Він землю рідну понад усе кохавВасилю Стусу – талановитому поетові, перекладачеві, літературознавцю і філософу виповнилося б 75 років. Але не судилося. Молодим, сорокасемирічним, він зійшов на свою Голгофу, несучи на плечах хрест правди і сумління.
Він жив і загинув вболіваючи, аби український народ мав те, що Богом дано кожному народові – свободу, незалежність, право на рідну мову, історичну пам'ять, самобутню культуру: «Нас розпинали на хресті ... за самі наші бажання мати почуття самоповаги, людської і національної гідності».
У час, коли від страху за власне благополуччя «усе мовчало, бо благоденствувало», один з небагатьох сміливців Стус розімкнув свої гнівні вуста і підніс голос за права людини і свого народу: «Я обвинувачую КГБ як організацію одверто шовіністичну й антиукраїнську, тому що вона зробила мій народ і без'язиким, і безголосим. Судові процеси 1972-73 років на Україні – це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу... Я певний того, що рано чи пізно КГБ будуть судити – як злочинну, відкрито ворожу народові поліційну організацію.., на сумлінні якої мільйони й мільйони розстріляних, закатованих, заморених голодом душ».
За свою активну громадянську позицію – листи, статті, звернення у різні інстанції, «антирадянські» вірші та книгу «Феномен доби» про трагедію людини в умовах тоталітарного режиму – «особливо небезпечний державний злочинець» Василь Стус заплатив тринадцятьма роками виснажливої праці, фізичних і моральних тортур у неволі – у Мордовії, на Колимі й на Уралі.
Проте нелюдські випробування, лютий холод карцеру, серцеві напади і відсутність медичної допомоги не зломили його духу. Поезія стала для нього способом реалізації волі. Вона сповнена мужності, упевненості в перемозі правди і звернена до співвітчизників із закликом брати на себе відповідальність за долю своєї держави.
У камері смертників, в останній рік свого життя, він пише заяву до радянського уряду: «Ситуація нагадує найчорніші роки сталінщини, коли кращі сини українського народу... конали й божеволіли по сталінських душогубках. Питаю – який смисл у таких екзекуціях? Надії на те, що хтось із нас зламається, – марні... Наша жертовна кров, пролита в кучинському концтаборі, навіки пробуде нашою славою, а вашою чорною ганьбою».
Долю Стуса як політв'язня було вирішено... Бо він єдиний зумів передати на волю з Кучинської в'язниці свої записи («З таборового зошита»), бо його творчість висунули на здобуття Нобелівської премії 1985 року, а її присуджують тільки живим. І він би мав її – 24 жовтня. Але Москві не хотілося ані мати Нобелівського лауреата в камері, ані випускати поета на волю. І його знищили. Обставини його смерті 4 вересня 1985 року дотепер невідомі.
17-19 листопада 1989 року прах Василя Стуса та його побратимів по неволі Юрія Литвина та Олекси Тихого з великими труднощами і багатьма перешкодами з боку всевладних чиновників було перевезено з Уралу до Києва і за всіма національними звичаями віддано рідній землі на Байковому кладовищі.
Нині творчість поета відзначено Шевченківською премією, видано його твори, 2005 року йому присвоєно звання Героя України.
«Дорогою болю, дорогою долі» поета пройшли учасники вечора пам'яті Василя Стуса, що відбувся у центральній районній бібліотеці. У цьому допомогли нам його поезії у виконанні студійців драмгуртка «Дивослово» Палацу учнівської молоді та кадри документального фільму «Просвітлої дороги свічка чорна».
Крізь тумани літ, записаний друзями на плівку і таким чином врятований від молоху часу, долинув до нас живий голос поета. Це – голос нашої совісті, що заповідає бути чесним і відповідальним – насамперед перед собою.
Ольга Бичковська.
Залишити коментар