він під час однієї з он-лайн конференцій озвучив тезу про те, що Росія, мовляв, і сама без підтримки й участі України перемогла б фашистську Німеччину. Увійшовши, як-то кажуть, в "смак", 9 травня ц. р. перед початком параду Перемоги в Москві російський Президент підкреслив виняткове значення у розгромі третього Рейху Росії, а тоді вже – інших народів колишнього СРСР.
Дивна, якщо не сказати більше, логіка у глави сусідньої держави. В той же час факти свідчать про дещо інше. Так, виступаючи на урочистому засіданні з нагоди 68-ї річниці Великої Перемоги, Президент Віктор Янукович зазначив, що втрати України у Другій світовій війні становлять 42 відсотки (!!!) всіх загальнолюдських втрат колишнього СРСР. До речі, ця цифра озвучена Главою нашої держави вперше і, очевидно, має на меті спростувати міф про малозначущість внеску українців у Перемогу над фашистами, який старанно мусують путінські шовіністи.
На підтвердження своїх слів процитую повністю інформацію з газети "Сільські вісті" від 8 травня 2013 року, в якій наведено досить промовисті цифри і факти, взяті з архівних джерел:
"Забуттю не підлягає
Бойові дії на території України під час Великої Вітчизняної війни тривали 1225 днів (з 22 червня 1941 року по 28 жовтня 1944-го).
22 липня 1944 р. Україна була повністю окупована ворогом. Жертвами окупаційного режиму стали близько 4 млн. мирних громадян. На руїни перетворилися 720 українських міст і містечок, 28 тисяч сіл (із них 250 спалено дощенту), знищено 16,5 тисячі промислових підприємств, 18 тисяч лікувальних закладів, 33 тисячі шкіл, вищих навчальних закладів, технікумів та НДІ, а також понад 33 тисячі колгоспів, радгоспів, МТС.
У лавах Радянської Армії воювало понад 7 млн. українців. Кожний другий із них загинув на фронті, кожний другий із тих, хто залишився живий, на все життя став інвалідом. Загальні демографічні втрати України (вбиті, жертви концтаборів, депортовані) — 14 млн. чоловік. Це найбільші втрати порівняно із втратами інших країн і народів.
За ратні подвиги 2072 українці удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 32 з них – двічі. А льотчик-винищувач Іван Кожедуб – тричі. Багато синів української землі стали повними кавалерами ордена Слави. 2,5 млн. синів і дочок України удостоєні орденів і медалей, вручених солдатам і офіцерам Радянської Армії (всього таких нагород було 7 млн.)".
Думаю, написане вище особливих коментарів не потребує. Хіба одного: День Перемоги для українців — це справді свято зі сльозами на очах, коли ми, представники теперішніх поколінь, маємо низько вклонитися подвигу Воїна, віддати данину шани й уваги ветеранам, котрі залишилися ще в живих і котрих, образно кажучи, уже на пальцях можна полічити.
Та от біда: у цей священний процес все більше втручаються політики і політикани. Про один із напрямів політичних спекуляцій я вже згадував. До них би відніс й спроби деяких політичних сил "монополізувати" право на Перемогу, якщо можна так висловитися. Особисто мені (та й не тільки мені) було незрозуміло, який стосунок до перемоги над фашистською Німеччиною мають люди, котрі крокували під прапорами своїх партій під час святкової маніфестації у Ковелі 9 травня ц. р. Якщо червоний к
олір у пам'яті старшого покоління стійко асоціюється з кольором Перемоги (така правда!), то інші кольори тут явно не до речі. Це ж не партійний захід, а загальноміська акція, у якій не всі поділяють смаки й уподобання, скажімо, "синьо-білих" чи "рожевих".
В той же час, Державний прапор на всю багатосотенну колону ковельчан і їх гостей був аж один! Несли його військові, яких у Ковелі теж можна полічити на пальцях.
Справа, зрештою, не в прапорах – щоб їх нести, великого розуму не треба. Мені образливо за інше: чому подібними вузькопартійними акціями "топчуть" світлу пам'ять про полеглих героїв? Чому ми забуваємо, що у Другій світовій війні загинули не лише воїни регулярних частин Червоної Армії, а й партизани-підпільники, воїни Української Повстанської Армії? Чи декому з доморощених горе-політиків і сьогодні хочеться розділити священне почуття Пам'яті мінімум на дві частини — на Пам'ять "нашу" і не "нашу"?
