Життя нарівніМайже щодня, поспішаючи на роботу, бачу у дворі чоловіка років тридцяти. І хоч він сильно накульгує і незграбно рухається, але ні дощ, ні сніг, ні спека не стають на заваді його щоденним прогулянкам. Часом буває, що віддав би все на світі, аби тільки не виходити із теплої оселі. А він ось – ні…
Якось помітивши його неподалік, подумала: невже й сьогодні, у такий холод, вдома не сидиться? Але відразу схаменулась. А, може, йому не всидіти у чотирьох стінах? Може, попри фізичні недоліки, не бажає залежати від погоди чи якихось інших обставин? І що, взагалі, звичайні люди знають про життя людей з обмеженими можливостями?
Інну Свередюк знаю вже майже десять років. Вона – майстер спорту України міжнародного класу, дворазова чемпіонка Всесвітніх ігор спортсменів-інвалідів з наслідками ДЦП з пауерліфтингу. Але зараз не про це.
Я познайомилась з нею тоді, коли її ім'я з'явилось у сузір'ї найвідоміших зірок не лише українського, але й світового спорту. І якось відразу, спілкуючись з нею під час інтерв'ю, мій професійний інтерес переріс у щиру симпатію, а замість ділової бесіди зав'язалася дружня розмова. І зараз рада навіть випадковій зустрічі з нею.
А доля випала Інні хоч і цікава, але ой яка непроста. Через важку хворобу з народження не мала здатності вправно рухатись, нормально ходити… Жити з цим нелегко. Особливо в юності. Колишні однокласники кудись вступали, освоювали професії у вузах, а її майбутнє було туманним. Часто почувалася самотньою і всіма забутою.
Але випадково доля звела дівчину з дивовижною людиною – тренером Валерієм Дружиновичем (нині – Заслужений тренер України). Почала відвідувати дитячо-юнацьку спортивну школу інвалідів у Ковелі. Так у її життя ввійшов спорт. Спробувала себе у зовсім не жіночому виді спорту – пауерліфтингу. Навіть дивувало те, що, не зважаючи на тендітну статуру дівчини, штанга відразу їй піддалася. Терпіння і труд зробили свою справу: високі результати не забарилися. А далі – змагання, інші країни, нові знайомства, перемоги…
Життя – не тільки великий спорт. Знайшовся чоловік, якому фізичні вади не завадили розгледіти в Інні молоду привабливу дівчину. Юрій викладав їй англійську мову. Вже через кілька уроків зрозумів, що хоче залишитись у її житті назавжди. Він дуже гарно залицявся, і серце дівчини розтануло…
Тепер щасливе подружжя тішиться маленькою донечкою Полінкою, котра, як дві краплі води, схожа на свого татуся.
– Якщо тобі випало жити з інвалідністю, не варто замикатися в собі, прощатися з мріями. Ну, трапилась біда, але життя на цьому не закінчується! Ніщо не відбувається просто так. Можливо, в цьому стані ти пізнаєш більше, відчуєш яскравіше. Потрібно жити, прагнути до нових і нових вершин! – впевнена Інна Свередюк.
"Ви все своє життя не розлучатиметесь з інвалідним візком", – такий вирок винесли двадцять п'ять років тому ковельчанину Василю Мельничуку, у якого нещасний випадок "відняв ноги", але не забрав волю до життя.
Василь Володимирович відомий у місті активіст: він – заступник голови громадської організації "Реабілітаційний центр". Тож не дивно, що опікується вирішенням проблем інвалідів, які мешкають у нашому місті. Зокрема, що стосуються доступності об'єктів для маломобільних груп населення.
...Жодна людина у цьому світі не застрахована від нещасних випадків, які можуть призвести до страшних травм на все життя. Так сталося і з Василем Мельничуком під час сімейного відпочинку на річці Турії. Стрибнувши з розгону у воду, не розрахував глибини і в результаті отримав важку травму хребта. І хоч чоловік давно втратив надію стати на ноги, але натомість отримав непереборне бажання брати від життя все та насолоджуватись кожною миттю.
