Українець Петро живе у БразиліїБільше, ніж 60 років тому життя нашого народу було зруйноване фашистською навалою. Завдяки мужності воїнів, стійкості цивільного населення в цій жахливій війні було здобуто Перемогу.
Скільки доль вона покалічила! Розлучила рідних, розкидавши їх в різні куточки земної кулі, позбавила дітей батьків, а батьків – дітей.
Багато сімей так і не дочекались своїх рідних із далеких фронтів.
…Ганна поралася у хаті, коли прийшла звістка, що її чоловіка Костянтина визнали зниклим безвісти.
– Невже живий? – йокнуло серце. – Слава Богу, що не «похоронка»!
У село Пісочне, де мешкала з батьками чоловіка, поверталися з фронту не усі. Молода матір з любов’ю поглянула на маленьку доню, яка тихо бавилась у куточку і, яка, мов дві краплі води, була схожою на свого батька.
Костянтин і Ганна побрались у 1938 році. Оселились на хуторі неподалік села Пісочного. Стали господарювати, обзавелись худобою. У 1940 році у подружжя народилась дівчинка. Недовгим було щастя Неділюків.
Костянтина, як і багатьох інших односельчан, забрали на війну.
Про те, як воював, де топтав фронтові стежки, дружина дізнавалась із скупих листів, написаних чоловіком. І чим ближче наближалася Перемога, тим рідше надходили звістки від Костянтина.
Але Ганна молила Бога, аби лишень коханий залишився живим. Мабуть, Господь почув молитви жінки, адже Костянтин витримав випробування концтаборів, пережив голод, холод. Але по закінченню війни не наважився повернутись у рідні краї. Тим часом Ганна ростила донечку, багато трудилася, бо в господарстві було чимало роботи, і вірно чекала свого Костю.
Ганна з донькою жила у свекрів, котрі тримали у господарстві коней, корів, всіляку живність, мали пасіку. Тринадцять років жила разом із батьками чоловіка, які любили її, мов рідну.
Всю душу вкладали дідусь Петро і бабуся Меланка в маленьку онучку-щебутушку Онисю, яка була їхньою втіхою та гордістю.
Згодом батьки Костянтина отримали ділянку й побудували там дім. Свою частку отримала й Ганна, яка теж взялася за спорудження власної хати. Невістка з онукою не забували про стареньких, бо дуже їх любили, поважали, допомагали в усьому.
Про те, як склалася доля в Костянтина, Ганна дізналася, коли в село стали приїздити люди, котрі після війни оселилися в Америці. Односельчани підтримували зв’язок з українською діаспорою у Бразилії, куди, як виявилось, закинула доля Костянтина Петровича.
Притиснувши до грудей адресу батька, щаслива Онисія тішилася, адже все життя мріяла про зустріч з ним. Рідні люди почали листуватись.
Від родичів Костянтина Петровича, котрі мешкають в Бразилії, Онисія довідалась, що у ньог
о є друга сім’я. Це було у 70-тих роках. Незважаючи на обставини, що склалися, донька не засуджувала батька, бо знала, що у той час долями людей розпоряджалася війна.
Під час війни Костянтин Петрович потрапив у полон до ворога. Але йому вдалося вижити. В Німеччині зустрів українку родом із Черкащини, яка потрапила сюди на примусові роботи. По закінченню війни побралися.
В Німеччині у Неділюків народилася донька Зіна. Невдовзі сім’я переїхала до Бразилії (Південна Америка), куди їх запросила рідна тітка Петра Костянтиновича. Тут в них народилося ще троє дітей – Петро, Віра та Сергій.
Костянтин Петрович багато працював, аби прогодувати сім’ю, власними руками побудував дім, але ніколи не забував про рідну Ковельщину, звідки був родом. Ностальгія за Батьківщиною, родиною, квітучими садами, родючими нивами не давала йому спокою.
У 1992 році Костянтин Петрович приїхав у село Пісочне, аби зустрітися з двоюрідними братами і сестрами, вклонитися матінці-землі, звідки бере початок його родове коріння.
І ось вперше за багато років він ступив на рідну землю.
А якою ж була зворушливою перша зустріч Костянтина Неділюка із донькою Онисією, котру не бачив з народження.
Вперше за багато років його дитина змогла вимовити таке омріяне: «Тату, таточку, татусю!».
У Пісочному родина організувала застілля із задушевними розмовами та українськими піснями. Усе, здавалося б, налагодилось. Лише одне тривожило серце Онисії: «Чому батько не розповів про її існування родині в Бразилії?». За океаном навіть не здогадувалися, що в Україні живе їхня сестра по батькові.
Коли Костянтин Петрович приїхав на Ковельщину вдруге, то Онисія стала просити у нього дозволу на зустріч із братами та сестрами. Брат таки приїхав, але рідні люди знову не зустрілися.
Невдовзі погостювати у Пісочне приїхав брат Петро, але волею долі Онисії з ним зустрітись не пощастило. Жінка із сім’єю вже давно мешкала в Поворську. Про приїзд брата дізналася від людей.
Пізніше Петро Неділюк таки довідався про те, що Онисія – його рідна сестра по батькові.
Навіть дивувався: чому стільки чув від нього про Україну, колосисті лани, родючі чорноземи, старезний дуб, що ріс на хуторі, але не розповів найголовнішого?
Хтозна, що відбувалося у душі Костянтина Петровича, які емоції переповнювали. Це – лише одному Богу відомо. В 2006 році перестало битися його серце.
