Україна вистояла. Слава Героям!Ніколи, навіть у страшному сні не могло наснитись, що в мирний час наша рідна земля омиється кров'ю українців – Героїв, які полягли від снайперських куль, від варварських, нелюдських знущань людей у погонах і так званих "тітушок", які виконували злочинні накази колишньої влади, виливали свою лють на беззахисне населення.
Знаю, що не усі так вважають – навіть у Києві, Львові і Луцьку, бо в кожного своя правда. Але те, що сьогодні ми живемо в уже вільній країні, то це — заслуга всього українського народу, якому готова доземно вклонитися за героїзм і мужність.
Не можу не реагувати на деякі російські та окремі українські телеканали, які звинувачують у всіх гріхах людства "екстремістів" й "радикалів", які, буцімто, вчинили державний переворот.
Майже три місяці українців, активістів Євро- та Автомайданів в усіх регіонах України залякували, називали "бандитами" й "терористами", вбивали і катували.
Як не прикро про це говорити, але дехто й справді повірив і далі вірить у ці "страшилки", бо антиукраїнська пропаганда зробила свою справу.
Наші братні народи із сусідніх країн стали боятись українців, про що свідчить їхня реакція на події у соціальних мережах, на телебаченні. Але боятись нас не потрібно, бо українці – нація, хоч і волелюбна, здатна дивитися смерті в очі, але ні в якому разі не агресивна. Споконвіку українці боролися за волю і незалежність, йшли на смерть й умирали за правду і справедливість.
Вперше я прийшла на Майдан 16 лютого 2014 року, коли усе було відносно спокійно, нічого не загрожувало безпеці, люди співали Державний гімн, дружелюбно вітались один з одним. Тут вирував справжній український дух, оптимістичні настрої громадян, незалежно від того, звідки хто приїхав – зі Сходу чи із Заходу. Єднання, спільний гімн, спільна молитва…
Але за 2 дні все змінилось… 18 лютого розпочалась страшна і кривава сторінка в історії українського народу. Саме цього дня кулі обірвали життя багатьох патріотів, покалічили тисячі мирних протестувальників, які один за одним помирали, рятуючи кожного з нас від колишньої влади та її найближчого оточення. Ці "панки", крім власної слави, грошей, влади, не думали ні про що. Не може здорова, свідома людина чинити так із своїм народом – народом довготерпеливим, народом, який в усі часи клав голови на вівтар Правди й Свободи.
Які "бандери", які "екстремісти" і "радикали"? Ті, хто на Майданах всієї країни рятував нас, хто не шкодував ні сил, ні здоров'я, аби ми з вами жили в мирній, демократичній країні з європейськими цінностями?
Як не соромно навіть припускати, що стоять наші майданівці за якісь там гроші, що вони нібито не тямлять, що коять, бо перебувають під дією алкоголю чи наркотичних речовин!
Даруйте, але так може думати лише той, хто взагалі й ніколи не цікавився і не вболівав за Україну.
В період з 18 по 23 лютого мешкала у Броварах, що неподалік Києва. На під'їзді до столиці біля військової частини й справді вартували хлопці із Самооборони Євромайдану. Без вогнепальної зброї, в шоломах, одягнені у відповідну форму. Їхніми знаряддями оборони були дерев'яні кийки, щити, шоломи, шини, аби в разі небезпеки створити димову завісу.
Коли в Києві з'явились нові жертви, Самооборона лише посилила охорону, аби не допустити, щоб до столиці пробралися молодики, яких у народі охрестили "тітушками".
За вказівкою до епіцентру подій масово ринули бандити, які робили свою чорну справу – грабували магазини, нападали на беззахисних людей й називали себе "майданівцями". Ці нелюди не гребували нічим, ховаючи своє обличчя та ще й залякували так, що сумніву не було, що ведеться масове знищення нескорених владі українців. Хочу сказати, що не всі "беркутівці" хотіли виконувати накази, але правда у тому, що й серед них знаходились україноненависники.
Двадцятого лютого, їдучи з Броварів у Київ, на власні очі стала свідком того, як хлопці з Самооборони відловлювали на трасі молодиків у масках. Їх вчасно вдалося виявити в одному з мікроавтобусів, що прямував до столиці.
