Йшла колона між териконами, горіла свічка між іконами...
"Нехай святиться ім'я Господнє!!!"
В кутку бліндажа, у саморобній лампадці, зробленій із консервної бляшанки, ледве блимав вогник. Тьмяне світло падало на виснажене обличчя чоловіка, що на колінах молився до паперових ікон. "Капелан" молився віддано і з великою вірою в кожне слово молитви вже більше, ніж півгодини. За рік, що перебував серед військовиків, кожну бойову операцію чи кожне переміщення транспортної колони, як оце й зараз, супроводжував молитовно.
Допоки колона буде в дорозі – молитиметься й славитиме ім'я Господнє. Бійці знають про щирі молитви духовного отця, і це додає їм сили, снаги й віри, що ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ…
"Капелан" завжди самовіддано молився за всіх і за кожного окремо.
Молився й за "Кардана".
Вже не першу колону вів "Кардан" із пункту А в пункт Б. Тепер, за перемир'я – це було майже безпечно. А ось в перші місяці війни – небезпека чатувала на кожному повороті. "Кардану" подобались ці екстремальні "подорожі" на чолі головної "бехи". Вже й не злічити, скільки було їх, тих "подорожей", і завжди вдавалось неушкодженим повертатись на базу.
Щасливчиком вважали побратими "Кардана", та й він сам так про себе думав. Змалечку був щасливчиком – у школі сидів за однією партою із найкрасивішою дівчиною школи, на екзаменах білети витягував тільки ті, на які знав відповіді. Вступив до інституту без жодних "блатів", легко і без напруги. Мав доволі друзів, які без заздрості стверджували: "Та ти щасливчик, "Кардане"! Після закінчення вузу пішов служити до війська, хоч міг і не йти. "Нащо тобі таке "щастя"?" – з подивом стенали плечима знайомі. Щасливо відслужив та повернувся додому.
Коли почалась війна, мав за щастя піти добровольцем. Сусіди біля скроні крутили пальцем. "Із долею грається, гадає, що дуже щасливий! – між собою гріли язики – ну-ну". А "Кардану" все було ніпочім, – вже другий рік на війні, і хлопці мали щасливчика. Тільки сам щасливчик знав, що щастя те в будь-яку хвилину може скінчитись. На все воля Господня.
Про це знав "Кардан" точно, тому щоранку й щовечора звертався подумки до Бога і дякував, що живий. І за товаришів дякував. А на "маршруті" весь час про себе повторював ті декілька молитв, які вивчив вже тут, на війні. На війні невіруючих немає…
Але так самовіддано, як нині, "Капелан", здається, ще не молився. На цей раз особливо гострим було відчуття, що саме від його молитв залежить доля цілої колони чи хай навіть одного бійця. Стояв на занімілих колінах, і лишень, коли тупий біль ставав геть нестерпним, важко вставав на хвильку, а потім знову вклякав перед образами…
Колоні лишилося йти зовсім небагато – ще метрів п'ятсот повз терикон, що височенною пірамідою бовванів серед степу, а там три кілометри степовою звивистою дорогою – і вже на місці.
"Кардан" пильно вдивлявся в дорогу, і чомусь з особливою тривогою поглядав на терикон, очікуючи саме звідти якогось "западла". Про всяк випадок гукнув навіднику, щоб був пильним, хоча тому не потрібно було про таке нагадувати: сам знав – не вперше...
l
"Лєший" ще здалеку бачив куряву від транспорту, що рухався із-за обрію. В приціл добре розгледів синьо-жовтий стяг на передовій броні. Отже, недаремно зробив собі "лежак" на териконі. Воно, звичайно, небезпечно – все ж "сіра" зона. Але непереборне відчуття мисливця штовхало "Лєшого" до нерозумного. Ба, більше: він вирішив, що неодмінно мусить "завалити" водію першої броні. Поцілити через оглядове віконечко – ото клас.
"Лєшому" зовсім не подобався цей чужий край – Донбас. Все сіре якесь, неяскраве, тьмяне. Особливо восени та й тепер, коли почалась весна, не надто щось змінилось. Ось у його рідному Алтаї все інакше. Весна швидка, зелена, яскрава, літо спекотне і зима, як зима – з таким морозцем, що – ух.
"До літа якось дотягну,– міркував собі "Лєший", – а там гайда додому, набридла ця незрозуміла війна". Лиш добре те, що непогані гроші заробляє. Коли їхав в цей далекий край, щиро вірив, що їде захищати пригнічених "укропами" та "бендерівцями" російськомовних страждальців.
Дуже швидко переконався, що це – повна дурня: тих російськомовних місцевих ніхто не гнітив, такими були від роду. Зрештою, що йому за діло до тих місцевих? Лишився не заради них. Гроші снайперам платили непогані, то й лишився. Снайпером довелось стати вже тут, під Дебальцевим. Був сміливим, розважливим та терплячим – якраз таким, щоб бути гарним стрільцем.
От і тепер хотів собі самому вкотре довести, що він-таки кращий.
Щоб було вже геть надійно, мусить підпустити поближче. Вже коли колона підійшла метрів за двісті, зловив у приціл оглядове віконечко і повільно натиснув на гачок гвинтівки.
l
"Кардана" не покидало відчуття тривоги. Подумки, беззупинно повторював: "Господи, пронеси…". Раптом на вибоїні машину підкинуло, голова "Кардана" сіпонулась вбік, і саме в цю мить скло віконця розсипалося вщент. Щось гаряче самим кінчиком опекло плече. Якимось дивом навідник зауважив, звідки був постріл і не прицілюючись, навмання, дав коротку чергу в тому напрямку, потім ще й ще...
