Моя маленька батьківщино, до тебе завжди серцем лину!Якось непомітно пролетіло літо, вже й осінь вступила у свої права і відразу — до роботи. Пішла золотоволоса господиня полями, збираючи щедрі врожаї, позакладала комори зібраними плодами — дарами природи.
Кошики наповнились достиглими, обніженими й облюбованими ще літнім Сонцем пахучими яблуками, грушами, сливами та овочами із грядок дбайливих газдинь.
Опустили вниз свої важкі голови соняхи, які раніше гордо вдивлялися в небо, про щось мріяли. Шурхотять пожовклим листям кукурудзяні плантації.
Манить і кличе до себе ліс, охоче готуючи чергові сюрпризи для любителів "тихого полювання", бо гриби ростуть, як на дріжджах. Тільки встигай їх збирати!
В повітрі вже запахло по-осінньому. За селом, раз за разом почали підніматися стовпи диму від спаленого бадилля. Люди, як ті бджілки, невтомно працюють, збираючи картоплю, яка цьогоріч, дякуючи природі й Богу, добре вродила. Тож буде з чим зимувати.
Душа радіє, коли дивишся, як тобі віддячило поле за нелегкий копіткий труд, недоспані ранки та напружені дні.
ххх
Нема на що нарікати Олександру та Лідії Гарлінським із Вівчицька, бо картоплярством займаються ще, як-то кажуть, з діда-прадіда.
Хоч роки вже не ті, та й здоров'я нерідко підводить, дивлячись на них, можна без усілякого перебільшення, сказати: це — люди старого гарту, які із самого малечку звикли до роботи.
"Та як без неї?" — говорить бабуся, яка через рік святкуватиме своє 80-річчя.
"В селі бульба — перша страва. А такі "делікатеси", як картопля в мундирах чи деруни, — це взагалі неабияка смакота", — хутко приєднується до розмови чоловік, який метушиться біля чималого кагату з насипаною городиною.
Поряд стоять мішки із цим овочем, який прийшов до нас із Америки і відразу тут прижився, припавши усім до смаку.
Бідкається, правда, хазяйка над тим, що закупівельна ціна на картоплю досить низька.
"Скільки сил потрібно витратити, щоб її виростити! А так виходить, що людська праця зовсім не цінується", — розмірковує вголос вона.
ххх
Непоганий урожай цієї овочевої культури зібрало і подружжя Поліщуків. Григорій Степанович та Зінаїда Карпівна проживають вдвох, їх доньки мешкають в столиці.
Тож справлятися із господарством селянам доводиться самим, працюючи пліч-о-пліч.
Дружина не один десяток літ пропрацювала у Вівчицьку фельдшером, чоловік — в колгоспі "Дружба" в Голобах, за що отримав нагороду — орден Трудового Червоного прапора.
Хоч село й невеличке, та в ньому 
чимало молодих сімей, які облаштовують свої домівки, ведуть господарку. Серед них — Анатолій та Анастасія Редьковичі, їх донечка Нонна.
"Ще трохи, і ви б нас вдома не застали, ми б на поле пішли. Пора якраз така "гаряча", коли всі зайняті практично однією роботою", — усміхаючись, звернулась до нас молода дружина.
"Нам й помічничка допомагає", — жартує жінка, дивлячись на свою маленьку радість, яка грається на подвір'ї, раз за разом поглядаючи на маму.
…В селі — мальовнича, майже недоторканна природа, яка просто п'янить. Побувавши тут хоч раз, хочеться повернутися сюди знову, аби ще раз насолодитися місцевими краєвидами, які не дають про себе забути, час від часу зринаючи в спогадах.
Тут немає хаосу і шуму, які є в місті. Тут — якісь особливі тиша і спокій, які ніби оберігають невеличку сільську місцину, що майже з усіх боків заховалась в лісах.
ххх
Нещодавно редакції нашої газети передали вірша "Село моє — Вівчицьк. Автор його (на жаль, уже покійний) А. В. Шинкарук з душевною теплотою та щирістю написав про милий і рідний серцю куточок.
Отож, шановні читачі, пропонуємо вірш — своєрідний спогад з минулого — вашій увазі.
Оксана МОРОЗ.
НА ЗНІМКАХ: Вівчицьк сьогодні.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.
Залишити коментар