Де душею добрі люди, мир і спокій завжди будуть!Застати людей в передобідню пору на селі вдома – це рідкість. А коли ще день гарний, погожий, то й взагалі… Хоч осінньо-польові роботи майже завершені, та всіляких клопотів по господарству селянам вистачає сповна. Адже щоб добре підготуватись до зими, треба тепер неабияк попрацювати.
Так вже якось нам пощастило, що наша "екскурсія" в село Засмики співпала із одним з релігійних свят. Отож, не довелося нікого відривати від праці.
Першими завітали до оселі Ніни Михалевич. В гостях у неї була сусідка Євдокія.
"От прийшла навідати Ніну Іванівну, може, новини якісь розповість. Бо мене, як бачите, ноги підводять, то сама вже нікуди не зайду", – заговорила до нас бабуся.
"Село в нас невеличке, люди всі переважно старшого віку, молодь до міста повибиралася. Живемо – як можемо: одне одному допомагаємо, підтримуємо. Хто здужає, той хазяйнує, а хто вже відпрацював своє, – живе собі помаленьку, просячи у Бога здоров'я та сил на кожен новий день", – долучилася до розмови пані Ніна.
"У вас в місті набагато легше живеться, бо там і магазини, і лікарня поруч. А тут все навпаки. Мусиш звикати до того, що є, надіятись на поміч інших", – з сумом в голосі зауважила Євдокія Солонь, спираючись на палицю.
Найстаршою в селі є Ольга Іллівна Дрозд, яка в серпні наступного року зустріне свій 90-річний ювілей.
Не дивлячись на поважний вік, жінка має хорошу пам'ять, до найменших дрібниць пригадує ті чи інші життєві епізоди із минулого.
"За свій вік я вже четверту владу побачила. Шкода тільки, що ніякого толку з цього нема. Бо у воєнному пеклі пройшла моя молодість, а нині в часи знову ж таки війни (хоч і неоголошеної) доживаю вік", – говорить вона.
"Я – переселенка із Польщі. В Грушівку із чоловіком та батьками переїхали в 1946 році", – мовить Ольга Іллівна, яка за весь цей час багато чого натерпілася.
Так склалось, що нині Ольга Дрозд мешкає сама. На жаль, бабця поховала і чоловіка, і сина. Донька мешкає в Росії.
"Онуки мені, як треба, допомагають. А так – сама справляюся", – розповідає далі.
Жінка хутко перегортає в розповідях сторінку за сторінкою, що вміщені у великій книзі її життя. Там – приємні і не дуже приємні спогади.
На столі лежать газети. З іншої кімнати до нас "заглядає" швейна машинка, що стоїть біля вікна, впершись у двері. "Це – моя помічниця. Завжди виручає", – хвалиться хазяйка.
ххх
Вже третій рік господарює в селі одноосібник, ліквідатор наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції Віктор Люклянчук, який перебрався сюди із Люблинця в батьківську хату.
На 20 гектарах землі чоловік сіє зернові культури, вирощує картоплю, буряк (в підсобному господарстві утримується немало свиней). Має свою пасіку, з якої збирає щедрий "урожай".
"Бджільництво теж багато часу займає. Та це – моє", – із захопленням розповідає він про своїх підопічних.
Віктор Олексійович – постійний учасник ярмарків сільськогосподарської продукції, що проводяться в місті та районі.
"За моїм "невеличким" хазяйством й часу бракує, аби ремонт в хаті зробити. Та нічого. Вже всі роботи майже завершені, наближається зима, то й будемо щось думати", – ділиться із нами планами на майбутнє.
ххх
Отаке воно, маловідоме для багатьох, село із своїм дещо незвичним колоритом. Хоч й трохи вирізняється з-поміж інших населених пунктів нашого району (тут є польське поховання, капличка), та воно – таке ж, як усі інші.
В Засмиках – трудолюбиві люди, які знають ціну нелегкої копіткої роботи селянина. Бо як сказала одна із тутешніх мешканок:"Той, хто не вміє працювати, в селі просто не виживе".
Тут – гостинні, щирі і добрі душею люди, які завжди радо зустрінуть кожного, хто до них завітає. "Приїжджайте до нас знову, ми вам багато чого ще розповімо", – говорили вони нам на прощання.
Отож, до нових зустрічей, село!
Оксана МОРОЗ.
НА ЗНІМКАХ: Ольга ДРОЗД; Віктор ЛЮКЛЯНЧУК; сільські краєвиди.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.
Залишити коментар