Другий номер "Лєшого" з жахом дивився на розкраєний навпіл череп напарника. Його знудило…
Колона, відстрілюючись, мчала на всіх парах повз терикон. Капелану доповіли, що, хоч і з невеликими пригодами, але транспорт вже на місці. "Слава Богу!!! Нехай святиться ім'я Господнє! Амінь!" – промовив священик.
"Кардану" куля ледве зачепила плече, так собі – подряпинка. Щасливчик!!!
Ігор ВЕРЧУК ("Скеля").
"Нехай святиться ім'я Господнє!!!"
В кутку бліндажа, у саморобній лампадці, зробленій із консервної бляшанки, ледве блимав вогник. Тьмяне світло падало на виснажене обличчя чоловіка, що на колінах молився до паперових ікон. "Капелан" молився віддано і з великою вірою в кожне слово молитви вже більше, ніж півгодини. За рік, що перебував серед військовиків, кожну бойову операцію чи кожне переміщення транспортної колони, як оце й зараз, супроводжував молитовно.
Допоки колона буде в дорозі – молитиметься й славитиме ім'я Господнє. Бійці знають про щирі молитви духовного отця, і це додає їм сили, снаги й віри, що ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ…
"Капелан" завжди самовіддано молився за всіх і за кожного окремо.
Молився й за "Кардана".
Вже не першу колону вів "Кардан" із пункту А в пункт Б. Тепер, за перемир'я – це було майже безпечно. А ось в перші місяці війни – небезпека чатувала на кожному повороті. "Кардану" подобались ці екстремальні "подорожі" на чолі головної "бехи". Вже й не злічити, скільки було їх, тих "подорожей", і завжди вдавалось неушкодженим повертатись на базу.
Щасливчиком вважали побратими "Кардана", та й він сам так про себе думав. Змалечку був щасливчиком – у школі сидів за однією партою із найкрасивішою дівчиною школи, на екзаменах білети витягував тільки ті, на які знав відповіді. Вступив до інституту без жодних "блатів", легко і без напруги. Мав доволі друзів, які без заздрості стверджували: "Та ти щасливчик, "Кардане"! Після закінчення вузу пішов служити до війська, хоч міг і не йти. "Нащо тобі таке "щастя"?" – з подивом стенали плечима знайомі. Щасливо відслужив та повернувся додому.
Коли почалась війна, мав за щастя піти добровольцем. Сусіди біля скроні крутили пальцем. "Із долею грається, гадає, що дуже щасливий! – між собою гріли язики – ну-ну". А "Кардану" все було ніпочім, – вже другий рік на війні, і хлопці мали щасливчика. Тільки сам щасливчик знав, що щастя те в будь-яку хвилину може скінчитись. На все воля Господня.
Про це знав "Кардан" точно, тому щоранку й щовечора звертався подумки до Бога і дякував, що живий. І за товаришів дякував. А на "маршруті" весь час про себе повторював ті декілька молитв, які вивчив вже тут, на війні. На війні невіруючих немає…
Але так самовіддано, як нині, "Капелан", здається, ще не молився. На цей раз особливо гострим було відчуття, що саме від його молитв залежить доля цілої колони чи хай навіть одного бійця. Стояв на занімілих колінах, і лишень, коли тупий біль ставав геть нестерпним, важко вставав на хвильку, а потім знову вклякав перед образами…
Колоні лишилося йти зовсім небагато – ще метрів п'ятсот повз терикон, що височенною пірамідою бовванів серед степу, а там три кілометри степовою звивистою дорогою – і вже на місці.
"Кардан" пильно вдивлявся в дорогу, і чомусь з особливою тривогою поглядав на терикон, очікуючи саме звідти якогось "западла". Про всяк випадок гукнув навіднику, щоб був пильним, хоча тому не потрібно було про таке нагадувати: сам знав – не вперше...
ххх
"Лєший" ще здалеку бачив куряву від транспорту, що рухався із-за обрію. В приціл добре розгледів синьо-жовтий стяг на передовій броні. Отже, недаремно зробив собі "лежак" на териконі. Воно, звичайно, небезпечно – все ж "сіра" зона. Але непереборне відчуття мисливця штовхало "Лєшого" до нерозумного. Ба, більше: він вирішив, що неодмінно мусить "завалити" водію першої броні. Поцілити через оглядове віконечко – ото клас.
"Лєшому" зовсім не подобався цей чужий край – Донбас. Все сіре якесь, неяскраве, тьмяне. Особливо восени та й тепер, коли почалась весна, не надто щось змінилось. Ось у його рідному Алтаї все інакше. Весна швидка, зелена, яскрава, літо спекотне і зима, як зима – з таким морозцем, що – ух.
"До літа якось дотягну,– міркував собі "Лєший", – а там гайда додому, набридла ця незрозуміла війна". Лиш добре те, що непогані гроші заробляє. Коли їхав в цей далекий край, щиро вірив, що їде захищати пригнічених "укропами" та "бендерівцями" російськомовних страждальців.
Дуже швидко переконався, що це – повна дурня: тих російськомовних місцевих ніхто не гнітив, такими були від роду. Зрештою, що йому за діло до тих місцевих? Лишився не заради них. Гроші снайперам платили непогані, то й лишився. Снайпером довелось стати вже тут, під Дебальцевим. Був сміливим, розважливим та терплячим – якраз таким, щоб бути гарним стрільцем.
От і тепер хотів собі самому вкотре довести, що він-таки кращий.
Щоб було вже геть надійно, мусить підпустити поближче. Вже коли колона підійшла метрів за двісті, зловив у приціл оглядове віконечко і повільно натиснув на гачок гвинтівки.
ххх
"Кардана" не покидало відчуття тривоги. Подумки, беззупинно повторював: "Господи, пронеси…". Раптом
Залишити коментар