Транспорт з молодиками втікав у напрямку Чернігова. Цього ж дня моя подруга, в якої я тимчасово мешкала, повертаючись ввечері додому, стала свідком того, як на тому ж посту виявили автобус із вимкненим світлом, водій якого на вимогу самооборонців відмовився відчиняти двері транспортного засобу. Натомість у вартових полетіли світлошумові гранати й було чути щось на кшталт пострілів.
Як виявилось, це був один із підрозділів "Беркуту". Про це, зокрема, повідомляли всеукраїнські телеканали.
Що поганого зробили хлопці, які оберігали наш із вами спокій? Ті, хто не мав чорних помислів, міг пересуватись, ніхто нікого не затримував. Навпаки — самооборонці не допускали й близько тих, хто хотів заподіяти зло.
Але я не дорікаю людям, які не зовсім розібралися в тому, що насправді трапилось. Їм можна лише поспівчувати, бо вони добряче налякані. Нам усім треба молитися, щоб як на Заході, так і на Сході, Півдні й Півночі настали мир і спокій.
Війна, в яку перетворилась мирна революція, поділила людей на "своїх" і "чужих", посіяла у душі тривогу, недовіру, сумнів. І можна в деякій мірі погодитись із висловом: "Правдива брехня перетворюється на брехливу правду". Багато хто з колишніх прибічників колишнього гаранта уже починає розправляти "крила". Навіть попри те, що кілька днів тому плакали і каялися.
Нема абсолютної довіри й до опозиційних лідерів. Є лише віра, що вже ніхто й ніколи не посягне на цілісність держави, не роз'єднає нас заради посад, слави, маєтків. Бо в Україні з'явилась потужна сила — НАРОД, який, хочеться вірити, не допустить, щоб повторилось подібне у майбутньому.
Ми – єдина нація, єдиний народ, і лише віра, молитва, мужність й героїзм кожного, хто відстоював українські інтереси в областях, селах, містах, хто був і залишається на барикадах, хто загинув заради кожного, врятували нас.
Навіть бракує слів описати невимовний біль матерів і вдів, сестер і братів, які 
оплакують своїх синів і доньок, котрі ціною власного життя врятували нас, подарували надію, відійшовши у Вічність.
Ці біль, смуток і тривоги відчула, коли прийшла на Майдан знову – 23 лютого 2014 року. На жаль, в силу ряду причин цього не могла зробити раніше. Українці того дня схиляли голову в скорботі, вшановували світлу пам'ять Небесної Сотні.
…Ступаю на почорнілу землю, відчуваю її стогін й неймовірні страждання. Серце крається від невимовного болю. Невже це моя країна? Невже моя багатостраждальна ненька знову оплакує своїх синів і доньок?
Багатотисячний потік людей збирається на Майдані Незалежності. Кожен — із квітами, свічами, вогонь яких — це як гаряче, вірне своєму народу серце кожного добровольця Небесної Сотні.
Спорожніла земля, почорніла, омилася кров'ю… Дорогою ціною далась Перемога, але НАРОД вистояв, НАРОД зумів, НАРОД вимолив. Ще довго моя країна оговтуватиметься від пережитого.
Знаменитий "стадіон Лобановського", Дім профспілок, вулиці Грушевського, Інститутська, міст закоханих, будівлі й історичні експонати древнього Києва – майже все зруйноване, спалене, знищене. Кругом – рештки від шин, нерозібрані барикади, зруйнована бруківка…
Але це все не так вже й страшить в порівняні з тим, що Майдан міг би бути стертий з лиця Землі, а за ним – й уся Україна.
– 18 лютого ц. р. планувалась силова зачистка Майдану, – не приховуючи страшної правди, розповідає житель 
Києва, очевидець революційних подій пан Микола. – Нас хотіли знищити за лічені хвилини. Тільки бойовий дух на Майдані, повна мобілізація у регіонах, суттєве підкріплення, молитви наших матерів і дружин врятували Україну від повного знищення. Досі не можу повірити, що багатьох з моїх побратимів вже немає в живих.
– Раніше ніколи не вважала себе патріоткою, не цікавилась політикою й навіть подумати не могла, що залишу дім, роботу, приїду на Євромайдан й залишусь тут від початку до кінця, – щиро зізнається молода активістка. – Я стала іншою, ми всі стали інші.