Таке хотіння, зрештою, відчувається не лише у нашому краї. Досить подивитися українське телебачення, щоб переконатися: української правди про минулу війну там нема. Є відверте намагання певного кола високопоставлених осіб на догоду офіційному Кремлю перелицювати трагічні сторінки нашої складної минувшини, відродити культ особи Сталіна та його кривавих поплічників, втиснути історію Другої світової війни у лекала "Краткого курса ВКП (б)". Цій меті служить в б
уквальному розумінні цього слова навала старих радянських фільмів, де на всі лади оспівується "вождь усіх часів і народів" (наприклад, фальшива і ярмаркова стрічка "Падіння Берліна"), замовні публікації в друкованих засобах масової інформації, помпезні паради військової техніки на Красній площі у Москві тощо.
При цьому старанно замовчується той факт, що Сталін та його "доблесні" полководці здобули перемогу над фашистською Німеччиною ціною великої крові, коли на фронтах люди гинули мільйонами, бо про збереження їх життів мало хто піклувався. Нині підраховано, що втрати Радянського Союзу і гітлерівської Німеччини співвідносяться у пропорції 10:1 (!). На підтвердження своїх слів наведу цитату із книги "Спогади про війну" фронтовика, російського історика мистецтв, професора Ніколая Нікуліна (Санкт-Петербург, 2008, 2-е видання)^
"Німці втратили 7 мільйонів загалом, з них тільки частину (правда, найбільшу), на Східному фронті. Отож, співвідношення вбитих: 1 до 10, або навіть більше — на користь переможених. "Чудова" перемога! Це співвідношення все життя переслідує мене, наче кошмар. Гори трупів під Погостям, під Синявино і скрізь, де доводилося воювати, постають переді мною. За офіційними даними, на один квадратний метр деяких дільниць Невської Дубровки припадає 17 вбитих. Трупи, трупи…".
І далі — невтішний, але справедливий висновок: "Великий Сталін, якого не стримували ані совість, ані мораль, ані релігійні мотиви, створив таку ж велику партію, яка розбестила всю країну і придушила вільнодумство. Звідси і наше ставлення до людей…".
Зверніть увагу: це пише не якийсь український "буржуазний" націоналіст, а росіянин, активний учасник бойових дій, який на собі пізнав "мудрість", "далекоглядність" і «геніальність» сталінських воєнних стратегії і тактики. Очевидно, за всіх своїх негативних рис Сталін і сам відчував свою вину за промахи у війні та чисельні людські жертви, бо ніяких днів перемоги у перші повоєнні роки ніхто не відзначав.
Свято відродилося (або народилося) з приходом до влади Леоніда Брежнєва у 60-их роках минулого століття.
Нинішні кремлівські можновладці сплять і бачать себе у ролі великих полководців й самодержців всія Русі. Звідси – нестримне прагнення зайвий раз продемонструвати військову міць сучасної Росії (а вона таки у неї є на відміну від беззахисної України), відродити радянські традиції у вихованні підростаючого покоління і загалом російського народу, переписати на новий старий лад історію сучасної країни та колишнього СРСР. Яскраво це було видно під час військового параду 9 травня ц. р., про що згадувалося вище, і який російські вожді, на превеликий сором, приймали сидячи (ви уявляєте щось подібне за часів Сталіна чи Брежнєва?).
Дивлячись парад, я мимоволі думав: а який стосунок до 1945-ого року має теперішня влада? Уже немає країни, яка розгромила фашизм. Переможена Німеччина — лідер Євросоюзу за темпами економічного розвитку, рівнем життя людей, зовнішньополітичної діяльності. Ветерани Другої світової війни, як розповідають очевидці, живуть в рази краще і довше, аніж їх ровесники в країнах СНД. Німецька держава відшкодувала матеріальні і моральні збитки в'язням концтаборів, примусово вивезеним гастарбайтерам, а також родинам, члени яких потерпіли від Голокосту у роки війни.
Мимоволі виникає крамольне запитання: то хто кого в кінцевому підсумку переміг і яка система виявилася живучішою: ринкова, або капіталістична, яка позбулася тенет тоталітаризму ще 68 літ тому, чи комуністична, з ідеями якої до цих пір дехто не може розпрощатися навіть у тій же Росії? І що в такому випадку символізують паради військової техніки, котрі так полюбляють наші сусіди: миролюбну зовнішню політику? Мілітаризацію економіки? Готовність до нових військових операцій і "примушування до миру" держав, котрі стали на шлях незалежного розвитку?
Важко сказати. Хоч, на мій погляд, брязкіт зброєю, активна торгівля нею і демонстрація досягнень в галузі ракетно-ядерних озброєнь, мають дуже небагато спільного із синівською турботою про ветеранів війни, вшануванням пам'яті мільйонів загиблих на полях найкровопролитнішої війни ХХ століття.
