Допоки б’ється джерело життя...Якби 70 літ Василя Потоцького з Попович перенести у вишиту картину, то на ній би переплелися нитки усіх кольорів райдуги – така багата палітра життєвих миттєвостей ювіляра. Найбільше було б, звичайно, червоних тонів любові – до матері, дружини, рідних, отчої землі, людей. Але вплівся б і чорний колір журби…
Коли 3 листопада 1944-ого року Катерина Потоцька народила синочка, її чоловік Артем йшов фронтовими дорогами, проганяючи фашистів з рідної землі. Він так мріяв про сина… Але ворожа куля не пожаліла солдата, і залишився він лежати у Братській могилі у Східній Прусії, так і не побачивши свого первістка. Радість материнства у молодої вдови була затьмарена похоронкою, а її дитя стало сиротою…
Василько підростав, оточений любов'ю мами, діда Івана та баби Дарки. Змалку він тягнувся до хліборобської роботи, допомагав по господарству і бігав на колгоспну конюшню, бо дуже любив коней. Народжений у рік Коня, хлопчина марив вороними, гнідими. Пізніше йому таки довіряли віжки, і він ціле літо, як дорослий, правив гужовим транспортом по селу.
Швидко збігало повоєнне босоноге дитинство, і часто хлопчик з такою заздрістю дивився на однолітків, яких батьки садовили на плечі, водили за руку, ходили в ліс! Як би він радів, коли б поряд був тато, який би захищав його, навчав чоловічим справам, садив на коника…
Літа минали. Хлопець радував рідних працьовитістю, тямущістю, доброю вдачею. Вдома майже все господарство трималося на ньому. Тож коли призвали в армію (а служити довелося в Німеччині), то рідні з нетерпінням чекали його і тішилися надісланими командуванням подяками за хорошого солдата.
Демобілізувавшись, пішов Василь працювати кіномеханіком і кіно на півжиття стало його частиною, бо любив свою роботу і дуже сумлінно ставився до обов'язків. Часто пішки в негоду або велосипедом довозив металеві банки з плівками у села, стараючис
ь не запізнитися на сеанс, адже тоді люди ходили на нові фільми охоче.
Як ведеться, зустрів він на життєвому шляху свою половинку – красиву дівчину Марію із Житомирщини, яка полонила серце не лише вродою, а й співочим талантом, трудолюбивим характером, адже виросла у дружній багатодітній сім'ї, де доводилося багато працювати.
Тож стала дружина хорошою господинею, підмогою в усьому. Чоловік навчив її своєї професії, а сам став працювати в колгоспі ім. Мартинюка бригадиром. Відтоді й пропадав на роботі допізна, бо звик все доводити до пуття, по-хазяйськи дивитися за колективним, як за своїм. Його шанували в селі, обирали депутатом сільської ради, йшли за допомогою, порадою. І Василь Артемович старався нікого не обійти, особливо турбувався про вдів, одиноких жінок, старших односельчан.
Коли ж колгосп розпався, як і всі, гірко переживав. Але ж хіба хлібороб може сидіти без діла? На землі постійно роботи вистачає, та й домашнє господарство вимагає догляду. Роботящим рукам завжди є за що зачепитись. А у Василя Потоцького вони справді "золоті": і кошика сплете, і дерево защепить, і електропроводку поремонтує.
І нарешті здійснилася мрія чоловіка – придбали свого коника, який став надійною підмогою господарям. Тепер багатьом у селі Василь Артемович допомагає зорати, заскородити, підгорнути, посіяти, завезти. І не лише в Поповичах, а й поспішає зі своєю Лискою в Голоби, в Арсеновичі, де є родичі по батькові. Взагалі, подружжя Потоцьких завжди на перший поклик відгукується відразу – чи то з приводу радісної події, чи сумної – такі вони добрячі і людяні.
Зараз у селі більш пересідають на техніку, якою й обробляють землю. А Василь Потоцький не зраджує своєму конику, якого з любов'ю доглядає, оберігає (на знімку). І каже, що трактором так не виореш, як конем. А сам дуже любить (хоч і нелегко вже), коли під ногами вивертаються щедрі скиби родючої землі, у яку сіється добірне зерно. Скільки походив він за конем за життя! Скільки борозен проклав! І завжди там рясно пробивалися до Сонця паростки жита-пшениці.
…Шурхотить під ногами опале листя, встеляючи стежку. Біля хвіртки горить кущ калини, і розкошують біля хати різнокольорові хризантеми. Любить ювіляр цю пору року, бо осінь подарувала йому життя, осінь радує хлібороба щедрими врожаями і осінню закладається майбутній достаток селянина.
Дай же, Боже, щоб не один ще десяток літ стрічав наш герой свою золоту осінь і лелечу весну! З роси й води Вам, ювіляре, на щастя й добро!
Людмила СТАСЮК.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар