Рідної мови краса калинова«Моря перелетиш і не впадеш,
Допоки буде в серці рідна мова…».
Д. Павличко.
Одним із найбільших скарбів, які успадковує кожний народ від своїх предків, є його рідна мова. Український народ і його мова мають давні історичні корені.
Етнографічні й діалектичні риси українців формувалися протягом багатьох віків, насамперед, на найдавніших східнослов’янських територіях – Наддніпрянщині, Поліссі і в Галичині та в Прикарпатті серед корінного слов’янського населення цієї місцевості.
Культура середньонаддніпрянських українців почала формуватися ще від слов’ян стародавніх часів (ІХ-VІІ ст. до н. е.), хоча в той час ні українців, ні української мови в сучасному розумінні не було. Але постійність слов’янського населення, спадкоємність поколінь спричинили те, що й ті далекі племена мають пряму причетність до походження українців.
Зростання загальної культури тих племен, удосконалення суспільних відносин, розвиток народного мовлення відбулися в напрямку виділення в східному регіоні давньої прабатьківщини слов’ян (між Прип’яттю, Дніпром, диким степом і Карпатами), своєрідного етнокультурного й діалектичного комплексу з відмінностями між його північною й південно-західною зонами.
Досліджуючи корені нашої мови, В. Ключевський зазначив: «Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами… Київ залишився б столицею першої Руської держави… Офіційною мовою стала б не суміш старослов’янської та фінської мов, а слов’яно-українська. Український письменник Гоголь не мусив би писати російською мовою, а Пушкін писав би українською».
Коли після навали монгольської орди на шматки рвали слов’янські землі, більшість краю, що перебував під проводом Києва, відійшла до Великого Литовського князівства. І сталося неймовірне. Литовців було на той час удесятеро менше, ніж українців. Тому фактично державною мовою утвердилася українська. Правда, називали її «руська», але навіть «при дворі» спілкувалися нею.
У київському Державному історичному архіві знайдено чимало документів на підтвердження цього. Діловодство велося українською, судочинство – українською, листування – теж нею. А в часи Середньовіччя поширилася українська мова і в сусідніх областях, населених румунами, молдованами. В югославських архівах віднайшлися збірки наших українських пісень. А листи Августа ІІ – повелителя Великого Литовського князівства – до матері-італійки засвідчують, що не тільки він, а й вона добре розуміли українську мову…
ХХ сторіччя принесло нашій мові й культурні високі злети, і найскладніші випробування: українське Відродження 20-х років і сталінський терор. Національним мовам готувалася доля штучно вигублених «неперспективних» сіл. А для цього посилено заохочувалась міграція людських мас з регіону в регіон, щоб перемішати, зруйнувати генетичну пам’ять народів, позбавити їх коріння.
Але, на наше щастя, досягти цього не вдалося. Бо ж, як писав В. Сухомлинський: «Мова – то цілюще народне джерело, і хто не припаде до нього вустами, той сам всихає від спраги».
Пам’ятаймо про це! І не даймо загубити нашу мову сьогодні!
Так повелось, що пісня України
Завжди сягає світових висот,
Бо в пісні нашій – мова солов’їна,
За неї більших в нас нема щедрот.
І знають всі цю істину. Правдиво ж,
Що не знайти десь інших нам красот.
І пам’ятай: колись нам говорили:
«Загине мова – зникне і народ».
І у серцях, крізь всі пекельні муки,
Святу цю мову ніс завжди народ,
Бо знав він, що для всіх його онуків
Нема дорожчих й більших нагород.
Її топтали, ганьбили, вбивали,
І розіп’ять хотіли на хресті,
Та наша мова завжди воскресала
І береглась, мов скарби золоті.
Тепер її ми підняли з руїни.
Ми не знайшли – нам мову дав Господь.
Тож будьте пильні, щоб не загубили,
Бо згине мова – зникне й наш народ.
Ігор ВИЖОВЕЦЬ.
Залишити коментар