Вже згадуваний мною Ніколай Нікулін з гіркотою констатує:
"В цілому ніхто не займається серйозно увіковіченням пам'яті загиблих. Життя йде своєю чергою, у нього нові проблеми, нові турботи, нові завдання і цілі.
Звідкіля ж така байдужість до пам'яті батьків? Звідки подібна кричуща черствість? Причому не тільки під Ленінградом такий стан справ. Скрізь – від Мурманської тундри, через ліси Карелії, в Новгородській, Калінінській областях, під Старою Руссою, Ржевом і далі на південь, аж до Чорного моря – скрізь одне й те ж.
Офіційні пам'ятники і меморіали створені зовсім не для пам'яті загиблих, а для увіковічення наших лозунгів: "Ми найкращі!", "Хай живе комунізм!"… Наша перемога перетворена в політичний капітал, котрий мусить зміцнювати і виправдовувати існуючий в країні стан справ. Жертви суперечать офіційному трактуванню перемоги. Війна повинна зображатися в мажорних тонах. Ура! Перемога! А втрати – це несуттєво! Переможців не судять".
Гіркі слова. Але – справедливі. Вистраждані, переболені, глибоко осмислені. І стосуються вони, на жаль, не тільки російських реалій, але й наших, українських.
Чому так кажу? Бо іноді здається, що 9 Травня деякими чиновниками від влади сприймається як вимушена службова необхідність, а не дата, яка має жити в наших серцях до скону віку. Провели офіційні заходи, зустрілися з ветеранами, привітали їх, вручили подарунки або грошові винагороди – і все, до побачення, до наступного Дня Перемоги.
Рідко хто із нас замислюється над тим, що, можливо, не всі ветерани й доживуть до наступного свята. Вже сьогодні, як відомо, у Ковельському районі проживає всього 78 фронтовиків, 7 солдатських вдів, 33 сім'ї полеглих у боях. Як на мене, страшні за своєю суттю цифри. Не краща ситуація і в Україні, де з кожним роком катастрофічно меншає учасників бойових дій.
Здавалося б, за таких умов верховна влада країни на руках має носити кожного ветерана, щоб вони хоча б на схилі літ пожили по-люд- ськи. Та де там! Якщо в наших міністрів, народних депутатів, інших високопосадовців, не кажучи вже про олігархів, рівень доходів "зашкалює", то колишні солдати, воїни-повстанці, партизани, "діти війни" часто-густо ледве зводять кінці з кінцями. Але я щось не чув, аби хтось із "нових українців" виявив ініціативу й розкошелився кількома мільйонами на потреби ветеранів до Дня Перемоги.
Добре, що хоч місцева влада, в міру своїх можливостей, допомагає цій категорії людей, використовуючи далеко не безмежні фінансові ресурси й активно залучаючи благодійників до святої справи. Про це наша газета пише постійно. На щастя, не стоїть осторонь і народний депутат України Степан Івахів. Як зазначила під час виступу перед учасниками урочистого мітингу, присвяченого 68-й річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні, у Ковелі помічник депутата Наталія Маленицька, Степан Петрович активно долучився до впорядкування восьми обелісків Слави в Старовижівському, Шацькому, Ратнівському та Ковельському районах. А ще потурбувався про те, аби ветерани війни могли побувати у Брестській фортеці. Від його імені вручені й матеріальні винагороди первинним ветеранським організаціям, окремим учасникам бойових дій.
Як-то кажуть, скрізь би так і завжди. Аж ні: не скрізь і не завжди. Складається враження, що ветерани політикам потрібні переважно у періоди передвиборних кампаній, для проведення масових акцій і т. п. От прийняла багато років тому Верховна Рада Закон про "дітей війни", але ж він фактично не виконується, бо фінансово нічим не підкріплений. То для чого було дратувати людей, обіцяючи їм трохи не молочні ріки й кисільні береги?
А чи у всіх населених пунктах до Дня Перемоги впорядкували меморіальні комплекси Слави, благоустроїли місця захоронення воїнів? На жаль, ні. Нещодавно Заслужений працівник культури України Іван Сидорук розповідав мені, що 9 травня він їхав у село Хотешів Любешівського району. З вікна автобуса спостерігав за тим, що діялось довкола. В одному із сіл Ковельського району побачив, як біля обеліска Слави проходив мітинг.
– Це добре, що вшановували пам'ять загиблих у війні, – каже Іван Васильович, – але ще краще було б, якби пам'ятник побілили, бо ст
Залишити коментар