Під гуркіт потяга коліс, мовчання синіх вод і сталі дихання палюче…"Усі ми родом із дитинства — безхмарного періоду в нашому житті, де немає ніяких проблем. Із особливим трепетом в душі згадуємо той час, коли були маленькими хлопчиками і дівчатками, бавились дрібничками, малювали якісь фігурки, коли нам читали казки на ніч, коли з татом ходили на прогулянки. А зранку мама солодким поцілунком пробуджувала від сну. Для нас це було справжнім щастям. І здавалось, більшого й не треба.
Вже дещо згодом, коли пройшло трохи часу, починаєш розуміти, що життя нестримно мчить вперед, ніби корабель у морі, яке то голубить своїми теплими хвилями, то випробовує грізними штормами. Дивись, швидко вже й "кінцева зупинка" (на жаль, це сувора правда нашого життя)...
Здається, що зовсім недавно, буваючи серед людей старшого покоління, мимоволі ловив себе на думці: мовляв, я ще молодий, у мене ще буде всього… І все тоді було якимось спокійним й не надто складним, та навіть клопоти, проблеми не сприймались так серйозно. А згодом, майже раптово, роки полетіли… Зупинились тільки тепер. Та не варто жаліти за прожитим. Головне – щоб воно не було марним, — ділиться роздумами ковельчанин Віталій Корнись.
Багато чого є згадати йому, бо багато довелось побачити, відчути, як-то кажуть, на собі, пережити.
25 лютого 1930 року в селі Паридубах (колишнього Луківського, тепер — Старовижівського району) прийшов він у світ…
Виховуючи двох синів, батьки старалися дати своїм дітям якнайкраще. Батько працював на залізниці, а мати трудилася в колгоспі.
Віталик закінчив два класи польської школи, а в третій пішов при радянській владі. Та навчанню в 1941 році завадила війна. Згодом здобував освіту після 1945 року в Лукові. Потім у Ковелі відвідував вечірню школу.
"Наше село спалили німці, спочатку – церкву, залишивши тільки ту частину, де були розташовані їх солдати. Знищили всі посіви зернових, поля технікою зрівняли, аби їсти люди нічого не мали", — пригадує тепер ветеран, який бачив все це 12-13-річним.
Мабуть, любов до залізничної справи у малого хлопчини зародилася ще в ранньому віці, коли батько, прийшовши натрудженим з роботи, розповідав синові, як минув новий день, а той з цікавістю слухав і чекав нових історій.
Тож не випадково трудова біографія Віталія Корнися почалася з посади помічника машиніста паровоза, пізніше — машиніста у локомотивному депо Ковель. Тут пізнав юнак істинну ціну праці.
Після досягнення повноліття хлопця прийняли у лави залізничної військової охорони, згодом — направили в Здолбунів на станцію Красне (охороняти вантажі, які переправлялись залізницею).
"В 1951 році мене забрали на Далекий Схід, доручивши обов'язки сигнальника, потім — машиніста-турбініста. А трохи пізніше направили до славного міста-героя Севастополя, — згадує Віталій Устимович. – Вісім місяців ми навчались в електромеханічній школі. Отримавши свідоцтво і відповідний розряд, я потрапив на лінійний корабель "Новоросійськ" (добре знаний у всьому світі, довжина якого сягала аж 182 метри)".
На жаль, цей корабель затонув у Севастополі від вибуху у жовтні 1955 року, й загадка цієї катастрофи не розкрита й досі.
"Тіла загиблих зробили на воді стіну, — так писали пізніше про цю жахливу трагедію газети. — 1 листопада водолази перестали чути будь-які звуки чи поштовхи із корпусу перевернутого лінкора. Ознаки життя в "Новоросійську" зникли. Севастополь же гудів від горя, скорботи і чуток…».
"Багато хлопців тоді потонуло. А той, хто дивом врятувався, довго не міг прийти до тями", — не приховуючи хвилювань, згадує ту трагедію Віталій Устимович, якому за велінням долі не судилось тоді там перебувати.
У Севастополі не затримався довго. Його направили на Миколаївський будівельний військовий завод, на знаменитий крейсер "Адмірал Нахімов", де такі, як і він, хлопці, жили в казармах, ходили на практику на завод. Але невдовзі Віталій пішов служити в прикордонні війська — на сторожовий корабель "Корсак".
