Репортаж / Живе в селі ветеран...

Як мало сьогодні серед нас  тих, кого обпалив вогонь Другої світової війни! Як багато хочеться про них сказати, написати, розповісти, аби нинішнє і прийдешнє покоління пам’ятали героїв, які відстояли мир на нашій землі.

Нині моя розповідь – про учасника бойових дій  Володимира Федоровича Янка з Майдана. В селі всі знають цього чоловіка: він завжди усміхнений, від нього так і віє теплом, добротою. Здавалося б, чому?   Життя не тішило і не пестило його.  Володимир Федорович пройшов  крізь усі колючі терни, що були на його життєвому шляху. 

Десь там, за туманами, виринають спогади про батьків. А, може, то просто уява? Бо їх не стало, коли діти були малими. І хлопцеві довелося із самого дитинства пізнати  усяку роботу. Чи важко було? Сім’я «за  Польщі» працювала на своїй землі, було сяке-таке господарство. Тож після смерті батьків усе те лягло на дитячі плечі.

Якось виживали. Вже й попідростали діти, могли самі обробляти землю, доглядати худобу. Але все перекреслила війна. Старшу сестру Надію забрали на роботу в Німеччину першим набором. Залишилось їх троє –  старший Володя і дві менші сестри. Яке то було сирітське дитяче життя у роки війни?  Нині навіть уявити важко, а вони трималися. Світло Перемоги прийшло в березні 1944 року. Зраділи діти. Роботи багато,   люди поступово звикали до мирного життя. Але одного дня викликали до військкомату і вручили повістку в армію.  Це був останній військовий призов. Володі виповнилося 17.

Молодих хлопців зібрали в Голобах у військкоматі, потім привезли в Ковель.  А далі відправили в товарних холодних вагонах, ніби худобу. Ніхто не знав, куди. Коли, нарешті, зупинився поїзд, побачили вивіску: «Саратов». Саме тут, у холодних казармах, Володимиру довелось проходити військову підготовку.

Ті, хто призивався останнім набором, а це народжені 1927 року,  знають, що таке «військова підготовка». Це – справжнє пекло. Небагатослівний нині ветеран Володимир Федорович, але, згадуючи ті часи, відчуває, як сльози туманять очі. Тоді махне рукою і скупо скаже: «Чого тільки не пережили? Головне – вижили». 

Після “підготовки” їх повезли на Захід – спочатку була Білорусь. Він – солдат війни, піхотинець. За скупими словами спогадів – тисячі кілометрів в сніг, болото, під палючим сонцем і в дощ. Сотні кубометрів землі перекопали, ховаючи себе  і  техніку.

«Ми все пішки ішли, - згадує ветеран. – Іноді десь підвозили, але рідко. Важкими були переправи через річки, болота. А скільки убитих, поранених довелось бачити!» 

Війну закінчив в  Кенігсберзі (тепер – Калінінград). Саме там застала його перемога.

«Тоді, – згадує ветеран, – навіть не вірилось, що перемога за нами, що більше не будемо чути вибухів бомб, снарядів. Радості не було меж, а сльози самі заливали очі.  Найбільше шкода тих, хто поліг. Дякую Богу, що зберіг на цьому світі, що пройшов через пекло війни і повернувся на рідну землю. Хоча повернувся тільки в 1951 році – довелось ще служити».

Рідне село зустріло привітно. Уже трішки залікували рани війни, люди звикли до мирної праці. Треба було самому, не роздумуючи, приступати до роботи. В домі – три сестри, а тому господарка потребувала чоловічих рук.

Невдовзі йому доручили організувати культурно-масову роботу в селі.  Колишній солдат, не роздумуючи, взявся за невідому йому справу і згодом вже вміло організовував роботу сільського клубу. В Майдані пам’ятають, як Володимир Федорович вперше привіз у село кіно.  Всі люди зійшлися. Володимир Янко поєднав обов’язки завідувача клубу і кіномеханіка. Так працював аж до виходу на пенсію. Знаючий, вмілий організатор проводив різноманітні заходи: вечори, танці, виступи агіткультбригад. Брали участь у районних заходах. 

