Захист України – це справа честі й совістіНа превеликий жаль, трагічні події, сумні сторінки історії повторюються, і блакитне мирне небо України знову накрила чорна хмара війни. У ці дні півроку минає від початку тих жахливих подій на вул. Грушевського, де у протистоянні між силовиками та євромітингувальниками у центрі Києва загинуло понад дев'яносто людей, півтори тисячі – поранено, сто – вважаються зниклими безвісти.
За цей час ситуація у країні погіршилася в рази. Чи не щодня зі Сходу України надходять трагічні звістки про смерть наших солдатів та мирних жителів.
Ми пам'ятаємо кожного, хто віддав свої життя за нас! Ми цінуємо кожного, хто за наш мир і спокій, по власній волі, йде у бій, ризикуючи втратити найдорожче – життя. Безперечно, це – ГЕРОЇ НАШОГО ЧАСУ!
Юрій Степанович – один з них: молодий і сором'язливий, стриманий і розважливий, відважний та сповнений віри і надії, що спокій у нашій державі настане вже незабаром.
Юрій Степанович, 36-річний житель Люблинця, про війну розповідає неохоче: "А що розповідати? На війні, як на війні – або ти, або тебе". І як би для декого це не звучало дивно, він хоробрий: у зовсім юному, 25-річному віці поїхав добровольцем в Ірак, де відбував службу вже двічі. В зону АТО на Схід України теж потрапив за власним бажанням.
– Словами це пояснити неможливо. Скажу одне – це душевне покликання. Я просто виконую свій громадянський та чоловічий обов'язок. Адже у ст. 17 Конституції України чітко прописано, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу.
– То все ж, пане Юрію, що у Ваших діях відіграє ключову роль: безстрашність чи патріотизм?
– Однозначно сказати не можу, бо є і одне, й інше – залежно від ситуації, від тих швидкоплинних трагічних події, які впливають на нашу підсвідомість. Сказати, що чогось дуже боюся, то ні. Звичайно, хвилювання є, бо по природі людині притаманний страх. Я вважаю, що коли людині страшно, вона починає думати, а якщо бути безстрашним дурнем, то можна бігти на амбразуру під черги кулемету, але що ж з того буде?
Як на мене, головною проблемою неоголошеної війни на Сході є наступне: коли я був в Іраку, то ворога знав в обличчя, а тут ти його не знаєш. Оце саме страшне, що ти не знаєш його лиця, не знаєш де, коли він нападе і яким він буде.
– Розкажіть, будь ласка, як проходить життя у зоні бойових дій, як живуть там наші військові?
– Живемо ми у палатках, харчуємося солдатською їжею. З продуктами проблем нема, постійно завозять. Про наш побут, їжу, одяг дбає спеціальний підрозділ РМЗ (рота матеріального забезпечення). Постійно йдуть доставки – вдосталь всього. Та найголовнішим є те, що ми один одному велика підтримка, до того ж, поряд з нами є ще одна велика радість – наші чотирилапі!
Останні десять днів ми спали в окопах, адже це реальний шанс, щоб вижити під час обстрілу.
Кажуть, там зараз дощі – це дуже погано для нас, адже, окрім того, що немає де просохнути, до взуття налипають величезні брили глини. Від цього є певні незручності, адже дуже тяжко пересуватись.
– Як місцеве населення реагує на вашу присутність?
– По-різному. Одні бунтують, прикладаючи "гостре" слівце, другим – байдуже, треті – підбадьорюють, підтримують нас, і, на щастя, таких більшість.
Насправді, усі вони залякані. Взагалі побувши там, зрозумів, що ми дуже різні. Ми думаємо над тим, як вчинити, як жити, а вони лише виконують накази.
– Багато наших земляків у Вашому батальйоні? І взагалі, як ставитесь до того, що "західняків" забирають воювати в зону АТО, а кремезні чоловіки зі Сходу тікають у Західні регіони?
– Та вони просто думають, що "бандерівців" кулі не беруть (посміхається). Я вважаю, що це справа честі і совісті, а вже інше питання, чи вона є у тієї людини. Щодо того, чи багато "наших", то скажу вам, що на сьогоднішній день у мене там всі земляки, у нас поділу нема.
– Як сім'я реагує на те, що Ви так самовіддано виконуєте свій військовий обов'язок, ризикуючи життям?
– Це моє рішення, і вони його поважають, всіляко підтримують мене. Я неодружений, тож найбільше хвилюється мама.
– Юрію Степановичу, насувається третя хвиля часткової мобілізації. Що побажаєте, які настанови дасте тим, хто долучиться до цієї відповідальної місії — захищати свою суверенну державу?
– Звичайно, мені, як і всім, хотілося б, щоб все швидше закінчилось і кожен повернувся у свої домівки, де на них чекають рідні. Я не вправі казати, "що", "як" і "кому" робити. Усе залежить від виховання, а от почуття відповідальності має бути у кожного.
Удачі, вам, хлопці! Бережіть свою державу, захищайте свої сім'ї. А головне — пам'ятайте, що коли людина робить добро, то воно їй сторицею повернеться.
Отож, пам'ятаймо, що Українська армія має бути гордістю для тих, хто служить, і тих, хто на них чекає. І продовжуючи боротьбу за свою Батьківщину, вірмо у нашу перемогу!
Розмову вела Аліна РОМАНЮК.
НА ЗНІМКУ: Юрій Степанович, захисник України (прізвище він попросив не називати).
Фото автора.
Залишити коментар