Атмосфера на Євромайдані й справді неймовірна. Люди ввічливі, чемні, готові простягнути руку допомоги в будь-яку хвилину. Ніякої штовханини, все цивілізовано, продумано до дрібниць. Зверху на барикадах, внизу знаходилися вартові Самооборони, які слідкували за громадським порядком. Усі, без винятку, прислухалися до їхніх команд.
Зустріли ми охорону біля Верховної Ради, Адміністрації президента. Ніякого хаосу. Немов годинниковий механізм, працювали добровольці, які дружно прибирали територію.
Єднання, любов і сльози… Сльози скорботи й водночас радості. Пробиралися на Майдан в обхід через спалений міст закоханих, який, хоч і з перепонами, вдалося пройти.
… Яких страждань зазнала моя країна! По-звірячому катували мій народ антихристи, українофоби, люті, озвірілі варвари! Не можу стримати сліз від 
побаченого й почутого. Але впевнено можу сказати ще раз і ще раз: "Ще не вмерли України ні слава, ні воля…". Ми – нація, сильніша від будь-якої влади, від будь-кого, хто мріє володарювати на нашій землі, бо добро завжди перемагає зло.
Слава Україні! Героям слава!
Світлана ТРОЦЮК.
НА ЗНІМКАХ: Євромайдан. 23 лютого 2014 року.
Фото автора.
Україно моя, рідна мати!
О, як же сумно, боляче мені.
Ну, що зробити? Що вдіяти?
І син, і батько – на сирій землі…
Свята земля залита кров'ю.
Як там ступити? І жити як нам з цим?
Бандит і влада в хижій змові,
Звір апокаліпсису – вогонь і дим.
Надіялись, Тарасе, що на оновленій землі
Врага не буде, супостата.
Недолюдки! Загиньте в пеклі та імлі.
Ваш слід – це вам і сатані прокляття.
Майдан клекоче, крик печальний.
Прострілений у серце стяг.
І Гімн – як заклик величальний —
Веде у бій. На барикадах згинув страх.
То Бог почув волання і молитви:
Упав тиран і з ним – злочинна влада.
У відблисках важкої битви
Сіяють гідність, демократія і правда.
Краплини крові розлетяться з вітром,
Впадуть біля звитяжної дороги.
І маки, червоні маки зацвітуть по світу.
Герой Майдану, твоя святиться
Перемога!
Анатолій СЕМЕНЮК.
За тебе, Україно, гину.
За тебе, рідна мати, б’ють.
Але стоятиму до скону –
Нехай вервечок з нас не в’ють!
За тебе, Україно, дочки
Всі квіти гаддю віддають,
За тебе, матінко, синочки
І душу кровію зіллють.
Невже тепер вже сорок п’ятий
Чи тридцять третій настає?
Бо син твій сьомий і десятий
У ніч морозну тихо мре.
Та ні, не тихо! Він співає
Твій гімн народу і землі,
І тебе, рідну, він благає:
«Ти мене, мати, захисти...».
Інна МИХАЙЛОВА.
Прогноз погоди сповіщає: "Весна",
Проте події нагадують більш зиму.
На Майдані йде війна
Безжальна. Люди гинуть.
В очах дітей біль –
Біль за рідну Україну.
В очах матусь страх –
Страх за свою дитину.
Вибухи. Постріли. І крах.
Але Майдан все ще на ногах.
Надія поступово згасає,
А «беркутівець» зброю піднімає.
Серце його кригою вкрите,
Бажанням грошей понад усе оповите.
Жалю в його очах немає,
Хоч куля сотні тіл без душі залишає.
А «беркутівець» рахує зароблені гроші.
Де ж почуття людські,
Чому ви – наче звірі?
Життя позбавляєте таких, як самі?
Доля... Вона ж, наче орегамі,
Як побудуєш чи складеш –
Так життя й проведеш.
Хоч і не мені вас судити –
Усі шляхи вам у пекло відкриті.
Ви руки кров’ю обагрили,
І самі ж у ній потонули.
А герої не погинуть – обіцяємо,
В серці пам'ять про кожного
зберігаємо!
Анастасія КОЗЕЛ,
учениця міської гімназії.
Залишити коментар