Доля змилостивилась і дала змогу сиротам вижити. Сестри повиходили заміж, налагодили своє сімейне життя. Володимир і надалі був їм за батька і матір. Допомагав всім, чим міг, його добре серце ділилось на кожного. Забував про себе. Все було ніколи, не вистачало ані часу, ані коштів на особисте життя. Не зчувся, як сивина вкрила голову, а господині в хаті нема. Правда, сестра виконувала всю домашню роботу.

Володимир Федорович нині проживає  в своїй акуратній, чистій хатині. Знає ціну життя. Самотнім не буває. Бо   постійно – серед людей і для людей.

l

19 вересня Володимиру Федоровичу Янку виповнилося 90 років. З цієї нагоди ветерана запросили до «його» клубу – правда, нового, сучасного.  Висловили теплі слова подяки за його нелегкий життєвий шлях, сумлінну працю на благо громади. 

Ветерана  вітали односельчани з квітами.   Першим  поздоровив з родиною  Віктор Козак, голова РДА, племінник. 

До низки щирих віншувань приєднались  голова райради Андрій Броїло, Голобський селищний голова Сергій Гарбарук, староста села Майдана Наталія Гоголюк, голова місцевої ветеранської організації Марія Газюк та інші. Ювіляру вручили Подяку районної влади. 

Президія районної ветеранської організації теж щиро здоровить ветерана, зичить йому міцного здоров’я, активного довголіття!

Валентина СІЧКАР, 

голова районної ветеранської організації. 

НА ЗНІМКАХ: під час вшанування Володимира Федоровича Янка з нагоди його ювілею у рідному селі.

Фото з архіву автора.

Від редакції: ковельські журналісти знають Володимира Федоровича Янка як активного читача «Вістей Ковельщини», котрий багато років поспіль не розлучається з улюбленим виданням. В якості подарунка ми вирішили оформити йому передплату «міськрайонки» на весь 2018 рік. Читайте ще багато літ нашу газету, шановний ювіляре, будьте завжди з «Вістями Ковельщини». Многих і благих Вам літ!

Як мало сьогодні серед нас  тих, кого обпалив вогонь Другої світової війни! Як багато хочеться про них сказати, написати, розповісти, аби нинішнє і прийдешнє покоління пам’ятали героїв, які відстояли мир на нашій землі.

Нині моя розповідь – про учасника бойових дій  Володимира Федоровича Янка з Майдана. В селі всі знають цього чоловіка: він завжди усміхнений, від нього так і віє теплом, добротою. Здавалося б, чому?   Життя не тішило і не пестило його.  Володимир Федорович пройшов  крізь усі колючі терни, що були на його життєвому шляху. 

Десь там, за туманами, виринають спогади про батьків. А, може, то просто уява? Бо їх не стало, коли діти були малими. І хлопцеві довелося із самого дитинства пізнати  усяку роботу. Чи важко було? Сім’я «за  Польщі» працювала на своїй землі, було сяке-таке господарство. Тож після смерті батьків усе те лягло на дитячі плечі.

Якось виживали. Вже й попідростали діти, могли самі обробляти землю, доглядати худобу. Але все перекреслила війна. Старшу сестру Надію забрали на роботу в Німеччину першим набором. Залишилось їх троє –  старший Володя і дві менші сестри. Яке то було сирітське дитяче життя у роки війни?  Нині навіть уявити важко, а вони трималися. Світло Перемоги прийшло в березні 1944 року. Зраділи діти. Роботи багато,   люди поступово звикали до мирного життя. Але одного дня викликали до військкомату і вручили повістку в армію.  Це був останній військовий призов. Володі виповнилося 17.

Молодих хлопців зібрали в Голобах у військкоматі, потім привезли в Ковель.  А далі відправили в товарних холодних вагонах, ніби худобу. Ніхто не знав, куди. Коли, нарешті, зупинився поїзд, побачили вивіску: «Саратов». Саме тут, у холодних казармах,Володимиру довелось проходити військову підготовку.