– Спочатку було важко, я відчував певні комплекси. Але в якийсь момент вдалося їх позбутися. Я зрозумів, що можу навіть бути кращим за здорових людей. А от впадати у відчай не варто ні за яких обставин, – каже Василь Мельничук.
Василь Володимирович – зразковий сім'янин, люблячий дідусь, без якого не уявляють й дня його п'ятеро онуків. А вони для нього теж є неабиякою підтримкою, надією і опорою.
А от вісімнадцятирічний Сергій Якимчук скільки себе пам'ятає – на інвалідному візку, адже народився хлопець зі страшним діагнозом – ДЦП. Але це не заважає юнакові радіти життю, займатися спортом, навчатися.
Завдяки своїй цілеспрямованості та наполегливості щоденні заняття у тренажерному залі та вдома дали свої результати: Сергій тепер у чудовій фізичній формі, а головне – може обходитися й без інвалідного візка. І хоч самотужки пересувається поки що в приміщенні й долає невеличкі відстані, та це ж тільки початок…
Фізкультура не єдине хобі Сергія. Хлопець серйозно захопився комп'ютером й ладен годинами сидіти зі своїм наставником Юрієм Славіковим перед монітором, аби якомога довше мандрувати у віртуальному світі.
А ще юнак дуже товариський та життєрадісний, завжди радий спілкуванню, новим знайомствам.
– Життя – найпрекрасніше, що у нас є, і ми повинні проживати кожен день з радістю і задоволенням, – переконаний Сергій. – У мене є цікаві захоплення. Є друзі, які дуже мені близькі. Є рідні, яких надзвичайно ціную і які були зі мною завжди.
Серед таких, перевірених і надійних, – давня подруга Сергія, його майже однолітка Анастасія Власюк. Дівчина теж народилася з важкою недугою, але ніколи не вважала себе неповноцінною, обділеною долею.
Настя має свої захоплення. Вона гарно співає. До того ж, жодний захід, жодне свято, влаштовані у колективі громадської організації "Реабілітаційний центр", не відбуваються без її участі, адже талановита дівчина має задатки ведучої.
Сергій та Настя – активні, впевнені в собі. Та й інтереси мають спільні. Бо навчання для обох завжди у радість. Гарні оцінки, самостійно написані контрольні роботи – все це, як сподіваються друзі, стане їхньою путівкою в доросле життя.
Хоч ковельчанка Людмила Власова в ранньому віці втратила зір, вона є прикладом людини, яка в змозі перебороти свої слабкості й радіти життю. Людмила успішно закінчила Луцьке музичне училище, бере участь у культурних заходах, влаштованих Ковельською територіальною первинною організацією Українського товариства сліпих. Від природи має прекрасний голос, пише тексти до пісень і кладе їх на музику.
До речі, нині готує до друку збірку пісень "Краю мій, моя ти пісне".
– Не можу сказати, що люди в окулярах чимось обділені, навпаки, вони багаті, – впевнена Людмила Іванівна. – Вони й навчаються не гірше, ніж зрячі, і працюють відповідально, дуже наполегливі та старанні.
Жінка не вважає свою недугу проблемою і живе цілком нормальним життям: має улюблену справу, родину з двома дітьми.
Музика – це не єдине захоплення Людмили Власової. Вона опанувала фах масажиста. Каже, що незрячих спеціалістів завжди цінували, оскільки у них особливо чутливі руки.
Творчість і улюблена робота допомагають жінці жити й почуватися потрібною людям.
Іти далі, іти вперед, незважаючи ні на які труднощі, – це девіз героїв цієї статті й багатьох інших людей, котрі живуть поруч з нами, але в особливому світі, про існування якого ми навіть не здогадуємось.
Тим часом ці люди такі ж, як і всі, – в чомусь більш чуйні, в чомусь більш вразливі, але неймовірно талановиті і душевно багаті. А ще вони показують приклад, як треба досягати мети і, з неймовірними зусиллями ступаючи із сходинки на сходинку, радіти життю.
Вікторія ЗІНЧУК.
Залишити коментар