Не раз на обличчі Онисії Костянтинівни Радчук (дівоче прізвище – Неділюк), котра живе у Поворську, з’являлись сльози, коли переглядала передачу «Чекай на мене». А скільки разів уявляла, що так, як і герої сюжетів, зустрінеться з рідними.
– Щодня молилася, аби хоча б раз зустрітись з братами і сестрами, – щиро зізнається жінка. – Господь почув мої молитви. В минулому році приїхали брат Сергій та сестра Віра із своїми дітьми.
Цьогоріч наприкінці серпня Петро Костянтинович прибув до Києва. Зі столиці вирушив на Черкащину, звідки родом його мама. Погостювавши два тижні там, чоловік приїхав на Ковельщину, де вперше зустрівся із Онисією, про яку так довго нічого не знав. Емоції переповнювали серця рідних. Слова тут були зайвими.
Наступного дня після приїзду брат і сестра приїхали до редакції «Вістей Ковельщини», аби розповісти свою історію, поділитися враженнями від довгоочікуваної зустрічі.
– Ми дуже щасливі, адже через багато років нам вдалося відновити родинні стосунки, обійняти одне одного, поговорити. Про нашу родину ваша газета уже писала, – каже Петро Костянтинович. – Це було в 2005 році, але тоді я ще не знав Онисії. Ось, як бачите, ми нарешті зустрілися. Тоді публікацію у «Вістях Ковельщини» читали усі наші знайомі українці у Бразилії. Бережу газету, як пам’ять. Хотілося б мати продовження історії про нашу родину.
– Спочатку побував на Черкащині, де жили мамині сестри, – розповідає далі Петро Неділюк. – Але в роки війни вони померли від тифу і голоду. Одна із сестер була розстріляна. Вдалося відновити родинні зв’язки з їхніми дітьми, які прийняли мене, мов рідного.
– Відверто кажучи, – мовить Петро Костянтинович, – моя мама Ганна Павлівна, якій невдовзі виповниться 92, щиро радіє, що мені вдалося знайти родичів в
Україні, адже все життя її душа і серце були віддані Батьківщині, цю любов вона прищепила і нам, дітям.
– Із самого дитинства спілкувались між собою рідною мовою своїх батьків, – продовжує наш співрозмовник, – мені було цікаво дізнаватися більше про культуру та звичаї українського народу. Зближення з її родиною та родиною батька продовжує їй життя.
– А знаєте, чому мама полюбила батька? – з посмішкою каже гість з Бразилії. – Бо він не пив і не палив, був великим інтелігентом і щиро любив Україну.
В листопаді Петру Костянтиновичу виповниться 63. Працювати він став ще з 16 років. Здобув робітничу спеціальність, працював токарем. Старанний і працелюбний хлопець завжди досягав своєї мети. Був дуже наполегливим. Вдень працював, а вночі здобував знання. Згодом став працювати електротехніком на ГЕС неподалік м. Курітіби (штат Парана, Південна Бразилія), де нині мешкає його родина. (в цьому бразильському місті українська діаспора складає близько 500 тисяч жителів – авт.).
Продовжив трудову діяльність Петро Костянтинович в компанії, де відповідав за охорону праці. На заслужений відпочинок пішов у 1997 році. З’явився час знову навчатись. Будучи пенсіонером, закінчив вищу школу, де здобув спеціальність менеджера. На даний час з донькою мешкає у місті Флоріїнополісі.
– Моя мама Ганна Іллівна ні на кого зла не тримає, – зізнається у розмові з нами Онисія Костянтинівна. – Вона все життя любила батька, вдруге заміж не виходила. Їй вже теж за 90. Ніколи нікого не образила, дбала про нас із чоловіком, онуків.
Онисія Костянтинівна та Іван Матвійович прожили душа в душу 46 років. Сорок років чоловік шоферував, а дружина працювала у колгоспі, а пізніше стрілочником у вагонному депо. Разом вирощували хліб і до хліба, утримували чимале господарство, навчали дітей бути чесними, добрими, працелюбними.
В 2006 році Івана Матвійовича не стало. Тяжка втрата й досі крає серце дружини, ніколи не ображалися один на одного, виховали доньку і сина.
Після смерті чоловіка Онисія Костянтинівна не впала духом, бо й дітям треба допомагати та й маму підтримувати. Донька Антоніна живе і працює в Португалії. Син Костянтин живе разом із ненькою та бабусею.
Ось так склалась доля у наших земляків, які зустрілися через багато десятиліть. Сьогодні сторінки героїко-драматичної долі українського народу постають крізь відкриту душу правічних Кобзаревих дум, крізь чесний голос невмирущої української пісні. З них із дитинства черпав відповіді на запитання: хто я? яких батьків? якого роду? і один з головних героїв нашої розповіді Петро Неділюк.
Переповнює гордість і наші серця те, що у далекій Бразилії живе справжній патріот, який досконало володіє не лише португальською, а й українською, син українського роду, щирий і такий справжній наш Петро.
Світлана ТРОЦЮК.
НА ЗНІМКАХ: 1 – родина НЕДІЛЮКІВ у Бразилії; 2 – зустріч Костянтина Петровича з родиною у Пісочному; 3 – Петро НЕДІЛЮК з сестрою Онисією.
Фото з домашнього архіву та Мирослава ДАНИЛЮКА.
Залишити коментар