Ті, хто призивався останнім набором, а це народжені 1927 року,  знають, що таке «військова підготовка». Це – справжнє пекло. Небагатослівний нині ветеран Володимир Федорович, але, згадуючи ті часи, відчуває, як сльози туманять очі. Тоді махне рукою і скупо скаже: «Чого тільки не пережили? Головне – вижили». 

Після “підготовки” їх повезли на Захід – спочатку була Білорусь. Він – солдат війни, піхотинець. За скупими словами спогадів – тисячі кілометрів в сніг, болото, під палючим сонцем і в дощ. Сотні кубометрів землі перекопали, ховаючи себе  і  техніку.

«Ми все пішки ішли, - згадує ветеран. – Іноді десь підвозили, але рідко. Важкими були переправи через річки, болота. А скільки убитих, поранених довелось бачити!» 

Війну закінчив в  Кенігсберзі (тепер – Калінінград). Саме там застала його перемога.

«Тоді, – згадує ветеран, – навіть не вірилось, що перемога за нами, що більше не будемо чути вибухів бомб, снарядів. Радості не було меж, а сльози самі заливали очі.  Найбільше шкода тих, хто поліг. Дякую Богу, що зберіг на цьому світі, що пройшов через пекло війни і повернувся на рідну землю. Хоча повернувся тільки в 1951 році – довелось ще служити».

Рідне село зустріло привітно. Уже трішки залікували рани війни, люди звикли до мирної праці. Треба було самому, не роздумуючи, приступати до роботи. В домі – три сестри, а тому господарка потребувала чоловічих рук.

Невдовзі йому доручили організувати культурно-масову роботу в селі.  Колишній солдат, не роздумуючи, взявся за невідому йому справу і згодом вже вміло організовував роботу сільського клубу. В Майдані пам’ятають, як Володимир Федорович вперше привіз у село кіно.  Всі люди зійшлися. Володимир Янко поєднав обов’язки завідувача клубу і кіномеханіка. Так працював аж до виходу на пенсію. Знаючий, вмілий організатор проводив різноманітні заходи: вечори, танці, виступи агіткультбригад. Брали участь у районних заходах. 

Доля змилостивилась і дала змогу сиротам вижити. Сестри повиходили заміж, налагодили своє сімейне життя. Володимир і надалі був їм за батька і матір. Допомагав всім, чим міг, його добре серце ділилось на кожного. Забував про себе. Все було ніколи, не вистачало ані часу, ані коштів на особисте життя. Не зчувся, як сивина вкрила голову, а господині в хаті нема. Правда, сестра виконувала всю домашню роботу.

Володимир Федорович нині проживає  в своїй акуратній, чистій хатині. Знає ціну життя. Самотнім не буває. Бо   постійно – серед людей і для людей.

ххх

19 вересня Володимиру Федоровичу Янку виповнилося 90 років. З цієї нагоди ветерана запросили до «його» клубу – правда, нового, сучасного.  Висловили теплі слова подяки за його нелегкий життєвий шлях, сумлінну працю на благо громади. 

Ветерана  вітали односельчани з квітами.   Першим  поздоровив з родиною  Віктор Козак, голова РДА, племінник. 

До низки щирих віншувань приєднались  голова райради Андрій Броїло, Голобський селищний голова Сергій Гарбарук, староста села Майдана Наталія Гоголюк, голова місцевої ветеранської організації Марія Газюк та інші. Ювіляру вручили Подяку районної влади. 

Президія районної ветеранської організації теж щиро здоровить ветерана, зичить йому міцного здоров’я, активного довголіття!

НА ЗНІМКАХ: під час вшанування Володимира Федоровича Янка з нагоди його ювілею у рідному селі.

Фото з архіву автора.

Від редакції: ковельські журналісти знають Володимира Федоровича Янка як активного читача «Вістей Ковельщини», котрий багато років поспіль не розлучається з улюбленим виданням. В якості подарунка ми вирішили оформити йому передплату «міськрайонки» на весь 2018 рік. Читайте ще багато літ нашу газету, шановний ювіляре, будьте завжди з «Вістями Ковельщини». Многих і благих Вам літ!