У грудні 1955 його звільнили в запас. В рідному Лукові Віталій почав працювати на машинно-тракторній станції, а після переїзду до Ковеля став до роботи на швейній фабриці механіком. Тут познайомився із симпатичною дівчиною Ніною, яка згодом стала його дружиною. 
Нелегко жилося молодому подружжю в ті часи: тіснились то на одній, то на іншій невеличких квартирах, в яких було мало зручностей, але ні на що не нарікали, ні на що не скаржились, бо були разом, у парі, де панували любов, взаєморозуміння і злагода. За все, що мали, дякували Богу.
Тривалий час Віталій Устимович працював на заводі "Ковельсільмаш". Будучи термістом у ланцюгов’язальному цеху №11, загартував не один десяток погонних метрів сталевої продукції, необхідної для сільського господарства, був майстром своєї справи. Тож за сумлінну працю поважали і цінували його колеги.
Має звання "Кращий за професією", почесні дипломи, подяки, медаль "Ветеран праці", відзнаки учасника і ветерана війни та ін.
В 1985 вийшов на заслужений відпочинок. Але сидіти вдома не зміг. Тож "свіжоспечений" пенсіонер активно включився в громадсько-культурне життя міста. Його обрали головою ради ветеранів при РЖКП №1. Ці обов'язки виконував до 1991 року. Був активним учасником художньої самодіяльності.
І нині бравий пенсіонер ще "в строю". Хоч і дається взнаки нелегка робота на заводі та в локомотивному депо, сивочолий ветеран не жаліється. "22 тонни вугілля за одну поїздку колись витоплювали. Бувало, що рук не відчуваєш, так натомишся", — ділиться спогадами.
Та й робота із розпеченою сталлю – не іграшки: жарко тілові, обличчя вмивалось потом, а очі просто пекли. Це негативно позначилося на зорові колишнього заповзятого в роботі працівника.
Трішки підлікувавшись, Віталій Устимович й надалі продовжує насолоджуватися життям, любить читати, а зимовими вечорами ділить час із дружиною, з якою у вірності, повазі і розумінні живуть вже не один десяток літ.
"Я радію кожній хвилині, кожному дню. Вбачаю у поганому тільки хороше, ставлю себе на місце тих людей, кому дійсно важко, і розумію: у мене все добре, — бадьоро та піднесено говорить про свій життєвий девіз людина, яка розуміє багато чого в цьому світі. – А хіба це не щастя, коли неквапливо йдеш алеєю парку, вдихаєш прохолодне повітря, прислухаєшся до шуму дерев? Тоді присідаєш на лавочку, на мить закриваєш очі і згадуєш те найкраще, що було з тобою в житті".
…Говорять, що людина живе доти, доки будує плани на майбутнє, а їх у Віталія Устимовича чимало. Тільки б здоров'я було! То ж щиро бажаємо ветерану і його родині усього найкращого в новому році!
Оксана БІРУК.
НА ЗНІМКАХ: Віталій КОРНИСЬ у молоді роки й нині; лінійний корабель "Новоросійськ".
Фото із домашнього архіву та
Мирослава ДАНИЛЮКА.
P. S. До речі, загадка загибелі лінкора "Новоросійськ" не розгадана до цих пір. Незадовго до Новорічних свят герой нашої розповіді Віталій Корнись завітав до редакції і приніс ксерокопію сторінки "Рабочей газеты" від 19 листопада 2013 р., де був видрукуваний матеріал "Таємниця лінкора "Новоросійськ". Його автор — Володимир Крещук з Одеси повідомив, що нещодавно побачила світ книга "Лінкор "Новоросійськ" – розслідування корабельного офіцера капітана першого рангу у відставці О. Бар-Бірюкова, який, на жаль, недожив до видання свого документального твору.
Автор книги — безпосередній свідок вибуху корабля. Він, зокрема, наголошує, що лінкор — це колишній італійський військовий корабель "Джуліо Чезаре" ("Юлій Цезар"), який після закінчення Другої світової війни дістався радянському військово-морському флоту як трофей. Планувалося його підготувати для стрільби снарядами з ядерними боєприпасами. Це не влаштовувало багатьох на Заході і, в першу чергу, — в самій Італії.
Тому, припускає О. Бар-Бірюков, лінкор могли знищити італійські підводні диверсанти, якими у роки війни командував небезвідомий Валеріо Боргезе. Адже, за деякими даними, його команда продовжувала існувати і після завершення бойових дій.
О. Б.
Залишити коментар